Моя всупереч - Алекса Адлер
— Аракеш встиг тобі доповісти, що розвідав? – наче мимохідь цікавиться Сетору, коли перший голод вже втамований і трапеза стає більш неспішною.
− Ні. Надіслав мені запит на особисту аудієнцію завтра. Перед початком переговорів з дагрійцями, − я відповідаю таким самим тоном. − А що? Знаєте, яку інформацію йому вдалося відкопати?
− Лише в загальних рисах. Він і мені заявив, що деталі краще повідомить особисто. Я хотів би бути присутнім при вашій розмові, якщо не заперечуєш.
− Не заперечую. А вам удалося щось дізнатися? − цікавлюсь, піднявши на нього погляд. І подумки гладжу себе по голові за те, що мені вдається вимовити це абсолютно байдуже. З точно відміряною дещицею ділового інтересу. І без найменшого натяку на ревнощі.
Брова Сетору сіпається, видаючи його емоції. Примружившись, чоловік відкидається на спинку дайрата, дивиться на мене. Уважно та допитливо.
− Інсі Зеа-ма стверджує, що консул загинув внаслідок безглуздого нещасного випадку. Посковзнувся в домашньому басейні, впав, вдарився головою до смерті. Я, мушу зізнатися, був упевнений, що черепа у дагрійців міцніші будуть. І, до речі, вимагаю, щоб з тобою завжди хтось був поруч, коли ти в купальнях. Щоб уникнути подібного нещастя.
Опішивши від несподіваної зміни теми, я не одразу перебуваю з відповіддю.
− Я завжди обережна, запевняю. Дякую за турботу. Ви вірите, що так і було з цим Еска-авадом? – все ж таки уточнюю, впоравшись із собою.
− Вірю, що він справді впав. Про це мені також Аракеш повідомив. Але чи сам? Сумніваюсь. Небіжчик був у гарній формі й незграбністю точно не страждав.
− Поки не беруся стверджувати, оскільки інформації мало, але все ж таки підозрюю, що за цим може стояти віцеконсул. Її вигода очевидна.
− Не сперечаюся. Але консул також мав великий статок і родичів, яким цей статок тепер дістанеться. Їхня вигода не менш очевидна.
Хм. Захищає свою коханку? Ну-ну.
− Ви маєте рацію, − знизую плечима. − Судити рано. Послухаємо, що завтра скаже ні-одо Аракеш. Тоді й робитимемо висновки.
Відсунувши тарілку, вичікувально дивлюся на свого наставника.
− Я готова приступити до сьогоднішнього уроку. Почнемо?
− Пропоную перейти в інше приміщення. Те крісло… воно особливе для тебе?
Я здивовано здіймаю брови.
− Яке? − а потім згадую, де побачила його зовсім недавно. – А… це. Так, ви маєте рацію. Особливе.
Цікаво, як він зрозумів? Щось відчув?
− Чому? – схиляє голову набік Сетору.
Зараз я бачу в ньому тільки наставника, тому відповідаю якомога детальніше:
− Я з перших днів свого перебування у палаці звикла в ньому влаштовуватися, коли вчилася, читала… А потім трапилося моє перше занурення у підпростір, − згадую з сумною усмішкою. − Я тоді страшенно злякалася, ніхто мене не бачив. Металася між моїми охоронцями, сподіваючись докричатися хоч до когось. А потім прибігла сюди, до спальні, шукаючи прихистку. Бо це для мене найзатишніше місце у всьому палаці. Коли повернувся Повелитель Са-оір, я саме сиділа в тому кріслі. Він одразу побачив мене. І це був один із найщасливіших наших моментів.
− Ось тому я і хочу, щоб сьогодні ти почала занурення саме звідти, − вириває мене зі спогадів напружений голос Сетору.
Він підіймається і, ступивши до мене, простягає руку.
Після секундного збентеження я слухняно вкладаю в неї свою долоню. Наставник тягне мене на себе, допомагаючи підвестися. Але замість того, щоб відступити, несподівано обіймає за талію та притискає до себе.
– Рі-одо… – я одразу ж скидаю вільну руку між нами, намагаючись хоч якось перешкодити його діям.
– Я все пам’ятаю, Ліно. Не примушую. Але хоча б із собою будь чесна. Я тобі небайдужий.
Ну от. Я не помилилася. Він вирішив, що я його ревнувала. І порахував це достатнім приводом, щоб відновити наступ.
Мені доведеться пояснити свою поведінку. Дати зрозуміти, що мої почуття все одно не ті, яких хоче.
– Так, не байдужі. Я звикла, що ви завжди поряд. Я вас дуже поважаю і ціную, мені важлива ваша думка. Ви для мене наставник та перший порадник. Я всім серцем бажаю вам добра та щастя. І в ці поняття зовсім не вписується ця синя гадина, − випалюю на одному диханні, упираючись долонею йому в груди. Знову відчуваючи барабанний дріб його серця.
− Наставник та порадник? − кривляться його губи. – Нехай. Бажаєте добра і щастя? Синя мені не підходить? Хм. Мені вона й не потрібна. Ніхто не потрібен. Знаєш, які клятви приносить Голос, беручи на себе повне служіння Абсолюту?
− До чого це тут? – Не приховую свого здивування.
Правду кажучи, не знаю. Намагалася дізнатися, і дуже наполегливо. Але повний звід обітниць невідомий нікому, крім Просвітлених, і тримається у суворому секреті.
− Твій хранитель не рознюхав, коли шукав для тебе цю інформацію? − посмішка Сетору стає саркастичною. − Серед багатьох інших, я дав обітницю, що ділитиму ложе тільки з тією, на яку мені вкаже Абсолют. Тільки з тією, що стане мені дружиною та продовжить мій рід. З моменту посвячення в сан і до самої смерті я не знатиму іншої.
Ось тут я випадаю в осад. Якщо він дав таку обітницю, то до чого всі ці його наміри? Адже я не можу стати цією жінкою. У мене вже є чоловіки.
− Не думаю, що Абсолют погладить вас по голівці за порушення клятви. Я вашою дружиною точно не можу стати. Тому відпустіть мене, − прошу вже набагато спокійніше. Здається, щойно я знайшла ще один привід вважати, що з боку Сетору мені нічого не загрожує, якщо не провокувати. Може, він взагалі на мене запав з «голодухи».
Бідолаха. Це ж скільки йому целібат доведеться терпіти? Коли Абсолют йому наречену вибере? Скоріше б уже. Я навіть не буду ревнувати.
Багряні очі Сетору заволікає темрявою, риси хижо загострюються, роблячи мужнє обличчя дуже похмурим.
− Ти маєш рацію, не погладить і не пробачить, − впускає він тихо. І щось у його голосі мене насторожує.
− Ви ж не збираєтесь йти проти нього? Не плануєте порушувати жодних обітниць? Не смійте навіть думати! І про мене більше не думайте у такому ключі. Раптом він злиться. Я того не варта.
