В твоїх руках не страшно - Ольга Островська

Не знаю, скільки я вже так просиділа. Може хвилини, а може й кілька годин.

У якийсь момент час перестає мати для мене значення.

Усім серцем молячись за Малвайн, я навіть не помічаю, як все глибше занурююсь у подобу трансу, закликаючи до Богині, якій служили мої предки, благаючи її про милість… не для себе, для тієї, що дала мені надію на майбутнє. Не помічаю я і того, як все більше відходять на задній план мої страхи й сумніви. Як йде туга та розпач. Як очищається моя душа.

Зараз я справді те світло, про яке говорив темний принц демонів. Я дарую це світло своїй рятівниці, сподіваючись, що вона відчує це. Що це полегшить їй останні хвилини.

І я вірю, знаю, що в мене виходить. Що її душа відходить в інший світ зі світлом, вдячно торкаючись моєї душі у відповідь.

Але от ззовні долинають гучні голоси. Серед яких і голос Танрагоса. Він віддає якісь різкі гнівні накази, на когось репетує, отруюючи своєю злістю та ненавистю все навколо.

Кліпнувши, я завмираю, прислухаючись. І неохоче повертаюсь свідомістю в реальність, втрачаючи те відсторонене духовне умиротворення, якого несподівано для самої себе змогла досягти.

Ненавиджу його за це ще більше.

Коли ж нарешті це чудовисько зникне з мого життя назовсім?

Чую на подвір'ї кінське іржання. Цокіт копит. І, не втримавшись, підсуваюсь до віконця. Прочиняю його зовсім трішки, аби роздивитися, що відбувається.

І майже одразу помічаю колишнього чоловіка. З потемнілим перекошеним обличчям він якраз підіймається на коня, якого йому підвели зі стайні. Те саме роблять і гвардійці на чолі з Калвагом.

А ще я з подивом помічаю серед цього натовпу, що супроводжує короля Аделхея, червоноволосого демона, до присутності якого я вже так звикла за ці два дні. Йому теж підводять коня, і Мартан спритно злітає в сідло.

Він їде із Танрагосом? Чому? Навіщо? Хіба мій колишній чоловік не збирається повертатися до столиці? Наскільки я його знаю, він повинен зараз щосили гнати до Тервіна, щоб закликати до порядку дружину, яка посміла вмирати без його дозволу.

А демон тут до чого? Як це розуміти? Може, його Адлар послав? Кликав же до себе. Але навіщо?

До мене доноситься брязкіт воріт, що відкриваються. Все такий же навіжений король Аделхея обводить примруженим поглядом двір, і я поспішно відсторонююся від віконця дормеза, щоб він мене не помітив.

Зажмурююсь, намагаючись перевести подих. І, крізь шалений стукіт серця у вухах, нарешті чую, як зривається в галоп кавалькада вершників на чолі з Танрагосом. Покидаючи стіни Варденського замку.

Богиня Пресвітла, це відбулося. Він поїхав, так і не зрозумівши, що разом із дочкою відправив до Раграста власну дружину.

Я вільна від нього остаточно. Я змогла вирватися.

Від щастя і всеохопного оглушливого полегшення у мене навіть в очах темніє. І так сильно хочеться плакати, що я затискаю рота долонями, стримуючи схлипи. Так і сиджу, розгойдуючись, і майже нічого не бачачи через сльози.

Коли дверцята різко відчиняються і в отворі з'являється схвильована Торі в супроводі… Адлара, я навіть не встигаю сховати від них своє заплакане обличчя, чим відразу привертаю до себе пильну увагу обох.

Демон пару секунд буравить мене проникливим поглядом, явно читаючи. І раптом я піддаюся пориву і вдячно йому посміхаюся. Просто... бо хочеться.

− Дякую, ваша величність, − з усмішкою вимовляє моя подруга, коли демон допомагає їй піднятися в дормез.

Величність? Але це... тепер я дивлюся на демона вже зовсім розгублено, намагаючись зрозуміти, кого ж насправді бачу перед собою.

І якщо із зовнішністю складніше визначитися – не розглядала я його настільки уважно – то з тим, як відчувається мною його темна сутність зараз, коли він стоїть так близько, я просто не можу помилитися. Це Адлар. Я майже впевнена у цьому.

Хіба можна настільки однаково відчувати двох демонів, навіть якщо вони близнюки?

Все в мені говорить, що не можна. Та що, як я помиляюся? Як зрозуміти?

− Розташовуйтесь зручніше, принцесо. Ми поїдемо дуже швидко, – вимовляє чоловік, дивлячись при цьому лише на мене. І мені вбачається в цьому сповненому пітьми погляді дивне задоволення, наче… його щойно щось дуже сильно порадувало.

Дочекавшись, поки принцеса сяде навпроти мене, демон зачиняє дверцята, активуючи охоронки. І ми нарешті залишаємося з Торі наодинці.

І я відразу опиняюся в її обіймах.

– Ох, Міно. Він поїхав! Ти бачила це? Бачила?! Ми з тобою впоралися. Ти впоралася, − вона сміється і плаче одночасно, стискаючи мене так міцно, що навіть трохи боляче. − Я так злякалася, коли прибіг той гінець. Так боялася, що батько від люті наробить лиха. Що про тебе згадає. Що гінця того нещасного заріже у всіх на очах. Але його приструнив Аєдан. Просто гарикнув таким грізним голосом, що в мене волосся дибки стало, і батько аж присів.

– Я цього не бачила. Мене вивели із зали й сказали сидіти, чекати на тебе тут, – зізнаюся тихо. − Торі, а ти не знаєш, навіщо з Танрагосом дейр Мартан поїхав?

– Знаю, – киває похмуро подруга, відсторонюючись. − Йому його король наказав. Цей дейр Мартан, виявляється, один із найсильніших просторових магів серед делегації демонів. Уявляєш? І Аєдан наказав йому скоротити шлях до Террвіна для короля Танрагоса, щоб той міг дістатися додому до хворої дружини якнайшвидше.

− Навіщо це Аєданові? – вражено видихаю я. От не думаю, що він перейнявся жалістю до горя свого майбутнього тестя. Тут очевидно є якась інша причина.

− Не знаю. Але батько, як ти сама розумієш, не став відмовлятися. Як гадаєш, вони встигнуть?

– Ні, – хитаю головою. Просто знаю це. − Малвайн щойно померла. Він встигне лиш поховати її… замість мене.

Торі закушує губу і заплющує очі.

– Нехай її нове життя буде щасливим, – шепоче тихо. – Я впевнена, що боги її винагородять за твій порятунок.

І в цей момент дормез здригається, починаючи рухатися. Здається, наш шлях продовжується. І тепер ми маємо їхати через князівство дволиких до самого Раграста. Якби ж ми могли знати, як там все складеться? Для Торі… Для мене. Що на нас чекає?