Моя всупереч - Алекса Адлер
Коли Сетору нарешті йде, злість, що давала мені сили, потроху вщухає. І на її місце приходить тихий жах.
Що я наробила?
Навіщо влізла в те, у що влазити взагалі не мала?
Ну, яка з мене імператриця?
Як я буду правити? Як зумію відстояти своє право перед Радою? Одна, без непорушної сили моїх чоловіків?
− Ліно, ти зараз знову замерзнеш-ш-ш, − сварливо зауважує Чотжар, вириваючи мене з безодні самокопання. – Ходи сюди, я допоможу тобі вибратися з ванни. І викличу до тебе лікаря. Треба переконатися, що зі спадкоємцями вс-с-се гаразд.
− Так, ти маєш рацію, − шепочу розгублено. Відчуваючи, що більше навіть пальцем не можу поворухнути, така непереборна втома сковує все моє тіло.
Як завжди, безпомилково зчитуючи мій стан, на-агар сам витягує мене з води, як маленьку дитину. Не звертаючи уваги на мої спроби роздягнутися самостійно, стягує мокру білизну і завертає мене у великий рушник.
Так дивно ... Ще місяць тому цей змієхвостий чоловік відверто зізнався мені, що я йому сподобалася, а зараз ми стали настільки близькі, якими не бувають, мабуть, навіть рідні брат і сестра. Він реально ніби моя вірна тінь, мій захисник і хранитель, мій цинічний голос здорового глузду та розуму. Той, кого я вже навіть соромитися не можу. Що йому моє тіло, якщо навіть мої думки для нього повністю відкриті?
В його турботі давно вже немає навіть натяку на плотську зацікавленість. Він дійсно піклується про мене, як про малу дитину.
Єдиний, кому тепер я можу довіряти.
− Чотжаре... пам'ятаєш, як ти сказав, що твої інстинкти зробили стійку на мене? − підіймаю на нього вже трохи сонний погляд. − Це ж минулося? Ти ж мене більше не хочеш?
− Минулос-с-ся. Здалася мені ти. Чого це ти раптом про це згадала?
— Як гадаєш, може й у це Сетору пройде? — дивлюся жалібно. − Чому він такий одержимий мною? Я ж аніскілечки не намагаюсь його привабити? Не даю жодних підстав та натяків. Навіщо я йому здалася?
− Не знаю. Можу лиш-ш-ше здогадуватись. Щось таке є у тобі... що тебе хочеться привласнити й скуштувати. Але на те, що в нього це пройде, можеш не сподіватися. Сьогодні ти зачепила його ще міцніш-ш-ше. Заінтригувала. Тепер жрець не заспокоїться, поки не отримає бажане, − піднявши на руки, змій несе мене до спальні.
— Думаєш, він спробує забрати це силою? – схлипую, схиляючи голову на чоловіче плече.
− Ні. От у цьому дуже с-с-сумніваюсь, − мене вкладають на ліжко. − Нас-с-скільки я вс-с-стиг вивчити його і те, як він на тебе реагує, жерцю хочетьс-с-ся від тебе того ж, що ти давала Повелителям. Він заздрить їм пекучою заздрістю. Тому, ш-ш-швидше за все, буде втиратись у довіру, щоб ти здалася йому добровільно. Тож, у тебе є час і навіть важелі тиску, щоб отримати від жерця всю потрібну допомогу, не лягаючи з ним в ліжко. Якщо зумієш-ш-ш побачити спосіб повернути Володарів раніш-ш-ше, ніж Сетору це набридне і він перейде в наступ, можливо, тобі й зовсім не доведеться цього робити.
Закінчивши говорити, він швидко набирає виклик Мі-ічана на торобраслеті.
Даремно я думала, що Чотжар не знає про отримані мною інструкції. Напевно, у нього і свої є, ще більш детальні.
− Тобі Повелитель А-атон теж… дав вказівки? − пригнічено киваю я, навіть не запитуючи, стверджуючи очевидне.
− Так, дав, − нагороджує мене похмурим поглядом на-агар. І вирушає копирсатися у гардеробі.
Мабуть, треба розпитати його про це. Дізнатися, що саме йому наказав мій світлий се-аран.
Але я не хочу.
Не хочу знову думати про те, як виконуватиму наказ А-атона. Зараз мені хочеться боягузливо сховати голову у пісок і відкласти цю тему на потім. Щосили сподіваючись, що це «потім» ніколи не настане.
Напевно, треба обговорити із Чотжаром і нашу стратегію дій. Дізнатися, що тепер відбувається в імперії, як відреагували на те, що сталося, лідери Домів, весь народ, хто тепер відповідає за безпеку палацу, що буде далі, що я маю зробити в першу чергу… Але й про це все я не хочу говорити.
Моя свідомість все сильніше занурюється у втомлене заціпеніння. І я цьому навіть рада.
Десь у невідомих всесвітах загубилися ті, кого я кохаю. Можливо, уві сні я дізнаюся, що з ними, чи живі вони, чи не поранені. Мені так хочеться дізнатися хоч щось. Знайти ще хоч крихту надії.
Але доводиться бадьоритися, доки не почую вердикт лікаря. Мені потрібно знати, що з моїми малюками все гаразд. Тільки тоді я зможу дозволити собі розслабитися і хоч трохи поспати, перш ніж знову зіткнуся з Сетору і новими ударами долі.
− Скажи, Чотжаре, а твоя клятва охоронця дозволяє тобі мати сім'ю? – питаю, коли він повертається з тонкою м'якою сукнею-сорочкою.
− Ні. Сім'я с-с-стане моїм вразливим місцем, а хранитель не повинен таких мати, − повідомляє мені на-агар, допомагаючи одягнутися і вмоститися зручніше.
− Це сумно, − зітхаю. − З тебе вийшов би дуже дбайливий чоловік. І батько. Все-таки я колись знайду спосіб відпустити тебе.
− Навіть якби це було можливо, я б тобі не дозволив, — пирхає змій. − Зараз ти беззахисна. Коли повернутьс-с-ся Володарі, тоді й продовжиш-ш-ш будувати плани, як мене позбутися.
Більше нічого спитати у нього я не встигаю. Наша розмова перериває така очікувана поява лікаря. І наступну годину я в напівсонному стані терплю повний огляд, слухаючи приписи та рекомендації.
За словами одо Мі-ічана, з немовлятами все гаразд. Вони стали ще сильнішими від перебування в підпросторі, наситившись його енергією.
− Їх розвиток навіть випереджає очікувані показники. А от ваше здоров'я помітно погіршилося попри перебудований організм. Серцевий ритм порушено, як і робота нервової системи. Повний занепад сил. Як фізичних, так і енергетичних. Останні зменшуються ще й через розірваний зв'язок. Хоча... − він задумливо хмуриться, промацуючи чутливими пальцями район мого сонячного сплетіння і вдивляючись у показники своїх приладів, − ваш зв'язок із вашим чоловіками й се-аран відчувається дивно. Смерть Володарів мала б…
