В твоїх руках не страшно - Ольга Островська

Тепер озиратися ще страшніше. Але треба. Небезпеку краще зустрічати лицем до лиця.

Повільно. Я обертаюся дуже повільно. Боячись зробити зайвий рух і замружившись до кольорових цяток під своєю пов'язкою. Лише притулившись спиною до дверей, знаходжу в собі сили розплющити очі. І ледве не заплющую їх назад, хапаючи ротом повітря.

Він стоїть біля великої балії з водою і витирає голову рушником, з цікавістю розглядаючи мене. Абсолютно голий. Я навіть бачу, як блищать на його тілі крапельки води у золотавому сяйві магічних світильників. І сама не знаю, чому це видовище мене настільки заворожує, що про бажання заплющити очі я просто забуваю.

Хижак. Красивий та небезпечний. На таких хочеться милуватися, як на досконалий витвір богів. Але наближатися до них смертельно небезпечно. Знати б ще, як мені тепер захиститись від такого?

− Навіщо ти ховаєш обличчя, відьмо? – примружується демон, відкидаючи рушник. І неспішно прямує до мене. − Я майже певен, що ти бачиш через неї. Особливо зараз. Відчуваю твій погляд.

Мені б щось відповісти, знайти правильні слова. Напустити таємничості. Але я надто добре розумію, що обхитрувати цього демона, це не те саме, що вразити наївне дівчисько-покоївку.

Та навіть якби не це, зараз я все одно не можу з себе й слова вичавити, спостерігаючи, наскільки невідворотно він наближається до мене. Впевнено. Як до законної та безпорадної здобичі. Я сама себе загнала в цю пастку.

Я тільки й можу, що втискатись спиною у двері все сильніше, розуміючи, що тікати мені нікуди. Тут Адлар. Там Танрагос. Зло невідоме, проти зла, випитого сповна.

− Чому ж ти мовчиш? − він зупиняється зовсім поруч, обдаючи мене своїм жаром.

Легені наповнюються його запахом. Пряним, з деревними відтінками, які чомусь бентежать щось глибоко в мені... там, де володарюють інстинкти. Вони кричать мені... Біжи, чи... підкорись.

− Хіба так спокушають чоловіка, відьмо? − цікавиться, схиляючись. У його голосі мені вчувається глузування. І це допомагає нарешті хоч трохи взяти себе в руки.

– Я навіть не думала вас спокушати, – видихаю рвано.

– Справді? Хм, мені навіть шкода. Це було б цікаво, − він спирається долонями біля моєї голови й наближає обличчя зовсім близько до мого, уважно розглядаючи. Втягує носом повітря. Смикає куточком губ у кривій усмішці, більше схожій на вискал. – Так багато страху. Мене боїшся?

– І вас теж, – зізнаюся тихо, боячись навіть дихати.

У чорних очах спалахують іскри. І я знову буквально шкірою відчуваю його темну силу, що огортає мене, досліджує, пробує на смак. Разом з близькістю його великого оголеного тіла, це відчувається майже таким же інтимним, ніби він до мене справді торкається. Але він не торкається. І мені поки що вдається втриматися на тонкій межі, що відокремлює мій розум від цілковитої паніки.

− Світла. Але чи відьма? Від кого ховаєшся? − вкрадливо цікавиться демон, змушуючи мене здригнутися. І мене вмить наздоганяє усвідомлення, що там за спиною, за дверима небезпека теж нікуди не поділася.

Певне, я чимось себе видаю. Може головою веду, прислухаючись, хоч це й марно. Двері найкращих номерів точно повинні бути зачаровані на звуконепроникність, ще й двосторонню. Але демон, скидає голову, уважно вивчаючи ці самі двері за моєю спиною. Продовжуючи стояти, як стояв. Його брови здивовано підіймаються, обличчя темніє, а наступної миті я відчуваю як дерев'яна поверхня, до якої я притискаюся, нагрівається від влитої ним сили. І з'являються зовнішні звуки.

– …Нікого не бачили, ваша величність, – це Калваг.

− Знайдіть цю погань! – гаркає Танрагос буквально за моєю спиною, і я зі зляканим схлипом сахаюся від загрози… щоб налетіти на демона.

Та перш ніж встигаю усвідомити свою помилку, і відсахнутися вже від нього, на моїй талії раптово опиняється чоловіча рука, притискаючи мене до оголеного тіла.

− Тс-с-с, не галасуй, відьмочко. Мені цікаво послухати, – тихо велить принц Адлар, повністю зосередившись на тому, що відбувається за дверима.

Та й слухав би. Чому мене не відпускає? Чому змушує стояти так, ніби ми обіймаємось? Не треба мене обіймати. Не треба чіпати. Не треба...

Від істерики, що підступила вже зовсім близько, рятує тільки те, що він нічого більше не робить. Просто тримає. І слухає, як мене там у коридорі шукають.

І я теж знову починаю прислухатися до приглушених голосів, зусиллям волі притлумивши свої емоції. Бо вони ніколи не рятують. Тільки шкодять.

− Ваша величність, дозвольте запитати, а як саме вам завадили? Вікно розтрощили магією? − обережно цікавиться Калваг.

− Ні, чоботом, − Танрагос злий настільки, що мені дихати страшно. − Я шкуру з цієї гниди спущу.

− Чоботом? – важкі кроки наближаються. − Подивіться, ваша величність. Тут одного не вистачає.

Над головою лунає здивоване хмикання. Ні. Ні, будь ласка, Богине. Хай це буде не чобіт принца.

– Це кімната Адлара, – цідить крізь зуби король, теж наближаючись. Мені кінець.

− Не думаю, що демон став би кидати в вас чоботом, − демонструє глибину думки командир охорони. А потім цікавиться з очевидним передчуттям. − Може, те дівчисько знає, хто це заради неї вирішив голову в зашморг сунути? Дозвольте її допитати.

Ах ти ж погань! Тварюка! Один мало не вбив, ґвалтуючи, а цей вже готовий штани спускати та допитувати. Ненавиджу! Як же я їх усіх ненавиджу!

На талії сильніше стискається чоловіча рука, приводячи мене до тями. І я тільки тепер усвідомлюю, що вп'ялася нігтями в голі боки принца Адлара. Відсмикнувши долоні, як від вогню, мимоволі опускаю голову, ховаючи розпашіле від сорому обличчя. І виходить, що притискаюся чолом до його грудей. Мені б відсахнутися, але з-за дверей знову долинає голос Танрагоса, змушуючи насторожено завмерти, прислухаючись.

− Вона втекла, поки я шукав, хто нам завадив. Сховалась у кімнаті доньки, маленька погань. Завтра допитаєш, зараз Ланторініаль її не віддасть.