Моя всупереч - Алекса Адлер

− Ні-і-і, − тягне Сетору і схиляється до мого вуха. − Через тебе, Ліно.

Мені здається, моє серце стукає так гучно, що і йому це чути.

− Навіть якщо я не дам вам добровільно те, чого ви від мене хочете? – запитую з викликом.

− А ти впевнена, що не даси?

− Впевнена, − задираю підборіддя.

− Ти брешеш, маленька землянка, − ласкаво воркує він. – Час все розставить на свої місця.

І випрямляється, наче нічого особливого не сталося. Вмостивши мою долоню у себе на лікті, незворушно веде до трапезної. А мені тільки й залишається, що слідувати за ним.

Перетравлюючи почуте. Киплячи від обурення всередині. Ледь дихаючи від суміші страху, тривоги та збентеження. І сорому за те, чого я не робила в реальності, але до чого мене вперто підштовхують.

Він реально певен, що я здамся? Сама. Добровільно. Він думає, що я така слабка? Що настільки жадаю чоловічої ласки та турботи? Що ладна кинутися в обійми того, хто першим запропонує захист і допомогу?

Хай собі думає. Нехай і далі обіцяє мені повну безпеку та інші золоті гори. Чим більше він обіцяє, тим більше аргументів у мене буде, щоб тримати його на відстані. Адже я нічого не обіцяла у відповідь.

Граємо далі.

Краєм ока я помічаю, що Чотжар слідує за нами. Він жодним чином не втручався в цю маленьку розмову, і це мене ще раз переконує в тому, які саме розпорядження дав йому А-атон.

На моє полегшення, Сетору не намагається сісти поруч зі мною за стіл. На таку гостинність мене б точно не вистачило. Ніби відчуваючи це, жрець займає відведене для гостя місце. Навпроти мене. Чотжар, ніби нагадуючи мені про свою присутність, починає мені прислуговувати.

− Скажіть мені, рі-одо, коли можна буде починати наші уроки? – питаю, коли втамовую перший голод.

− А коли ти хочеш? − підіймає на мене уважний погляд мій співтрапезник.

— Якби все залежало від мого бажання, то я б хотіла цього вже зараз. Для мене життєво важливо побачити, що мої се-аран не постраждали, − зізнаюся щиро. – Я бачила, що якимось чином зможу притягнути їх назад, можливо завдяки нашому зв'язку вони зможуть знайти зворотний шлях. І я б уже хотіла спрямувати на це всі свої сили. Але отримані мною вказівки наказують піклуватися в першу чергу про благо імперії та спадок моїх синів.

− Он як? – звужує очі Сетору. – Ти справді їх так сильно кохаєш?

− Так, − спокійно зустрічаю його погляд. − Дуже кохаю.

Хоча ніколи не наважувався зізнатися у своїх почуттях ні одному, ні другому. Все боялася чогось. Все відкладала. І тепер я не знаю, коли побачу їх знову.

Жрець, мабуть, цілу хвилину мовчить, пронизуючи мене важким і навіть... ревнивим поглядом. Жовна на його щоках промовисто випинаються, видаючи його емоції.

− Якщо після Ради не виникне непередбачуваних труднощів, ми розпочнемо перший урок завтра ввечері, — каже він нарешті.

− Дякую, рі-одо, — киваю з щирою посмішкою. І змушую себе зосередитись на їжі.

Решта вечері проходить в тиші, коли кожен думає про щось своє. Не знаю про жерця, але я в барвах уявляю, що завтра вже зможу побачити своїх чоловіків хоча б у видінні, і зможу зрозуміти, як їх врятувати. Про це думати в тисячу разів приємніше, ніж про засідання Вищої Ради, яке мене так лякає.