В твоїх руках не страшно - Ольга Островська
Але не встигаю я до цих сходів добігти, як звідти долинають гучні голоси. Знайомі голоси. Це Калваг, начальник королівської охорони та ще гвардійці. Я як на стіну налітаю. Туди не можна.
І немов гуркіт грому, чую важкі кроки Танрагоса, що теж наближаються.
Паніка захльостує мене з головою. Богине, що я наробила? Я все провалила. Тільки я. Якщо мене зараз упіймають, це буде повністю моя провина. Якби тут було вікно, я б у нього викинулася, аби лиш уникнути того, що буде далі, але замість вікна за моєю спиною двері.
І перш ніж я встигаю усвідомити, що роблю, керована тваринним жахом, хапаюся за ручку і штовхаю ці двері плечима, ввалюючись у кімнату. Мені ще вистачає сил прикрити їх обережно та тихо. А потім я притуляюсь чолом до дерев'яного полотна, важко дихаючи й збираючись з духом, щоб змусити себе обернутися.
Позаду лунає плескіт води, змушуючи мене внутрішньо заскавчати від розпачу. Кімната не порожня.
− Не чекав, що ти наважишся прийти до мене, відьмо Маерен, − чую я голос, який за сьогодні вже встигла запам'ятати до найменших відтінків. Богине, за що?
