В твоїх руках не страшно - Ольга Островська

На моє величезне полегшення, на мене знову ніхто не звернув уваги. Торі з вдячною усмішкою опустила долоню на підставлену руку демона, приймаючи його допомогу, і велично попливла за ним до гостинно відчинених дверей. Там уже щосили гнув спину господар заїзного двору, заздалегідь попереджений про високу честь приймати королівський кортеж у своєму закладі.

Мені ж нічого не залишалося, окрім як, закинувши на плече свою торбинку, непомітною тінню ковзнути слідом за ними, знову старанно намагаючись рухатися не так, як завжди, і розмірковуючи, щоб такого з собою зробити, щоб мої хода і рухи самі собою змінилися. Може до спідниць всередині щось підв'язати, щоб по ногах било? Буде незручно, і так я точно не забудуся.

А в спільній залі панує цілковита метушня. Розсаджуються за столами воїни короля й окремо від них демони. Бігають з величезними тацями розпашілі подавальниці, щось белькоче, нескінченно кланяючись, господар, вислужуючись спочатку перед Адларом, а потім перед Танрагосом, що зайшов пізніше.

Не знаю чому, але я ловлю себе на тому, що зараз мені вже значно легше сприймати таку величезну кількість чоловіків довкола. Напевно, тому, що найстрашніший для мене чоловік, мене ж назвав потворною і такою, що заслуговує тільки на огиду, але аж ніяк не на увагу. І в цій метушні тепер до мене взагалі нікому немає діла.

Личина відьми справді стала справжнім захистом. І дозволила мені нарешті трохи послабити лещата постійного страху, що не дають дихати на повні груди.

Я ніби невидимкою для всіх стала. І тепер можливо навіть зможу поступово привчити себе перебувати серед натовпу. Я маю це зробити, щоб не панікувати щоразу. Щоб вижити згодом.

Торі вечерю подадуть одразу у кімнату, і вона мене попередила, що покличе Оддет, щоб та їй прислуговувала. Тож, помітивши, як принцеса підкликає до себе старшу покоївку, а неподалік від мене нерішуче оглядає зад Хефі, я непомітно наближаюся до дівчини, що залишилася на самоті й на яку вже поглядають з інтересом вояки Танрагоса.

− Хефіно, − кличу її пошепки, змусивши бідолашну злякано здригнутися і різко обернутися в мій бік.

− Так, пані відьмо? − бере вона себе в руки.

− Ходімо, сядемо за он той відокремлений столик, − киваю я їй на вільне поки що місце в трохи затіненому кутку зали. – Там нас не потурбують… оці.

Дівчина кидає лячний погляд на гвардійців, потім на мене, і нерішуче посміхається з явною вдячністю.

– Дякую, пані відьмо. Звісно, ​​ходімо сядемо.

Столик справді виявляється дуже вдало розташованим. Звідси всіх доволі добре видно, тоді як нас приховує тінь від стіни, роблячи непримітними для інших у залі. Особливо мене, в моєму чорному вбранні. Можливо, так вечеря пройде навіть спокійно.

Незабаром подавальниця ставить перед нами тарілки з кашею, густо приправленою м'ясною підливою, ароматний свіжий хліб зі скибками сиру та глечик легкого елю. І ми з принишклою Хефі беремося за вечерю.

Неспішно орудуючи ложкою, я помічаю, як іде із зали Танрагос, і відчуваю, як ще трохи відпускає звичний гніт тривоги. Зате незабаром повертається Адлар, що проводжав принцесу до її кімнати, і сідає поряд з дейром Градо та ще кількома демонами, яких я вже бачила разом із послом.

Зараз, зі сторони я можу роздивитися принца більш уважно і змушена визнати, що Торі має рацію – він дійсно досить вродливий. Але краса його хижа і лячна. Надто вже високий, надто багато сили та небезпечної грації в кожному русі, надто темна і владна аура навколо нього витає. А найголовніше − він чоловік, а отже жінка для нього, як і для інших, швидше за все, лиш іграшка для втіхи та вмістилище для виношування дітей.

Чи то відчувши, що я дивлюся на нього, чи просто перевіряючи, хто де знаходиться, темний принц обводить гострим поглядом увесь зал і безпомилково знаходить мене. Нажахана цим, я різко опускаю очі, намагаючись не видати себе рухом голови, і лиш через кілька секунд до мене доходить, що моїх очей демону не видно. Та все одно не можна більше на нього дивитись, він може це відчути. Хижак же.

– Пані відьмо, а… чи можна у вас щось запитати? – нагадує про себе моя співтрапезниця.

− Можеш називати мене... пані Мар, − виправляю я її, називаючи скорочення від того імені, яким подруга мене обізвала. Сьогодні ми з Торі спільно придумали, як зробити з імені Маерен щось більш відповідне до ситуації. – Що ти хотіла спитати?

– А ви все-все бачите у цій пов'язці? – наївно кліпає очима Хефі.

– Я бачу все, що треба бачити, – загадковим тоном відповідаю їй.

– І майбутнє? − з лячним захопленням уточнює вона в мене.

– Коріння майбутнього завжди йде зі сьогодення, – подумавши, видаю я глибокодумно.

Не знаю, як поводяться відьми-віщунки, але треба ж якось відповідати личині. Можливо, я і потім нею скористаюся. Тільки треба буде знайти спосіб ховати свою магію, яка згодом повернеться.

– А можете сказати, що на мене чекає? – обережно, ніби не вірячи в те, що наважилася це зробити, питає Хефі. А я раптом помічаю, як на неї дивиться командир королівської охорони. Недобре так дивиться. Хтиво. Прицінюючись та приміряючись.

− Стережися темних коридорів і закутків, − видаю я їй, замість того щоб послатися на заборону принцеси й відмовиться відповідати.

Дівча злякано ойкає, дивлячись на мене величезними нажаханими очима. А я, демонструючи всім своїм виглядом небажання ще щось говорити, повертаюся до їжі. Хоч вечеряти в залі виявилося не так і страшно, як я боялася, та все одно хочеться якнайшвидше піти звідси.

Слава богам, Хефі більше не наважується зі мною заговорити, хоч і поглядає з надією почути ще щось про небезпеки, що її підстерігають. І далі ми знову їмо мовчки.

Незабаром я краєм ока помічаю, як встає і йде з зали Адлар. І сама себе останніми словами лаю за те, що мимоволі проводжаю поглядом широкоплечу чоловічу постать. Особливо, коли він пересмикує цими своїми широкими плечима і злегка повертає голову до зали, немов прислухаючись до своїх відчуттів.