Моя всупереч - Алекса Адлер
Від однієї лише думки, як Абсолют може покарати свого головного жерця за відступництво, мені стає недобре.
− Помиляєшся. Ти варта набагато більшого, ніж думаєш. Турбуєшся про мене? − тягне Сетору, навіть не думаючи виконувати моє прохання, щодо «відпустити». І настільки здивованим виглядає, що навіть кумедно. Було б, якби не серйозність ситуації.
− Звісно. Я ж сказала, що мені небайдужа ваша доля. І не хочу вам неприємностей. Я щиро бажаю, щоб у вас не виникало спокуси порушувати ваші обітниці, а ще... бажаю якнайшвидше знайти ту, яку Абсолют схвалить. І щоб вона вас покохала всім серцем.
Тим більше, що тоді він точно припинить на мене облизуватися.
− Ти просто неможлива, знаєш це? − недовірливо посміхається жрець.
− Щось таке мені вже говорили. І, здається, це був комплімент.
− У моєму випадку комплімент, − посмішка Сетору стає ще ширшою.
− Тоді дякую. І досить вже мене жмакати, − таки викручуюсь із його рук. − Я розумію, що у вас гостра нестача тактильних відчуттів, але все ж таки… Хочете, я спробую подивитися, де вам шукати майбутню дружину? Після нашого занурення, звісно.
− Не треба, − чую у відповідь іронічне хмикання. – Спершу займімося твоєю справою. Ходім.
І, схопивши за руку, він веде мене до спальні.
− Сьогодні спробуємо зіграти на твоїх емоціях. Вони також є важливою складовою вашого зв'язку, − пояснює мені Сетору, коли ми опиняємось у напівтемряві імператорської спальні. Світло він мені не дозволив запалити. − Сідай так, як сиділа тоді, три місяці тому. І якомога детальніше віднови все в пам'яті.
− Зовсім все? − Цікавлюся, зайнявши потрібне положення. Подумавши, підтискаю ноги під себе, як тоді.
− Це ти сама маєш зрозуміти. Вловити, як треба. Довіряй своїм інстинктам. Ти повинна повною мірою відчути свою потребу в се-аран, − жрець звично займає позицію позаду мене, і вже один його гіпнотичний голос змушує мене звично розслабитися, поринаючи в транс, як я робила багато разів до цього.
У пам'яті справді спливає той давній жах. Моя паніка. Холод, що пробирає до кісток. Відчайдушна надія, що мої се-аран скоро повернуться і допоможуть, витягнуть мене з безликої, лячної сірості.
− Для того, щоб відчувати свою потребу в них, мені не обов'язково сидіти в цьому кріслі, − все ж таки зауважую тихо. – Я живу з цією потребою щодня.
− Саме так. Живеш. І звикла до цього. Притерпілася. Навчилася чекати. Сколихни це. Розбий вщент і вивільни. До болю. До душі, що рветься на шматки. До голоду, що пожирає тебе зсередини, − хрипко шепоче Сетору в мене над головою. Кожне його слово, просякнуте живими почуттями, як новий кинджал, всаджений мені в груди. − Уяви, що помреш, якщо не докричишся до них. Якщо вони не повернуться до тебе, та не знайдуть шлях. Просто перестанеш існувати, розтанеш. І пірнай за ниткою так, ніби це останній твій шанс.
Я справді помру, якщо вони не повернуться. Якщо наш зв'язок перерветься. Мене не стане. Він має рацію, я дозволила собі звикнути й притерпітися. І навіть останні занурення доказ цього. Відстань, що я проходжу, стає з кожним днем менша. Немов моє прагнення вже не те, що було в перші тижні розлуки.
Це боляче. Це неприпустимо.
Бо я досі кохаю всією душею. І не маю права здаватися. Повинна викладатись поповній.
Мені треба напружити всі сили у цьому останньому ривку.
Сизий сутінок підпростору згущується довкола. Холод пробирається все глибше, виморожуючи всі світлі почуття. Залишається лише туга та біль розставання. Я дозволяю собі потонути в них, не шкодуючи себе і не жаліючи. Розриваючи серце та душу. Спогади накладаються на реальність. Мені так сумно і порожньо без моїх се-аран. Так самотньо. Я так їх потребую. Як повітря, щоб дихати.
Видихаючи білу пару, обіймаю себе руками за плечі, але відразу мотаю головою й опускаю руки назад, стискаючи в кулаки. На щоках гострими осколками замерзають сльози.
− Ти можеш їх повернути. Тільки дотягнися, − вплітається в мої думки голос Сетору. − Іди за вашим зв'язком.
І я тягнуся за ним. Знову. Як робила вже багато разів. Повністю поринаю в транс, відокремившись ментально від тіла, що залишилося в кріслі, зосереджуюся лише на цій тонкій двоколірній нитці, що з'єднує мене з коханими. Всією сутністю мчу по ній, розганяючись все сильніше і сильніше. Мені треба прорватись далі, ніж я була. Мені потрібно прорвати імлу, що розділяє нас. Мені потрібно взяти достатній розгін, щоб це вийшло.
Час знову втрачає сенс і суть. Залишаюся лише я, нитка та згусток простору, який я так довго не можу подолати. Як темна матерія, що весь цей час висмоктує мої сили й, що найжахливіше, мою рішучість. Але цього разу я не дозволяю собі сповільнитися, коли імла починає чинити опір. Натомість на повній швидкості прошиваю її спалахом блискавки, голкою встромляюсь у тканину світобудови, прориваючись туди, куди кличе мене серце. І в мене виходить. Мене більше ніщо не стримує. Я нарешті можу…
Яскравий спалах попереду буквально засліплює мене. А біла стіна зі світла, що раптово постала переді мною, стає для мене настільки великою несподіванкою, що я не встигаю нічого зробити. Ні загальмувати, ні ще якось відреагувати. Так і мчу на неї, дезорієнтована, не розрізняючи більше нічого, повністю втративши контроль. І якби не сталеві кліщі, що зненацька стуляються навколо мене, висмикуючи з второваного шляху, я б точно врізалася в цю стіну.
Але звідки вона… що це таке?!
Відкотившись шкереберть у бік разом з моїм рятівником, у якому я, навіть не дивлячись, впізнаю Сетору, наплювавши на скимний біль, що охопив моє ментальне «я» до самих краєчок душі, вириваюся з захисного кокона рук наставника, і подібно до метелика лечу назад до непізнаної стіни. Вона дивним чином і притягує й відштовхує мене одночасно. Лякає до дрожу і зачаровує. Вібрує багатоголосим шепотом, міріадами ледь чутних голосів, мелодіями незліченних струн.
Поруч із нею імла підпростору здається матово чорною.
