В твоїх руках не страшно - Ольга Островська

Порушує наше з Хефі усамітнення Оддет, котра повертається в зал. Судячи з усього, принцеса її вже відпустила. Помітивши мене поруч зі своєю колежанкою, вона ледь помітно пересмикується, але все-таки рішуче прямує до нас.

− Ти ще не поїла? – сердито напускається на Хефі. − Доїдай швидше і біжи до її високості. Вона мене відпустила, до неї його величність завітав поспілкуватися. Але він незабаром піде, і принцесі треба буде прислужувати.

− Вже біжу, − похапцем вишкрібає залишки каші з тарілки Хефі. – А де кімната її високості? І де наша? Ти вже все з'ясувала?

− Кімната її високості в кінці коридору біля вікна, − діловито повідомляє Оддет. Сідає поруч із подругою і, знайшовши поглядом найближчу до нас подавальницю, жестом кличе її до нашого столика. − Принц Адлар дуже розлютився на таке розташування. І сказав, що в наступному заїзному дворі кімнату для принцеси обиратиме він сам. Більш безпечну та зручну для захисту. Потім поряд із нею кімната короля. А наша − комірчина навпроти. Там лиш одні двері, не переплутаєш.

Радіючи, що і мені тепер блукати не доведеться, я неквапливо доїдаю свою кашу, сподіваючись дізнатися щось корисне. Але Оддет приносять її порцію вечері й вона замовкає. А Хефі, доївши, поспішно вибігає із зали.

Відклавши тарілку і не звертаючи уваги на косі погляди покоївки, я замотую в серветку хліб із сиром. Про всяк випадок. Не все ж мені Торі об'їдати. Піднявши з підлоги свою торбинку, ховаю туди їжу і підводжуся зі свого місця, закинувши її знову за плече. Чекати на Оддет мені не хочеться. Вона тільки-но взялася до вечері, до того ж може потім зовсім не в нашу кімнату піти. Та й взагалі ця дівчина мені чомусь не дуже подобається, на відміну від Хефі. До того ж мені не завадить прийти в кімнату першою і влаштуватися так, як буде зручніше для моїх потреб.

Тож… зібравшись із душевними силами, крадькома оглядаю зал, переконуючись, що за мною ніхто не спостерігає, і прямую до дверей, що відокремлюють загальну залу від тієї частини будівлі, де розташовані номери для постояльців. Мені потрібно на другий поверх. Саме там знаходяться всі ті кімнати, про які говорила Оддет. На першому заселилася охорона.

Із зали я потрапляю в тьмяно освітлений порожній коридор, але сходи помічаю відразу і з полегшенням прямую до них. Піднявшись, оглядаюся навсібіч і розумію, що кінець коридору, який мені видно, явно не той, що потрібен. Жодного вікна. А в іншому напрямку цей самий коридор повертає праворуч. Напевно, мені туди.

Однак, ледь дійшовши до повороту, я чую якийсь тихий зойк, а потім звук, який ні з чим не переплутаю… Ляпас. А потім знову… Там когось б'ють.

− Стулися, хвойдо! − від цього стишеного голосу у мене все всередині обривається. Злякано відсахнувшись, я втискаюсь у стіну, судомно хапаючи ротом повітря.

Що робити? Що робити? Що робити?

Тікати… Ні. Не можна тікати. Сховатись. Так, сховатися.

Але де?!

– Благаю, змилуйтеся, – доноситься до мене ще один голос і серце в грудях стискається ще сильніше. Хефі. – Мене її високість чекає.

− Зачекає. Спочатку мені прислужися, – гарчить Танрагос.

А потім я чую глухий удар і її стогін болю.

− Я ж сказав, стулися, − ще удар. Її хрип.

Нудить... я на собі це все відчуваю.

Біль. Смак крові у роті. Виявляється, я прокусила губу, намагаючись не закричати.

Потрібно забратися звідси й сховатися. Негайно.

Але я не можу.

Мені до нестями шкода цю говірку дівчину. Коли Танрагос злий, він особливо жорстокий. Йому потрібний чийсь біль. Чиясь кров. Потрібно на комусь зірватися. А вона... Вона ні в чому не винна. І не заслуговує такого. Мене ніхто не рятував. І її ніхто не врятує від розлюченого короля.

Якби можна було чимось відвернути його увагу, щоб дати їй можливість втекти.

Не вірячи, що роблю це, я, крадучись по стіні, наближаюся до повороту і виглядаю з-за нього.

Від картини, що відкривається моїм очам, мене мало не вивертає. Перше, що я бачу, це величезну чоловічу руку, що стискає дівоче горло. Хефі, задихаючись, хапає ротом повітря, її обличчя темніє буквально на очах. А цей монстр уже рве іншою рукою її сукню, добираючись до тіла. Притискається обличчям до оголених грудей, гарчить, як скажений звір.

Він уб'є її. Усвідомлення цього б'є мене під дих, приголомшуючи й позбавляючи вибору. Я не можу піти геть і залишити бідолашну дівчинку вмирати в руках озвірілого садиста. Просто не можу. Не пробачу собі. Ні як маг життя, ні як та, хто на собі не раз відчував його лють.

Треба його відволікти. Треба її врятувати.

Вікно. За Танрагосом є вікно. Потрібно його розбити. І тікати, перш ніж він щось збагне.

Відступивши на крок, щоб мене не було видно, гарячково оглядаюся довкола себе, сподіваючись знайти хоч щось собі на поміч. Погляд натикається на пару чобіт біля одних з дверей. Мабуть, хтось виставив, щоб слуга почистив.

Ні. Занадто помітно та очевидно.

Але наступної миті з глибини коридору до мене долинає новий стогін, потім задушений хрип, і я вже стрімголов хапаю цей чобіт, кидаючись назад, щоб визирнути за ріг.

Мені щастить. Танрагос так зайнятий, задираючи сукню бідолашній, що нічого не помічає. Та й у коридорі панує напівтемрява, яка для мене зовсім не завада, зате йому, чистокровній людині, мало що видно.

Скиглячи від жаху всередині себе, я вичікую момент, коли він заривається обличчям у пишні груди Хефі, і, щосили замахнувшись, кидаю свій снаряд у вікно, молячись усім богам, щоб у мене вийшло.

Тяжкий чобіт врізається в скло каблуком, і те лопається з гучним тріском, обсипаючись на підлогу дощем уламків. Я ще встигаю краєм ока помітити, як здригається Танрагос, різко розвертаючись на звук, а сама вже прожогом кидаюся до сходів, сподіваючись втекти раніше, ніж він здогадається, що у вікно хтось щось кинув.

Треба сховатися у якомусь службовому приміщенні. Може під сходами? Або в комірчині якийсь. Або хоч десь. Аби лиш не знайшли й не зрозуміли, хто завадив королю знущатися з чергової жертви.