Моя всупереч - Алекса Адлер
Там, у підпросторі, я не дозволила собі сумніватися в моєму наставникові, від самого початку наших занять твердо засвоївши, що це може коштувати життя мені та моїм дітям.
Але зараз… Серце все сильніше стискається від гірких підозр.
− Я чула голос, − вимовляю, коли Сетору приносить мене в спальню і досить дбайливо укладає на ліжко. Не найвдаліше положення для розмови, але яке вже є. – Хтось покликав мене. Сказав, що я потрібна. І ще… – я підіймаю погляд на жерця. − Сказав: «Не вір йому».
Темно-червоні брови похмуро зсуваються, а гострий погляд багряних очей зосереджується на моєму обличчі.
− Я так розумію, ти гадаєш, що це було про мене? − позбавленим емоцій голосом уточнює він, сідаючи поруч.
− А що, є інші варіанти? – скептично дивлюся у відповідь. − До того ж далі цей голос велів мені зробити те, що майже не залишає простору для сумнівів.
− І що ж таке він тобі велів?
− Щоб я запитала, хто послав убивцю до Менетнаша. Сказав: «Він не посміє збрехати». Скажіть, рі-одо Сетору, ви знаєте, хто послав убивцю до вашого батька?
Його обличчя буквально кам'яніє. А в очах наче кипляча лава застигає.
Я ж чекаю на відповідь. Довго чекаю.
Але він мовчить.
− Скажіть… ви знаєте? – питаю ще раз, відчуваючи, як підступає до горла гіркота.
− Так, − падає каменем у дзвінку тишу.
Небо, як я не подумала? Чому раніше не запідозрила? Чому навіть не припустила?
Та хіба я могла? Це ж його батько!
− Це зробили ви? − ледве стримуючи сльози, йду до кінця. Якщо вже взялася з'ясовувати правду, відступати не маю права.
− Так, я, − знову отримую відповідь, немов удар під дих.
Та що ж так боляче? Дихати неможливо. Чому я почуваюся зрадженою? Звідки ця майже дитяча образа?
Ти ж знала, хто він, Ліно. Знала, що Просвітлені підступні та жорстокі. Що ні з чим не рахуються, коли йдуть до своїх цілей.
Але повірила йому. Неприпустимо розслабилася, почала довіряти, навіть звикла і – о, небо, спаси! – прив'язалася до цього інтригана та маніпулятора… здатного вбити власного батька.
А він весь цей час знав, що вибух на станції стався практично через нього. І мовчав. Навмисно ухилявся від відповідей і заговорював мені зуби.
− Навіщо? − зривається з губ тихий схлип. − Що він такого знав про вас, що ви вирішили його прибрати? Які таємниці ви хотіли приховати? Якби не ви, це все трапилося б на завершальному суді, або під час страти, коли мої чоловіки були б готові до його дій і запобігли б біді. А тепер їх немає поряд.
− Ні. До такого вони все одно не змогли б підготуватися, − похмуро хитає головою Сетору. – Цього ніхто не міг передбачити. Власна душа недоторканна для ашарів, тим паче для Просвітлених. Це наш єдиний шанс на посмертя та переродження. Ніхто не міг навіть припустити, що мій батько зважиться на такий крок.
− Але я могла це побачити! − сідаю, буравлячи його поглядом, сповненим люті. − Могла попередити! Якби я тільки мала більше часу.
− Ти не можеш цього знати.
− А ви не можете знати зворотного! Але про що ми взагалі сперечаємось?! Ви намагалися вбити свого батька. Приховували це. Ввели мене в оману...
− Можеш не продовжувати список моїх злочинів, я його знаю набагато краще за тебе, − криво посміхається Сетору. Наближається до мене, дивлячись впритул. І від цього жорсткого, холодного погляду мене пробирає мороз. − Але я знаю також і те, що тобі доведеться змиритися і тримати в секреті те, що ти щойно дізналася від мене, моя маленька імператриця. Ти ж розумієш, що буде з тобою, якщо моє місце глави Просвітлених займе Норіхнар? Розумієш, хто тоді правитиме імперією? Гадаєш, він дозволить тобі врятувати чоловіків? О ні, він дочекається, коли ти народиш, і вб'є, щоб стати повноправним регентом біля неповнолітніх спадкоємців. А далі… правильне виховання, правильна се-авін та Владущий Дім назавжди й повністю перейде під вплив Просвітлених. Я з легкістю міг би вчинити так само. Але підтримав тебе, Ліно. І підтримую досі, допомагаючи й захищаючи.
− І чому ж? − з викликом скидаю голову. − Чому ви це робите? Що вам потрібно? І навіщо було вбивати Менетнаша? Що ви приховуєте?
− Я син свого батька, Ліно, і Голос Абсолюта. Секретів у мене більш ніж достатньо, − на чуттєвих губах Сетору знову з'являється крива усмішка, наче глузування з себе.
Він наближається до мене. Обхоплює долонею мою потилицю, не дозволяючи відсторонитися. Дивиться в очі, гіпнотизуючи, вселяючи в душу повне сум'яття.
− Підтримав я тебе, бо захотів це зробити, Ліно, − продовжує, майже торкаючись губ губами. − Влада… Я її й так маю. Вона не є моєю метою, лише засобом. Те, що мені потрібно, цього не отримати силою. Що ще ти хочеш знати, моя імператрице? Навіщо мені було вбивати батька? Добре, відповім. Я зробив це, щоб захистити тебе.
− Що... − видихаю оторопіло, а далі можу тільки стогнати й мурмотіти в губи нахабного загарбника. Бо Сетору знову мене цілує. Жорстко, вимогливо. Знову без мого дозволу та згоди, не звертаючи уваги на опір. Знову обпікаючи своїм божевільним, одержимим голодом, своєю безвихідною пристрастю.
Задихаючись під його натиском, я хапаюся за чоловічі плечі, дряпаючись, відштовхуючи… Мені так здається. Але в якусь мить я з жахом ловлю себе на тому, що тіло, яке вже скучило за ласкою, саме відповідає на вмілі жадібні поцілунки, на цю непрошену близькість, грубу ніжність. Спина прогинається, унизу живота зароджується тягуче, млосне тепло, груди й зовсім починають болісно нити, вимагаючи дотиків. А губи палають, розмикаються, дозволяючи чоловікові поглибити поцілунок.
І це усвідомлення служить для мене цебром з крижаною водою.
До крові вчепившись зубами в його губу, я нарешті змушую Сетору ослабити хватку. І цієї миті мені вистачає, щоб вивернутися з його рук і відкотитися вбік. А потім, швидко перебираючи руками й ногами, плутаючись у довгій спідниці, відповзти від нього на інший бік ліжка і зіслизнути там на підлогу, ледве тримаючись на кволих ногах.
