Моя всупереч - Алекса Адлер

Якби ми йшли пішки, я б зараз спіткнулася. Здригнувшись, чіпляюся за руку Сетору сильніше.

− Що трапилося? – одразу реагує він.

− Ви… ви це чули?

− Що чув? – хмуриться наставник.

− Там, позаду. Голос, – шепочу ледь чутно. Мене криє суперечливими інстинктами.

Хочеться розвернутися обличчям до несподіваної, невідомої небезпеки. І тікати звідси чимдуж. Все всередині німіє від жаху, від чогось моторошного і такого… величезного у своїй силі, що дрож бере. Подібне я відчувала тільки одного разу, в одному зі своїх видінь. І тепер, відчувши це наяву, повністю втрачаю контроль над своїм ментальним тілом, не в змозі рухатися далі.

− Який голос? Що ти чула, Ліно? − Сетору, помітивши моє заціпеніння, хапає мене і за другу руку, розвертає обличчям до себе.

Вимогливо вдивляється у мої очі. Потім повертається назад, хижо оглядаючи сірий серпанок. Обійнявши мене однією рукою, в другій він несподівано створює справжню вогненну кулю, явно готуючись битися за необхідності.

− Мене хтось кликав, − проштовхую через неслухняні губи. − На ім'я.

І тут я знову це чую. Наче шерех гравію, що поступово наближається, наростає і перетворюється на низький гул.

− Не вір йому. Не вір йому, − пульсує у скронях. – С-с-спитай, хто послав убивцю до Менетнаша. С-с-спитай. Не посміє збрехати. Ти зрозумієш тоді, хто винен у всьому. І прийдеш до мене. Ти потрібна.

− Хто ти?! − Моє тіло вже не просто тремтить, мене просто трясе. І холодний липкий жах пробирається в серце, все більше обплітаючи його своїми мерзенними щупальцями.

− Дізнаєшся, коли прийде час, − шелестить тихий сміх. Холодний, чужий, неживий. − Дивись свої сни уважно, Око.

− З ким ти розмовляєш, Ліно? – низько гарчить Сетору. – Я нікого не чую.

І, мабуть, втративши терпіння, струшує полум'я з долоні та підхоплює мене на руки.

− Тримайся. Може стати погано, – командує в мене над головою.

І ми блискавкою шугаємо назад у нашу реальність. Несемося, напевно, ще швидше, ніж я поринала. І в якийсь момент мені справді стає погано. Так, що в очах темніє. Імла ніби стискається довкола нас, утримуючи, не дозволяючи втекти. Але Сетору мчить далі. Мені залишається лише чіплятися за нього і терпіти, поки ментальна подоба мого тіла зовсім не перестає відчуватися.

А потім раптово приходить полегшення, коли я знову усвідомлюю себе. У своєму тілі, у кріслі, у спальні.

І… ох, погано мені.

Затиснувши долонями рота, зриваюся з крісла і, заплітаючись ногами, біжу в купальню. А там, позбавившись вечері, опускаюся на прохолодну підлогу, стомлено прикриваючи очі.

Але, звісно ж, мене не можуть залишити одну. Поруч присідає Сетору. Бо, виявляється, пішов за мною. І вже навіть не питаючи дозволу, мовчки підіймає мене на руки, явно маючи намір віднести назад до спальні.

− Ні. Мені треба хоча б вмитися, – заперечую я, схопившись за його зап'ястя.

− Добре. Вмивайся, − терпляче погоджується і несе мене тепер уже до кам'яних чаш умивальників.

Ставить поряд. Але відпускати не думає. Височить прямо позаду, дбайливо притримуючи за талію. І варто мені буде тільки нахилитися…

Жар плескає в обличчя, особливо гостро відчуваючись на тлі загального паршивого стану.

− Мені так незручно, − дивлюся на нього у дзеркалі. − Можете відійти хоча б на кілька кроків?

− Ні. Я боюся, що ти впадеш.

− Не впаду.

− Не впадеш, якщо я буду поряд.

− Ви мене бентежите! − фиркаю роздратовано. − Я не вмиватимуся, поки ви притискаєтеся до мене ззаду.

− Мабуть, я прийму це, як обнадійливий комплімент. Якщо тебе це так сильно хвилює, − криво посміхається Сетору. І все-таки трохи зміщується. Так, що я вже не тертимуся об нього задом, якщо нахилюся. – Тепер вмивайся. Чи тобі допомогти?

Доводиться поступитися. Стояти тут і сперечатись у мене немає ні сил, ні бажання. Занадто я виснажена. Ноги справді погано тримають. Мені б лягти й відключитись від усього хоча б до ранку.

Але спочатку треба з'ясувати, що сталося у підпросторі.

І викликати одо Мі-ічана. Хочу бути впевненою, що з малюками все гаразд.

Відмовившись від ситуації й зосередившись на плануванні своїх подальших дій, я швидко вмиваюся і ретельно прополіскую рота. Потім, подумавши, тягнуся до спеціальної пінки для чищення зубів. Щоб із чистою совістю заснути, як тільки опинюся в ліжку.

Забивши на те, що поряд зі мною чоловік, наношу засіб на нижні зуби, закриваю рот, зводячи щелепи, і вичікую потрібні пару хвилин. При цьому мій погляд мимоволі чіпляється за обличчя Сетору у віддзеркаленні. Він виглядає дещо збентеженим й розгубленим, хоч і тримає мене досі дбайливо та міцно.

Ну так. Імператриця його мрій виявилася простою живою жінкою. Яка може негарно блювати й має природні фізіологічні потреби. Треба було раніше при ньому щось таке зробити, швидше б перестав дурнею морочитися. А це ж навіть не земний варіант із щіткою та піною з рота.

Виплюнувши очисний засіб і ще раз прополоскавши рот, я нарешті закінчую з гігієнічними процедурами.

− Можете викликати до мене одо Мі-ічана? − прошу у Сетору, випрямляючись.

− Тобі все ще погано? – стурбовано підбирається він.

− Ні. Просто дико втомлена. Але я хочу переконатися, що все гаразд.

− Добре викличу. Але спочатку, якщо не заперечуєш, ми обговоримо те, що сталося.

− Так, обговорімо, − погоджуюсь. Зараз у мене до нього є одне дуже серйозне запитання.

Розслідування спроби вбивства Менетнаша закінчилося ще місяць тому. І там утворився справжнісінький глухий кут. Підісланий вбивця був надто близько до епіцентру вибуху і згорів живцем, навіть не прийшовши до тями. Жодних ниток і жодних зачіпок не залишилося. Підозрювали багато кого, але довести чиюсь провину, або хоча б причетність, не вдалося.

І ось сьогодні мені кажуть спитати про це у Сетору. Прямо спитати, чого, якщо розібратися, я жодного разу не робила. І в нього дізнатися, хто винен у тому, що Менетнаш зірвався і влаштував справжню катастрофу, яка викинула моїх се-аран кудись у невідому далечінь чужих всесвітів.