Моя всупереч - Алекса Адлер
Крок за кроком я наближаюся до цієї непроникної перешкоди, зітканої з надпотужної моторошної енергії та світла. Все всередині мене вібрує, входячи в резонанс із її вібрацією. Серце вистрибує з грудей від суміші страху, благоговіння, дикого захоплення... і несміливого передчуття.
Я так близько, що її світло засліплює, випалює всі тіні довкола. І незабаром залишається лише воно одне. Біле світло, що обпалює мою душу холодом.
Десь там, за стіною, мої се-аран. Якби я тільки могла пройти. Або побачити їх через неї.
Це бажання в мені настільки сильне, що я забуваю про обережність. І простягаю руку вперед.
Адже це все одно сон. Хіба ні? Уві сні я не можу завдати шкоди дітям.
А мені треба побачити! Життєво необхідно!
Вібрація в тілі стає все сильнішою. І тепер навіть моє серце пульсує у такт, кров вібрує у венах, повітря у легенях. Здається, що тепер кожна моя клітина входить у резонанс з енергією цієї грані. Світло рідким білим золотом охоплює мою долоню, передпліччя, плече, всю мене, затоплює свідомість, білий шум поглинає розум… і раптом все розсіюється.
Перед очима все ще танцюють різнобарвні плями, все розмите і нечітке… але я починаю бачити темні силуети, що швидко миготять довкола. А за зором поступово повертається і слух. Але мені відразу хочеться заткнути вуха назад.
Навколо панує нестерпна какофонія звуків. Гортанні крики, рев якихось тварин, гул, оглушливий шиплячий скрекіт, і зовсім несподівано... брязкіт зброї. Наче я потрапила на поле жорстокого кривавого бою, де рубаються на мечах, як у середні віки. Припущення здається диким, але протерши очі, я розумію, що таки не помилилася. Навколо мене справді рубаються. І справді на мечах. А ще із застосуванням безлічі іншої холодної зброї, яку я не знаю навіть, як назвати. Не люди, не ашари, жодна з відомих мені рас.
Частина супротивників схожа на якихось жахливих кентаврів-багатоніжок, де верхня половина тулуба гуманоїдна – з торсом, двома парами верхніх кінцівок, головою, великими, різкими рисами лютих облич і з двома парами очей у кожного, а нижня – справді, як величезна багатоніжка.
І воюють ці монстри з істотами, подібними до земних міфологічних фей. Навіть крила у більшості з них є. Тільки не виглядають вони ніжними та тендітними повітряними створіннями. Швидше роєм розлючених величезних комах, ростом з невисоку людину, красивих, але смертельно небезпечних.
Противники налітають один одного зі лютістю смерчів. Рубаються на смерть. Навколо течуть ріки крові, лежать купи тіл, відрубані кінцівки.
Що я роблю посеред усього цього? Чому бачу саме це? Хто всі ці істоти?
А навколо стоїть спека. Ноги потопають у червоному піску, на небі сяють у зеніті цілих два сонця.
І здається, що моє ментальне тіло зараз виверне навиворіт від жаху того, що відбувається.
Рятує лише те, що я усвідомлюю нематеріальність всього цього кошмару. Може це десь і відбувається насправді, але мене там немає. Тільки мій розум.
А ще приходить розуміння, що якщо я тут, отже повинна побачити щось важливе, щось значуще. А може, не щось, а когось? Я хотіла дізнатися, що з моїми чоловіками. Може, вони тут?
Немов у відповідь на ці думки моя ниточка натягується, стаючи значно відчутнішою. І тягне мене кудись. Все сильніше й наполегливіше. Туди, до гущавини бою.
Забувши про свій жах та огиду, кидаюся на цей поклик. Посковзаючись на мокрому піску, спотикаючись і ледве ухиляючись від монстрів, що б'ються. Поки не згадую, що це взагалі-то моє видіння, і я можу ним керувати, якщо вже бачу. Зосередившись, вмить переношуся туди, куди кличе мене серце. І воно майже перестає битися, коли я нарешті бачу ЇХ.
На величезних ящерах, що служать їм бойовими скакунами, мої Повелителі теж беруть участь у битві. Явно на боці «фей», тому що зіткані з пітьми клинки Са-оіра у фарш кришать кентаврів-сороконіжок, а нищівні сліпучі хвилі світла А-атона, випалюють цих монстрів вщент. Злагоджено і нещадно, брати сіють смерть серед своїх ворогів, не залишаючи живих на своєму шляху. І багатоніжки біжать від них з пронизливим стрекотом, тоді як «феї» все більше надихаються і лютують, переслідуючи своїх супротивників.
Як же. Така сила на їхньому боці.
Мої чоловіки живі. І навіть обзавелися новою армією там, куди їх закинуло. Тільки для чого їм це? Невже вони не шукають дороги додому?
Застигши на маленькому пагорбі осторонь битви, я зі щемким серцем вдивляюся в дорогі моєму серцю обличчя, нехай звідси їх і важко розглянути. Брати майже не змінились. Тільки звичні мені ашарські шати змінили на інші, схожі на ті, що я бачу на крилатих бійцях.
І навіть тут Володарі навіюють жах і захоплюють своєю силою. Навіть тут вони схожі на богів, що прийшли на допомогу смертним.
Мені так хочеться опинитися поряд, відчути їх, торкнутися, обійняти. Так хочеться знов бути з ними.
Шмигнувши носом, витираю долонями сльози, що котяться градом по щоках.
Я маю знайти спосіб їх повернути.
Якщо спромоглася побачити нарешті своїх се-аран, зможу побачити й це.
Вже можу. Зараз. Інакше навіщо мені дано мій дар? Для чого я тут?
Зосередившись, усю свою волю кидаю на те, щоби отримати бажане.
Нумо, Ліно! Око ти, чи безпорадна пустушка? Зберися!
І оповита червоними відблисками картина батальної сцени тьмяніє. Голова вибухає пульсівним болем. Але я все одно тягнуся до тієї точки часу та простору, де є відповідь на моє запитання.
Цього разу я опиняюся в якомусь просторому приміщенні, стіни якого ніби сплетені з багатьох гілок. Все тут живе, все дихає. Навколо мене, вздовж стін на різнобарвних подушках, сидять ті самі «феї», яких я бачила у першому видінні. Одні лише чоловіки. Але на чолі я бачу своїх се-аран. Розслаблені, величезні в порівнянні з тонкостанними й низькорослими аборигенами, вони поблажливо слухають швидку промову якогось пишно вбраного старого і навіть щось йому відповідають тією ж мовою. А той озирається на вихід позаду мене і змахує рукою двом чи то слугам, чи рабам, що стоять біля фіранки з різнобарвних намист.
