Моя всупереч - Алекса Адлер

− Не треба від мене тікати. Я не переслідуватиму тебе, − спокійним тоном повідомляє мені мій радник, підіймаючись на ноги. Прикривши очі, злизує кров із прокушеної губи. Спостерігає за мною з-під вій, наче хижак, що відчув свою здобич.

− Ви обіцяли, що не змушуватимете мене, − заперечую нервово.

− А хіба я тебе зараз примушував? – схиляє голову набік. − Ти відповідала мені, Ліно. І це все, що я хотів дізнатися.

− Це… неконтрольована фізіологічна реакція тіла. Тільки й того. Моє ставлення не змінилося. А вам зовсім не можна… ось це все. Що це за дурні ігри? Вам що, більше нема над ким знущатися?

Смагляве обличчя темніє, чоловічий погляд важчає настільки, що я вже ледве можу впоратися з бажанням відвести очі, поступитися в цій нерівній битві. Але ні. Не можна показувати свою слабкість. Нехай не думає, що зміг зламати мою рішучість відстояти себе.

− Ти втомилася, Ліно. І не можеш зараз мислити розсудливо. Я залишу тебе, щоб дати можливість відпочити. А завтра вранці прийду, щоби особисто супроводити до столиці. Тоді й договоримо.

− Навіщо? Це зайве.

− Після того, як з тобою при мені спілкувався хтось, кого я навіть відчути не зумів? Ні, Ліно. Не зайве. Інформація про те, хто послав убивцю до мого батька, як ти розумієш, теж не та, яку може знати хтось сторонній. Слідів я не лишав. Тому хотів би залишитися тут з тобою, для твоєї ж безпеки.

− Ні. Це виключено! – скидаю руку, мотаючи головою. Ще цього не вистачало.

− Тоді нехай у твоїй кімнаті ночує Чотжар. І жодної хвилини не залишає тебе одну. А ти не смій поринати у підпростір, навіть у верхні шари. Зрозуміла мене?

− Зрозуміла, рі-одо, − кидаю сухо. − Можете йти.

− Як скажете, моя імператрице, − знущально посміхається він, відміряючи не менш знущальний уклін. Перш ніж відвернутися і злим, карбованим кроком рушити у бік виходу.

− Зачекайте, − гукаю його, схаменувшись, коли Сетору вже майже виходить зі спальні. − Ви сказали, що захищали мене. Що ви мали на увазі?

Червоноволосий жрець зупиняється в арковому отворі.

− Твої видіння, Ліно, − вимовляє рівно, не обертаючись. − Коли ми з тобою розмовляли вперше, ти зізналася, як сильно боїшся, що справдиться те, що ти постійно в них бачиш. Але не розповіла, що саме. Я бачив твій панічний страх. Ти готова була чинити опір дару й Абсолюту, наражаючись на його гнів, аби лиш не бачити більше майбутнього. І я подумав, що в майбутньому ти бачиш свою загибель. Спроба Танатріс убити тебе лише підтвердила мій здогад, як і деякі дії батькових сподвижників. Твоя смерть… була і є для мене неприйнятною. Тому я вирішив прискорити неминучу смерть того, хто тобі загрожував.

Ошелешена, я забуваю навіть, як дихати. А Сетору, кинувши на мене короткий похмурий погляд через плече, скупо киває і йде, залишаючи мене наодинці з приголомшливою правдою.