Моя всупереч - Алекса Адлер

— Ні, вибачте, — я кидаю обережний погляд на дещо роздратованого Сетору. – Просто на мить втратила концентрацію.

І поринула в думки, що зовсім не стосуються майбутньої Ради. Нерозумно зараз витрачати на це час.

— Гадаю, імператриці ще потрібен відпочинок, — випростується мій опікун і повертається до жерця. − Як головний наставник нашої пані, я можу з цілковитою впевненістю сказати, що вона буде кориснішою, якщо добре відпочине й виспиться, ніж якщо ви, рі-одо Сетору, всю ніч напихатимете її голову знаннями та настановами. Крім того, імператриці варто було б уже поїсти.

Останні слова явно звернені до мене. Але я не впевнений, чи зможу проковтнути бодай шматок.

− Звичайно. Здоров'я імператриці та спадкоємців насамперед, − оксамитово запевняє жрець, не зводячи з мене уважних очей. Якщо ви не заперечуєте, я залишусь на решту ночі в імператорському палаці, щоб особисто супроводжувати нашу пані на засідання Ради вранці та дати останні інструкції.

Мені цього не дуже хочеться, але відмовити йому буде грубо. А після того, як він мені сьогодні допоміг і погодився на всі мої умови – ще й невдячно.

− Звичайно, залишайтеся, — ввічливо киваю. І, подумавши кілька секунд, додаю рівним тоном: − Якщо бажаєте, можете приєднатися до мене за пізньою вечерею.

− Це для мене честь, — в очах Сетору  спалахують вогники задоволення.

Цим запрошенням я фактично порушую правила. Бо високородним ріям Аша-Ірон заборонено ділитися їжею з незнайомцями без присутності та дозволу своїх чоловіків або старших родичів чоловічої статі.

Але вважатимемо, що дозвіл я отримала від А-атона.

Мені потрібно краще розібратися, що Сетору собою являє.

Супротивника треба знати в обличчя. Як там кажуть? Тримай друга близько, а ворога ще ближче? От тільки ворогом я його називати не хочу. Таке сприйняття мені не допоможе.

Він мій супротивник у грі під назвою: «Виживи, не ставши зрадницею».

І пізнати його краще можна лише з особистого спілкування.

− Я віддам наказ, − з розумінням киває Чотжар, відповзаючи вбік і розвертаючи перед собою голографічний екран.

А між мною та жерцем повисає незручне мовчання. Незручне, швидше за все, лише для мене. Тому що він явно почувається у своїй тарілці. Розглядає мене відкрито, вивчає.

Намагаючись не показати, як мені ніяково від того, що відбувається, я також дивлюся на нього у відповідь.

Що він шукає у моєму обличчі? Що бачить? Чому хоче?

І примчав же одразу, як тільки Чотжар покликав до мене на допомогу.

Тільки з почуття обов'язку? Керуючись бажанням застовпити територію й утвердити своє міцне становище поряд з вдовою імператорів? Чи тому, що допомога була потрібна саме мені?

Ця остання думка не повинна мені лестити. Але буду чесна із собою. Якоюсь мірою мені це лестить.

Адже в нього і своїх проблем вистачає. Згадавши про вибух, який стався в палаці Сатору, я відразу знаходжу очима ліву руку рудоволосого чоловіка. Вона більше не виглядає так, ніби обтягнута чорною рукавицею, все-таки регенерація в ашарів приголомшлива, але шкіра все ще почервоніла і вкрита рубцями. А він мене ніс і навіть не здригнувся жодного разу від болю.

— Даруйте мені, рі-одо, я у своєму горі геть забула, що ви теж недавно страждали. Як ваша рука? – питаю співчутливо, підводячи погляд до його обличчя.

Він здивовано хмурить брови, ніби й сам забув про свою травму. Підіймає долоню, крутить нею, розглядаючи.

− Загоюється, − стверджує очевидний факт. – Дякую за турботу.

– Чи вдалося знайти винних у вибуху? – хмурюся.

− Ні. Але це зачекає. Те, що сталося з Повелителями й з вами, допомога вам, має для мене абсолютний пріоритет. З рештою проблем розберуся потім.

− А у вас є підозрювані? Можливо, це справа рук того ж зловмисника, що намагався отруїти вашого батька?

− Не думаю, − схиляє голову набік Сетору. – Я не уявляю жодного єдиного мотиву, який міг би поєднати ці два замахи.

Навіть так? Він досить впевнено це говорить... Мені дуже хочеться розпитати детальніше, чому Сетору так думає. Але щось у погляді чоловіка мені підказує, що він або взагалі не відповість, або ухилиться від прямої відповіді.

Не збагну чому, але у цій темі мене постійно щось дряпає. Наче я не беру до уваги щось дуже важливе.

Тим часом у трапезній вже пораються мої служниці, накриваючи на стіл.

− Дозволите вас супроводити? − вкрадливо цікавиться жрець, пропалюючи мене потемнілим поглядом.

Мені б відмовити... але сказала «А», кажи й «Б». Сама ж запросила, тепер він начебто мій гість. Потрібно проявити ввічливість та гостинність.

− Так, буду вдячна, рі-одо Сетору.

Блиснувши задоволеною усмішкою, жрець підступає до мене. Простягає здорову руку, і як тільки я вкладаю в неї свою, впевнено тягне мене на себе. Начебто просто допомагає встати, а відчувається так, ніби обійняти збирається. І я мимоволі скидаю другу долоню у захисному жесті. Якраз вчасно, щоб упертись нею йому в груди, не дозволяючи зайвого.

Ми завмираємо одне навпроти одного. Занадто близько. Я насторожено, а він – наче ледве стримуючись.

− Ти все ще мене боїшся? – ворушить чоловіче дихання моє волосся на маківці.

− Я не знаю, чого від вас чекати. Тому, так, певною мірою ви мене лякаєте, – визнаю очевидний факт. − Те, що я знаю ваші бажання щодо мене, теж не додає мені довіри до вас. Я не поступлюсь і не буду вашою. Але й робити із вас ворога не хочу.

− Мені подобається твоя щирість, Ліно. І я хочу відповісти тобі тим же, — здається, він ще ближче насувається, міцно тримаючи мене за руку і не даючи відступити. − Можливо, тебе заспокоїть, якщо скажу. Ти єдине створіння у всесвіті, кому я ніколи не завдам шкоди навмисно.

Ні. Його слова мене не заспокоюють. Навпаки, вибивають повітря з грудей. Своєю категоричністю. І тим що вони можуть означати.

− Через клятву? – видихаю ледве чутно. Сподіваючись, що саме в цьому річ.