В твоїх руках не страшно - Ольга Островська
Посидівши трохи поряд, ми ще раз обговорюємо, як нам поводитися у різних ситуаціях, які можуть статися в дорозі. Зітхаємо, що все передбачити ми ніяк не зможемо, особливо тепер, коли кортежем командує принц Адлар, а злий на весь світ Танрагос може опинитися, де йому заманеться. Але невдовзі ми обидві замовкаємо, думаючи кожна про своє і поступово починаючи куняти.
Останні дні були для нас обох надто виснажливими. Похитування дормеза, пом'якшені магією, так гарно заколисують. А їхати нам ще довго.
− Може, поспимо? – першою подає слушну ідею Торі. – Швидше час пролетить. Та й спали ми вночі мало. Треба добре відпочити, якщо вже є така можливість.
Тут вона має рацію. У дормезі ми більш-менш захищені, оскільки просто так вдиратися сюди без дозволу принцеси ніхто не буде. І ніщо не заважає нам виспатися досхочу і тим згаяти час.
– Гаразд, – погоджуюсь я.
В дормезі між сидіннями можна підняти перегородку і перетворити їхню, дальню від дверцят, половину майже в справжнє ліжко, що ми й робимо. От тільки дозволити собі заснути поряд із Торі, я не можу. Хоч вона й твердить, що нас ніхто не побачить. Не за статусом це служниці. Тому, як тільки подруга засинає, я тихенько вислизаю від неї й влаштовуюся на сидінні біля дверей, згорнувшись там клубочком. Це зовсім незручно, але краще так, ніж якщо хтось зазирне у дормез, побачить нас і поставить питання, чому принцеса спить, обіймаючись з відьмою.
Засинаючи, я мимоволі згадую демона, який мене сьогодні впіймав. Адлар. Невже зі сторони справді здавалося, ніби я до нього тулилася? Який жах. І навіщо йому було до мене підступати так близько? Я ж зараз страшна на вигляд. Може йому було так зручніше втримати мене, коли я мало не зомліла від страху? Та я пам’ятаю жорстку хватку чоловічих пальців на моєму плечі. Навряд чи я така вже важка для демона. Тоді чому він мене притулив до себе? Так і не знайшовши відповіді на всі ці питання, я провалююся нарешті в сон.
Перший день шляху так і пролітає в сонній дрімоті. Нас будять стукотом у двері, коли через кілька годин кортеж робить черговий привал, і цього разу ми знову зупиняємося на лісовій дорозі. І знову я вмираю від страху, коли доводиться вибратися з дормеза, хай навіть разом із Торі та її служницями.
Але на відьму, яка прислуговує принцесі, більше ніхто не звертає уваги, навіть Танрагос. Щоправда, мені в якийсь момент здається, ніби я відчуваю чийсь уважний погляд, але це почуття швидко минає. І час привалу пролітає стрімко. А перед від’їздом її високість зволять знову наказати своїй відьмі їхати з нею в дормезі.
Надвечір ми під'їжджаємо до заїзного двору, де маємо заночувати. І якщо Торі очікує окрема, найкраща в цьому закладі, кімната, то мені доведеться провести ніч у маленькій кімнатці разом зі служницями, чому ті навряд чи будуть раді, бо чомусь досі страшенно мене бояться.
У цьому не було б нічого страшного, тим паче, що за день я виспалася, але перед тим, як вирушити до цієї кімнати й сховатися там від зайвих очей, мені ще треба буде якось пережити вечерю в залі.
І першим, кого ми бачимо, як тільки дормез зупиняється і дверцята відчиняються, випускаючи нас з Торі назовні, це принца Адлара, що з'явився, аби особисто супроводити принцесу в цей зал. І він явно випередив Танрагоса, який мав такий самий намір.
