Моя всупереч - Алекса Адлер
− Що мені тепер робити з цією правдою, Чотжаре? – шепочу, розгублено витріщаючись в одну точку на стелі.
Одо Мі-ічан вже приходив, і навіть пішов, приголомшивши мене на прощання наполегливою рекомендацією відпочити кілька днів. Я вже, мабуть, понад годину лежу. Але заснути ніяк не виходить, попри всю втому, яка скувала тіло.
− А тобі з цією правдою щось обов'язково треба робити? − отримую відповідь повністю в дусі мого хвостатого хранителя.
Він влаштувався в одному з крісел у дальньому кутку, звідки може спостерігати і за мною, і за всією кімнатою.
Тримати в секреті від Чотжара почуте сьогодні я навіть не намагалася. Це було б рівноцінно з тим, щоб намагатися взагалі не думати. Неможливо. Цей змій уже дуже добре мене знає. І, можливо, він знову допоможе мені розібратись у собі?
− Але як же… рі-одо вчинив злочин. Цей замах на вбивство, на чуже життя, яке він не мав права забирати, − вимовляю, і сама розумію, як наївно це, мабуть, звучить для на-агара. Він сам ледь мене не вбив, бо йому здалося надто дивним те, як на мене реагує А-атон та його власні інстинкти.
− Мало знайдеться високородних ашарів, та й на-агарів теж, за плечима яких немає жодної смерті, − підтверджує мої думки хранитель. − Ти судиш упереджено. Подумай, якби хтось із твоїх се-аран зробив те саме, щоб захистити тебе, як би ти поставилася? Тільки будь щирою із собою. Зізнайся собі, стала б так само ставитися до такої ситуації?
Визнаю, не стала б. Але...
− Але він не мій се-аран, − заперечую з чистої впертості.
− Це робить його більш винуватим у твоїх очах? − з глузуванням здіймає брови Чотжар.
− Ні, але… Припини це! Я знаю, до чого ти хилиш! Але не можу я прийняти такий вчинок від Сетору. Не можу змиритися з тим, чим все це обернулося.
− Не можеш прийняти його вчинок, чи те, що зробив він його заради тебе і частково через тебе? − як завжди потрапляє в ціль мій особистий голос здорового глузду та здорового цинізму. – Не можеш прийняти правду, чи відчуття, що ти тепер зобов'язана щось із цією правдою робити, щось вирішувати, якось відповідати на неї? Чи може відчуваєш, що ти тепер через цей вчинок у боргу перед Сетору? Так ти й до цього була перед ним у боргу. Чому приймати його допомогу для тебе більш прийнятно, ніж знати, що він здатний вбивати заради тебе?
Я не знаю, що йому відповісти на це… точніше, я не готова дати щиру відповідь, а брехати не хочу.
Але змію моя відповідь і не потрібна.
− Він сам прийняв це рішення, Ліно. І, наскільки я зрозумів, не збирався тобі говорити про нього, якби ти не спитала прямо. Справа була закрита, ця інформація ніяк не спливла б. І ти нічим не зобов'язана йому за цю правду. Щодо твоєї уявної провини теж припиняй страждати дурницями. Він мав рацію, коли сказав, що ти не можеш знати, як би все обернулося, якби все сталося інакше. Око, яке буде внутрішньо страчувати себе через кожен варіант подій, що не стався, дуже скоро стане Оком, що звихнулося. Настав час тобі вчитися відпускати минуле. Воно пройшло, стало досвідом та інформацією для аналізу. Потрібно думати про те, як побудувати правильне майбутнє з урахуванням цієї інформації. Тільки й того.
− Тебе послухати, то все дуже просто, − зітхаю я, перевертаюся на бік, щоб краще його бачити.
− Ліно, ти сама собі робиш погано. Сама себе судиш і страчуєш із цими твоїми земними рамками та поняттями. Припиняй уже. І спи, – виразно дивиться він на мене. − Інакше присплю сам. І не пущу завтра нікуди.
− Як це не пустиш? – я навіть підводжуся з подушки, обурена такою заявою. – У мене переговори з дагрійцями…
− Легко. Повідомлю всім, що наша вагітна імператриця перевтомилася, і їй потрібний відпочинок. Для її ж здоров'я та здоров'я спадкоємців. І відпочиватимеш. А з дагрійцями твої радники розберуться.
− Ти деспот хвостатий, знаєш це?!
− Знаю. А уяви, що буде, якщо я скажу рі-одо Сетору, що тобі не можна більше хвилюватися й що лікар рекомендував тобі відпочити кілька днів?
Уявляю. Мій радник мене тоді закриє тут невилазно. І припинить допомагати з відновленням зв'язку між мною та чоловіками. Сетору ясно дав зрозуміти, як сильно дбає про моє життя і моє здоров'я. Я думала, він про спадкоємців імперії думає насамперед, а тепер от сумніваюся.
− Ти не посмієш, − загрозливо звужую очі, дивлячись на на-агара.
− Якщо не хочеш перевірити, зараз же заплющуй очі, припиняй себе накручувати й засинай, − гне свою лінію Чотжар.
І от як із ним боротися? Особливо, якщо він має рацію.
− Добре, твоя взяла, − здаюсь і опускаюся назад на подушку. Пововтузившись, влаштовуюся зручніше. Заплющую очі, як він велів. − Якби це ще було так просто.
− А ти вже якось постарайся, − саркастично хмикає мій хранитель. − Не чіпляйся за свої думки, хай вони собі пливуть далі.
Угу. Нехай пливуть. Далі. Якби…
Однак варто розслабитися, і я розумію, що розмова з Чотжаром допомогла мені значно більше, ніж я розраховувала. І тепер правда більше не відчувається непіднімним вантажем на моєму серці. Не давить до сліз на очах. Не заважає дихати.
Я досі не знаю, як до цього ставитися. Але вже не почуваюся так, ніби мені приставили дуло до скроні з вимогою терміново відповісти чимось на такий немислимий вчинок, зроблений заради мене. Швидше за все, наші стосунки з Сетору знову сильно зміниться після сьогоднішнього дня, але про це дійсно можна подумати вже завтра.
Втома, накопичена за довгий важкий день, поступово бере своє. Тіло все більше важчає, а думки стають млявими та безладними. Тоді як образи, що мелькають у пам’яті, навпаки, захоплюють всю свідомість, замінюючи сприйняття дійсності. Стають снами. От би віщими... От би побачити коханих... Хоча б сьогодні... Хоча б на хвилинку... Я так скучила.
Але замість цього я раптом опиняюся знову перед тією самою білою стіною. І вона знову кличе мене, манить так сильно, що встояти немає жодної можливості. І Сетору поряд теж немає, щоб зупинив мене.
