В твоїх руках не страшно - Ольга Островська

− Там мій чобіт, відьмочко? – схилившись до мого вуха, цікавиться тихо Адлар.

− Я не знаю, − мало не схлипую. Адже справді не знаю. Можу лише припускати, що його.

Рука з моєї талії зникає, але щось зробити я просто не встигаю, тому що майже відразу обидві його долоні опиняються вже на моїх плечах.

− Швидко кажи, що там сталося, − наказує жорстко, відсторонюючи мене і заглядаючи в обличчя. Пильний темний погляд зупиняється на моїй прокушеній губі.

Казати? Чи потрібно? Втім, яка вже різниця? Адже все одно дізнається. Вже знає… Але може… може існує хоч найменший шанс, що він мене не видасть Танрагосу? Але якщо захоче за це платню… чи я зможу… змусити себе?

– Його величність хотів зґвалтувати покоївку принцеси… він душив її. Я знала, що вб'є. І не змогла не спробувати врятувати. Розбила вікно, щоб відволікти його і дати їй можливість втекти. А сама не встигла, – зізнаюся хрипко.

Тій частині мене, що нагадує тремтливу від страху дурну зайчиху, хочеться зі сльозами впасти на коліна і благати демона не видавати мене, обіцяючи все що завгодно за його захист, але я більше не збираюся нікого благати про милість. Благання лише тішать тих, хто звик знущатися. Благання нічого не дають.

Якщо демон захоче здати мене Танрагосу, він це зробить, щоб я йому не сказала. Якщо ж вирішить не видавати, просити про це не знадобиться.

Стук у двері діє на мене приголомшливо. Проковтнувши перший нажаханий зойк, стискаю щелепи, щоб не закричати, щоб не плакати й не благати. Адлар примружується, спостерігаючи за мною. Стук повторюється. Наполегливий, роздратований.

Ще зо дві хвилини, демон нічого не робить, лише дивиться на мене. І моє серце провалюється у п'яти. Ця невідомість убиває. Що він вирішить? Віддасть, чи ні? Чому зволікає?

Стиснувши роздратовано губи й тримаючи мене за плечі, підштовхує вбік від дверей. І змушує стати так, щоб мене не було видно, якщо відкрити.

У двері знову стукають. А він бере і відкриває. Прямо так. Досі безсоромно голий. Хоча йому нема чого соромитися. Там все більш ніж мужньо.

− Хто?! − гаркає роздратовано, змінюючи не тільки тон, а й весь свій вигляд. Якби він зі мною так говорив, я б точно померла на місці від страху. − Ваша величність?! Чим завдячую несподіваному візиту?

− Ви довго не відкривали, принце Адларе, − ріже мене по живому ненависний голос зовсім поряд.

– Я міг взагалі не відкривати, бо був зайнятий, – холодно відрізає демон. – Що такого термінового трапилося? І навіщо вам мій чобіт? Я їх виставив для слуги.

− Не важливо, − явно втрачаючи самовладання, цідить Танрагос. − Я лише хотів поцікавитися, чи не забігав хтось до вас у кімнату кілька хвилин тому?

– Ні. Ніхто мене в кімнаті не турбував... − заявляє з неприхованим сарказмом Адлар і недомовлене «крім вас» буквально повисає в повітрі. Боги, що він робить? Навіщо знову злить?

Лють колишнього чоловіка я відчуваю всім своїм єством, бажаючи провалитися під землю, щоб він точно мене не знайшов.

− Що ж. Не буду вас більше відволікати від ваших справ, – з не меншим холодом у голосі нарешті вимовляє Танрагос.

− Буду дуже вдячний. І чобіт не забудьте поставити назад. Він мені самому потрібен, – з майже явним глузуванням відповідає йому мій несподіваний рятівник, роблячи все, щоб до Вардена хтось живим не доїхав.

І зачиняє двері, відсікаючи нас від того, що відбувається в коридорі.

− Можеш дихати, відьмочко, − хмикає, кинувши на мене уважний погляд.

− Він уб'є її. Або мене. Або ще когось. Навіщо ви його злили? − не витримавши схлипую я, повільно осідаючи на підлогу. Ноги просто перестають тримати.

− Вб'є, кажеш? − чую задумливий голос демона, і піднявши погляд бачу, як він іде до столу і бере зі спинки стільця, здається, штани. Добре, що хоч частково прикриється. Не можу я дивитись на його голий зад. І на перед тим паче. − Чи правильно я зрозумів, що вашому королю все одно, кого і за що?

− Йому все одно, на кого виплеснути свою лють, − зізнаюся тихо. Цим я себе не видаю. Про те, що Танрагос швидкий на розправу, багато хто знає.

– А принцеса? Вона так само неприборкана у своїх емоціях? – тим самим рівним тоном цікавиться принц демонів.

– Ні! − скрикую я злякано, вмить повною мірою усвідомивши, як може бути сприйнята Торі з таким то батьком. − Її високість зовсім інша. Вона… світла душею. Великодушна. І у всьому схожа на свою покійну матір, а не на батька.

– Справді? – недовірливо скидає брову Адлар. − Схоже, ти їй щиро віддана.

– Я за неї життя віддам, якщо знадобиться, – кажу абсолютно щиросердно.

− Треба ж таке. Ти, як я бачу, своїм життям не надто дорожиш, – саркастично хмикає демон, змушуючи мене обурено замовкнути. Ще й підходить знову, застигаючи наді мною всім своїм височенним зростом. Буравить уважним поглядом. − За служницю принцеси ти теж була готова життя віддати?

– А що мені було робити? Піти й залишити бідолашну вмирати в лапах ґвалтівника? Можливо, для вас чоловіка, та ще й темного, її життя нічого не варте, але не для мене, − випалюю раніше, ніж встигаю задуматися.

І злякано ахаю, закриваючи собі рота долонею. Як це він робить? Як витягує з мене те, що показувати чоловікам не можна – справжні думки?

Посміхнувшись, Адлар присідає навпочіпки поруч зі мною.

− Такою ти мені більше подобаєшся, відьмочко, ніж коли тремтиш від жаху, − і простягає руку. − Йди сюди.

Ні. Невже прийшов час сплати боргу? Що він хоче від мене? Невже… Ні! Ні! Тільки не це! Я не зможу витримати. Не зможу. І потім… він може мене впізнати. Богиня, помилуй.

− Може, я вам краще поворожу? – шепочу хрипко, гарячково намагаючись знайти хоч якийсь спосіб врятуватися. – Я не… я не… гарна. Я потворна під усім цим. Вам не сподобається.

Демон здивовано здіймає брови, хмикає з досадою, хитаючи головою.

− Ти брешеш, відьмочко. Це так само виразно відчувається, як і твій страх. І мені тепер ще цікавіше здерти з тебе це вороняче лахміття. Але якось іншим разом. Зараз прийде мій слуга, а ти підпираєш спиною двері. Тому дай руку, я допоможу тобі встати. Хутко!