В твоїх руках не страшно - Ольга Островська

Я провела ніч із чоловіком. Спала з чоловіком на одному ліжку. Дійсно спала. З тим, хто мене то лякає до дрожу, то доводить до необачних висловлювань, за які Танрагос би шкуру спустив, якби почув таке від мене. Я спромоглася заснути на ліжку Адлара і навіть не відчула, коли він ліг поруч зі мною.

Ця думка не дає мені спокою з того самого моменту, як я прокинулася сьогодні задовго до світанку під боком у величезного демона і тихо вислизнула з його кімнати.

Може, він щось зі мною зробив? Може, приспав якось?..

Але навіщо?!

Я не розумію цього чоловіка. Не розумію, чим він керується? Чого він хоче від мене? І найгірше – я навіть гадки не маю, чого від нього чекати.

Вчора після наказу Адлара йти в його ліжко, я мало не померла від страху. Белькотіла щось про те, що ляжу на підлозі, що брудна і смердюча з дороги, що може все-таки піду до себе в кімнату. Він просто вислухав і спокійно повторив наказ.

До ліжка я йшла, як на страту. І лягла на краю прямо так, в одязі, лиш черевики скинувши, не збираючись полегшувати йому завдання. Завмерла, невідомо навіщо притискаючи до грудей свою торбинку, як останній захист, витягнувшись у струнку і молячись Богині про те, щоб пережити цю ніч і не збожеволіти остаточно.

І не відразу зрозуміла, що принц, поспостерігавши за мною, підвівся і почав кудись збиратися.

− Двері я замкну заклинанням. Без мене ніхто не відчинить. Ти теж. Тож рекомендую спати, а не читати істину зі стелі, чи намагатися тікати, куди не треба, − заявив він мені так само спокійно, одягаючи поверх сорочки шкіряну куртку і застібаючи на стегнах пояс з піхвами парних клинків.

А потім, взувши ті самі чоботи, просто взяв і пішов, залишивши мене одну у своїй кімнаті.

Напевно, з пів години я лежала, майже не рухаючись, і чекала, що це якась гра і він зараз повернеться з вимогою віддати йому борг за порятунок. А потім до мене почало поступово доходити, що цей демон, здається, справді просто залишив мене спати у своїй кімнаті.

Про те, що він мені, простій служниці, кімнатою поступився, я, звісно, навіть думки не допускала. Але ще через якийсь час дійшла висновку, що принц і не збирався лягати спати, від початку плануючи піти кудись у справах, от і дав мені можливість побути тут в безпеці. Мабуть, він справді сподівається отримувати від мене інформацію про Торі, от і вирішив захистити від Танрагоса, як потенційну корисну інформаторку.

Поступово, мені все-таки вдалося майже заспокоїтися. Я навіть торбинку під ліжко засунула, щоб не заважала. І лягла назад, дозволивши собі розслабити втомлені м'язи й все ще зболену спину.

А потім сама не зрозуміла, як заснула.

І прокинулася поряд із принцом, зігріта його теплом. Досі в одязі й навіть у пов'язці, але притискаючись до нього спиною і відчуваючи на талії важку чоловічу руку. І як не намагалася, так і не спромоглася згадати, коли він прийшов.

Як демон зміг лягти поруч, не розбудивши мене? Адже я звикла реагувати на найменший шурхіт. Як я змогла спокійно спати далі поряд із ним? Чому перше, що я усвідомила ще в стані дрімоти, було давно забуте відчуття безпеки? Чому, лиш повністю прокинувшись, я зуміла згадати, що цьому відчуттю немає ні місця, ні виправдання? Що за дивну магію цей Темний застосував до мене? Навіщо? Як із нею боротися?

− Міно, з тобою справді все гаразд? − вкотре запитує Торі, помітивши, що я знову випала з реальності, занурившись у свої думки, і не реагую на її розповідь.

– Справді. Не хвилюйся, − повертаю до подруги голову й винувато всміхаюся.

Ми знову з нею удвох у дормезі. Їдемо вже кілька годин і скоро, напевно, буде перший привал. І мені доведеться знову вибиратися назовні, ризикуючи натрапити не тільки на Танрагоса, але й на Адлара, зустрічі з яким вранці мені дивом вдалося уникнути.

– Як я можу не хвилюватись? – вигукує Торі у відповідь. − Ти б бачила бідолашну? Вона ледве дихати могла, коли до мене ввалилася. Уся в синцях, шия розпухла. А ти так і не з'явилася в кімнаті. Я ледь не вмерла від страху за тебе, переживаючи, де ти й що з тобою, доки мене вартові, виставлені принцом, не заспокоїли.

− Вибач. Але я не могла сама тебе попередити, – прошу вкотре за сьогодні, почуваючись дуже винуватою.

− Треба було до мене прийти, а не в візку спати, − важко зітхає Торі.

− Я боялася, вибач, − і це я теж уже казала.

Вибравшись із кімнати принца, я спочатку навіть розгубилася, намагаючись вирішити, куди мені йти. У кімнату − мені здалося нерозумним. Там напевно спала хоча б одна з покоївок. Швидше за все, Оддет. І в неї могли виникнути закономірні питання, де це я була всю ніч. До спільної зали самій йти просто стало страшно. От і застигла я посеред ледве освітленого коридору, вже шкодуючи, що так поспішно втекла від Адлара.

Виручив мене з вибором, несподівано, один із вартових-демонів. Той самий червоноволосий, якого я вже бачила в кімнаті принца. Мартан, здається.

Він просто раптом з'явився поруч, наче нізвідки, страшенно злякавши мене цим, і спитав, куди мені треба. А коли я не змогла до пуття відповісти, запропонував провести мене до загальної вбиральні на першому поверсі й постерегти на вході, поки я вмиватимуся і приводитиму себе до ладу.

Може ця його спокійна відсторонена чемність здалася мені досить переконливою, щоб погодитись? А може після вчорашнього вечора і минулої ночі щось безповоротно змінилося в моєму ставленні до демонів, але я дійсно прийняла його допомогу.

А потім дозволила йому замовити мені сніданок, остаточно змирившись з тим, що демони за мною все-таки наглядатимуть, і відчуваючи дивне полегшення від цього усвідомлення. Саме Мартан мені й повідомив, що принцеса мене шукала ввечері, але їй сказали, що я злякалася переполоху на другому поверсі й пішла спати у візок.

− Ти теж вибач. Треба було раніше про це подумати, – чую ще одне зітхання, сповнене відчаю. – Я просто навіть уявити не могла, що він… зробить… таке. Просто біля моєї кімнати. Як звір якийсь. Тобі небезпечно зі мною їхати.