Моя всупереч - Алекса Адлер

А вдома, у палаці, мене закручує звична, але багато в чому приємна рутина, що дозволяє відчути себе у спокої та безпеці. Варто опинитися в особистих покоях, як з'являється одо Мі-ічан, щоб провести щоденну перевірку стану малечі та особисто мого. Я сама погодилася на такий порядок, визнаючи, що навантаження у мене дійсно колосальні й можуть нашкодити, якщо це не контролювати. Та й Сетору наполіг, вимагаючи звіту про моє здоров'я щоразу перед черговим глибинним зануренням у підпростір.

А ще мені просто подобається чути биття сердець моїх коханих хлопчиків. Я насичуюсь силою, слухаючи їх.

Запевнивши, що все гаразд, якщо не рахувати моєї втоми, лікар йде. Чотжар теж кудись рушає у своїх справах. І я віддаюся у надійні, ласкаві руки моїх вірних лайс, які ведуть мене в підготовлені до мого прибуття купальні.

Омивання, масаж, знову купання, цього разу у відновлювальній ванні, ще один масаж, вже для шкіри, з втиранням всіляких косметичних, буквально чарівних засобів, що перетворюють її на ніжний шовк. Догляд за волоссям, манікюр, педикюр, загалом – повний спа, що дозволяє мені повністю розслабитися.

Я навіть забуваю на якийсь час про незрозуміле зникнення Сетору.

Але він нагадує про себе сам.

Не очікуючи, що в моїх особистих покоях може бути хтось сторонній, я виходжу з купальні в одному тонкому халаті на голе тіло, маючи намір одягнутись у спальні. І навіть не відразу помічаю жерця, який сидить у моєму улюбленому кріслі. Але відчуття чийогось важкого, жадібного погляду змушує буквально миттєво насторожитися, озирнутися у пошуках джерела небезпеки. І потонути в багряній темряві чоловічих очей.

− Рі-одо, − застигаю я приголомшено. − Я не очікувала вас тут побачити. Ви мене налякали.

Служниці, що йдуть позаду мене, теж зупиняються, а потім і зовсім випаровуються, залишаючи «панів» розбиратися між собою наодинці.

− Прошу вибачення, − вимовляє жрець дивно задоволеним тоном. − Я поспішав якнайшвидше опинитися тут, щоб одна занадто самовіддана імператриця не спробувала самостійно поринути в транс.

− Я тішила себе ілюзіями, що ви кращої думки про мій рівень інтелекту, − роздратовано скидаю голову. − Я навіть не думала чинити таку відверту дурість.

І в цьому я абсолютно щира. Щоправда, не знаю, як би повелася, якби він не з'явився. З одного боку, це дійсно небезпечно, занурюватися так глибоко без його підстраховки, а з іншого… я не можу чекати! Швидше за все, наступила б на гордість і сама зв'язалася з жерцем, нагадуючи про нашу домовленість.

− Радий, якщо так, − незворушно киває Сетору. Підіймається з крісла, йде до мене. − У твоєму розумі я вже давно не сумніваюся, Ліно. Але все ж таки знаю, що сильні емоції іноді переважують навіть найбільш незаперечні доводи здорового глузду. І знаю, як сильно тебе засмучує те, що не вдається досягти бажаного.

У цьому він має рацію. Мені вити щоразу хочеться. Я неймовірно втомився від гіркоти поразки.

− Я так думаю, ти ще не встигла повечеряти? Чи дозволиш скласти тобі компанію? – зупинившись на відстані витягнутої руки, схиляє голову набік.

− Так, але мені потрібно привести себе до належного вигляду. Залиште мене одну, будь ласка, − суворо дивлюся на нього.

І мимоволі шукаю сліди бурхливого спілкування з дагрійкою. Чомусь здається, що ця особа не впустила б нагоди залишити мітки на бажаному чоловікові, якого отримала у своє ліжко. Але, на перший погляд, нічого такого на Сетору не спостерігається.

Під багряно-чорними очима залягли тіні, але це я помічала й раніше. Жрець також працює на знос, виконуючи одночасно обов'язки і мого радника, і Голоса Абсолюта. До того ж він голова далеко не найспокійнішого Дому. І той самий Норіхнар, хоч і притих трохи останнім часом, досі спить і бачить, що зможе віджати владу у свого племінника.

Весь образ Сетору, як завжди, стриманий та ідеальний. Сьогодні він у чорному з червоним оздобленням довгому каптані. Вранці я навіть трохи дратувалася, що ми в одній колірній гамі одягнені. Наче… пара.

− Тобі не обов’язково перейматися цим, − чарівно посміхається чортів спокусник синіх дам. Або спокушений, що також не робить йому честі. − Ти прекрасна в будь-якому вбранні. І можеш залишатися у зручному домашньому вигляді.

Обводить мене відверто захопленим поглядом, у якому запалюються голодні іскри.

− Дякую, але я все-таки віддаю перевагу більш стриманому вигляду, — стискаю губи. Не вистачало ще, щоб він подумав, ніби я його спокушаю своїми голими ногами, чи ще щось подібне. − Зачекайте мене в кімнаті для гостей, рі-одо.

− Краще у трапезній, − отримую іронічну відповідь.

І жрець все ж таки йде. Раніше, ніж я встигаю йому заперечити.

От гад. Спальня частково проглядається з трапезної. І тепер я мушу ретельно пильнувати, щоб не потрапити в його поле зору. Досі не можу звикнути до організації простору в ашарів. Усі ці відкриті приміщення, внутрішні кімнати яких з'єднані лише арками. У них так складно усамітнитися.

Зрештою, я просто ховаюся в гардеробі й там спокійно переодягаюся в домашню сукню сіро-блакитного кольору. І коли з'являюся в трапезній, отримую у винагороду трохи розчарований погляд.

А ось так. Я стриптиз не наймалася показувати.

Зайнявши своє місце, тягнуся до склянки із соком. Пити хочеться страшно. Жіна, сприймаючи це як сигнал до дії, негайно подає мені першу страву. Неоко обслуговує мого гостя.

Сьогодні в поведінці Сетору знову щось змінилося. Зникла вся напускна відстороненість, з якою він, частіше за все, спілкувався зі мною ці два місяці. У погляді світиться німий тріумф та передчуття. Немов… трапилося щось, що дало йому надію на виконання його найбільшого бажання.

Захоплена зненацька цією думкою, я навіть не доношу до рота шматочок м'яса в ніжному вершковому соусі.

А може, і справді трапилося?

Адже я бачила найбажаніше для нього майбутнє. Його заповітне бажання. Це володіння мною.