В твоїх руках не страшно - Ольга Островська

Те, що відбувається далі, мені дуже швидко починає здаватися нереальним сном. Бо… ну не може такого бути. Не може принц демонів віддати такий наказ своїм воїнам. Це просто не вкладається в моїй голові, не в'яжеться ні з моїм уявленням про демонів, ні про чоловіків загалом.

Адлар не тільки велить виставити варту біля кімнати принцеси під приводом невідомо ким розбитого вікна, але й приставити когось супроводжувати скрізь її покоївок, теж з метою безпеки принцеси, щоб через дівчат не зашкодили її високості.

− За відьмою теж наглядати? − кинувши на мене зацікавлений погляд, уточнює моторошний на вигляд, чорноокий, високий і жилавий демон, з довгим червоним, як вино, волоссям і текучими рухами вродженого вбивці.

І всі присутні в кімнаті чоловіки зосереджують свою увагу на мені. І сам Адлар, і слуга, і другий воїн, не менш лячний зі своєю абсолютно лисою головою, розмальованою дивними підшкірними малюнками, густою чорною бородою та статурою кремезного ведмедя.

Мені б якось випаруватися, щоб не сидіти, тремтячи, під цими пильними поглядами. Але це лише наївні мрії – ні випаровуватись, ні навіть ставати невидимою я не вмію. І доводиться внутрішньо зіщулюватися, терпіти й чекати на рішення принца. Думка про те, що за мною відтепер пильно стежитимуть демони, здається мені дикою і страшною. З одного боку це дійсно може стати захистом, а з іншого... Цим вони точно привернуть до мене надмірну увагу Танрагоса та його зграї. І якщо раптом чоловік мене впізнає, захищати від нього його власну дружину ніхто не буде.

− За відьмою я поки що сам нагляну, − несподівано не тільки для мене, а й для своїх підлеглих оголошує Адлар. − Залиште нас.

Що він зробить? Сам... нагляне? Це як? Я вже нічого не розумію.

Інші демони лише кидають на свого ватажка здивовані погляди й мовчки йдуть, не дозволивши собі жодних інших проявів почуттів. Чи варто вважати відсутність багатозначних усмішок приводом не боятися можливого інтересу до мене з боку його демонської високості? Чи це буде наївно? Дуже сподіваюся, що варто. Зрештою, вигляд я маю просто жахливий. Ну навіщо йому таке опудало?

– Можна й мені піти? – питаю тихо, коли ми залишаємось з Адларом наодинці.

– Куди? До Танрагоса в лапи? − саркастично цікавиться він, повертаючи до мене голову. – Вранці підеш. Перед загальним підйомом.

– Але… але… я не можу залишитися тут. Навіщо вам це?

− Вважай це моєю примхою. Ніколи не спав із відьмою, – на губах демона з'являється крива усмішка. – До того ж мені цікаво, чи зможу я також домогтися твоєї відданості.

Я дивлюся, як він підходить, сідає на другий стілець навпроти мене, знову розглядаючи, і просто не можу повірити в те, що почула.

− Моєї відданості? Для чого вона вам?

– Ну як же? Довірена особа тієї, хто, можливо, незабаром стане королевою Раграста; відьма, якій достеменно відомо, що собою являє і сама Ланторініаль, і її батько. Та ще й людина, здатна заради благої справи ризикнути собою. Мені б твоя відданість дуже згодилася, − заявляє його високість, а мене не покидає відчуття, що він з мене знущається, а то й зовсім насміхається.

Хоча… якщо подумати, то якийсь сенс у всьому цьому є. От тільки цей сенс мені зовсім не подобається.

– Я не доноситиму на свою пані, – заперечно трясу головою. Вдихаю глибоко, зминаючи спідницю в кулаках, щоб хоч якось стримати нервовий дрож. − Можете, що завгодно зі мною робити, але я не чинитиму нічого, що може нашкодити її високості. Вона… мені життя врятувала.

− Звісно, − його усмішка стає хижою. – Я не ставлю твою відданість під сумнів. Але уяви, що тобі, скажімо, стане відомо, що її батько, якого ти так очевидно боїшся, примушує дочку до чогось, що може… їй нашкодити. Адже ти захочеш її врятувати, чи не так?

− І зрадити її при цьому? – кидаю з сарказмом, сама дивуючись, що смію з ним так розмовляти.

– Ні. Врятувати, відьмочко. Від підступів короля Танрагоса, на якого вона, як ти стверджуєш, зовсім не схожа, − Адлар подається до мене, пропалюючи сповненим темряви поглядом. − І якому так цікаво, хто ж кинув у нього моїм чоботом.

Він знає про плани Танрагоса? Адже на це натякає? Чи просто здогадується про якусь каверзу і намагається дізнатися більше? Швидше за все… але як мені тепер зірватися з цього гачка та вберегти Торі від лиха?

Боги, як я могла так влипнути? Що мені йому відповісти? Відмовити? Коли сама повністю у його владі, і мене будь-якої миті можуть виставити за двері, чи одразу здати в руки колишнього чоловіка? Я навіть збрехати цьому клятому демону не можу, бо він це відчує. Але може… якраз на цьому варто зіграти?

− Її високість досить розумна, щоб не брати участі в підступах короля, навіть якщо грає роль слухняної дочки, − вимовляю я, обережно підбираючи слова.

І це є абсолютна правда.

− Он як? – примружується Адлар. – І вона справді добровільно погодилася на цей шлюб?

− Так, − киваю впевнено.

− І з умовами шлюбного договору вона знайома? – чую нове зовсім несподіване питання.

– Не знаю, – зізнаюся розгублено. Про це Торі нічого не згадувала. А цей договір якийсь особливий? Може тому Таграгос відмовився його підписувати без особистої зустрічі з Аєданом.

− Що ж, − задумливо підтискає губи брат нареченого. − Ти не брешеш. І я нашою розмовою поки що дуже задоволений. Думаю, ми з тобою ще неодноразово поспілкуємося. А зараз іди спати.

Підстебнута його командним тоном тією ж мірою, що й оглушливим полегшенням після цих слів, я різко схоплююся з місця і прямую до дверей, радіючи, що він мене нарешті відпустив, і вже уявляючи, як зараз тихенько прокрадуся в кімнату для служниць.

– Стояти! – різкий наказ змушує мене наче на стіну налетіти. − І далеко ти зібралася? Скучила за королем і його гвардійцями?

– Може… вони вже не шукають? – жалібно видихаю я.

− Сама в це віриш? – хмикає демон.

Але… але… куди мені подітися? Не можу ж я справді залишитися тут, з принцом. Але й ризикувати після того, як дивом урятувалася від Танрагоса, теж не можу.