Моя всупереч - Алекса Адлер

Моя нитка проходить через цю стіну. Там, за нею мої чоловіки. Може… і я можу пройти?

− Ліно, зупинися негайно! − лунає позаду рик Сетору. − Не смій до неї наближатися!

Мені не хочеться дотримуватися його наказу. Не хочеться. Там мої се-аран. Там моє серце.

Але… я обіцяла, що виконуватиму його накази під час занурення. Заради безпеки своїх синів. Так.

Усвідомивши це, я наче на перешкоду налітаю. О, небо! Я знову мало не піддала їх небезпеці. Ледве не сунулась у казна-що. На одних лише голих емоціях.

Тихий жалібний стогін зривається з моїх губ, коли я обхоплюю руками тепер живіт, захищаючи, знову благаючи про прощення.

− Що це, рі-одо Сетору? − питаю пошепки, не в змозі відірвати погляд від сліпучої нескінченної стіни, що йде вгору, в сторони й навіть вниз.

− Грань між світами. Та сама, яку збиралися прорвати вибухом Володарі, – пояснює він мені, несподівано опиняючись поряд. − Мало хто з обдарованих ашарів зумів тут побувати. Те, що ти змогла це зробити, вже чимало говорить про твою силу і прихильність до тебе Абсолюта.

− Але як же так? Вони там, за цією гранню. Я відчуваю. Як через неї пройти?

− Ти не повинна через неї проходити. Твою частину шляху вже пройдено. Тепер ти маєш притягнути їх, щоб свою частину пройшли вони. Повинна вказати Повелителям шлях назад.

− Як?

− А ось про це тільки ти й можеш дізнатися, Ліно. Хто з нас двох Око?

− Тобто зараз я маю знову відступити? − втрачено оглядаюся на свого наставника. Як же так? Я думала, що достатньо буде дійти, куди треба... − Але ви казали, що сьогодні я маю зробити останній ривок, прорватися до них, докричатися... Ви змусили мене в це повірити.

Гіркота нової поразки вже сковує душу крижаними лещатами.

− Я змусив тебе це уявити та відчути. Інакше ти ще довго б сюди йшла, з кожним разом все більше втрачаючи впевненість у своїх силах. І ось результат. Ти змогла прорватися до цієї межі. Вважай це за місце вашої зустрічі. Залишилося знайти спосіб притягнути до цього місця з того боку твоїх чоловіків, − терпляче втовкмачує мені мій супутник, поступово змушуючи втамувати відчай, що поглинув мене.

Якщо так, якщо такий спосіб існує, я його знайду.

Сетору раптом обіймає мене ззаду, зігріваючи своїм теплом. Обхопивши обома руками. І я просто не знаходжу в собі сили його відштовхнути. Відмовитися від його тепла та турботи. Мені так холодно. Так самотньо. Так боляче.

− Ти перевершила всі мої очікування сьогодні, крихітко, − шепоче він мені на вухо, безсоромно торкаючись моєї змерзлої шкіри своїми гарячими губами. − Я ледве встигав за тобою. Навіть не думав, що хтось може прокладати шлях до грані так швидко, з такою рішучістю. Силою своїх емоцій, свого прагнення. Я пишаюся тобою, Ліно. Те, що ти зуміла зробити, це неймовірно. Таких, як я, як твої чоловіки, з дитинства навчають, щоб ми могли поринути настільки глибоко. Ти ж здолала цей шлях за два місяці. Не смій навіть думати, що це поразка. Не смій здаватися після того, як ти стільки пережила.

Його слова зненацька зігрівають навіть більше, ніж обійми. Дарують віру, що я дійсно впораюся.

− А я тепер вірю, що ви не серйозно мною захоплені. Інакше не допомагали б так завзято, – некультурно шморгаю носом. − Спасибі вам велике. Мені важливо було це почути.

− Я знаю. Я ж Голос. Хто ще скаже те, що має бути сказано? − посміхається в моє волосся Сетору. – Нумо повертатись, маленька імператрице. Ти сьогодні виклалася, як ніколи. Тобі треба відновитись.

Кивнувши, я знову дозволяю йому взяти мене за руку. І повністю довіряю вести зворотним шляхом. Я справді шалено втомилася.

Але коли ми вже прямуємо геть від стіни, мене раптом ніби крижаним полум'ям обпалює. Мов хтось дивиться мені в спину.

А потім, шелесткою хвилею піску по шкірі пробігає тихий шепіт:

− Ліно-о-о, ти потрібна мені, Ліно-о-о, потрібна... Не вір йому...