Моя всупереч - Алекса Адлер

− Дякую за комплімент, − чемно киваю у відповідь, наскільки мені дозволяє гладкий металевий край кольє під підборіддям.

− Ви готові до відправлення? − нарешті дивиться він мені в очі.

− Так. Але ще не встигла зв'язатися зі своїм хранителем і дізнатися, чи закінчені всі приготування до нашого відльоту.

− Все готове. Чекають тільки на вас, моя імператрице. Ні-одо Чотжар поступився мені честю особисто супроводити вас до злітного майданчика. Я також хотів просити про честь супроводжувати вас на імператорському шаттлі. Нам з вами варто обговорити останні новини й ще декілька важливих моментів щодо Вищої Ради.

Його підкреслена шанобливість і формальність звернення дозволяють мені трохи розслабитися. Здається, сьогодні Сетору вирішив не нервувати мене зайвими натяками та порушеннями особистого простору. От може бути приємним, коли хоче.

− Так, звичайно. Буду вдячна, – відповідаю з новим вивіреним кивком.

− Тоді прошу, − відсторонившись, жрець поступається мені дорогою.

Зробивши глибокий вдих, я повільно видихаю, заплющивши очі. Заспокоюючи нерви й збираючись, як перед стрибком у прірву.

Все, час іти.

Перші кроки відчуваються ніби зі сторони, ніби я сплю і все це відбувається не зі мною. Поруч іде Сетору. За дверима апартаментів нас зустрічає Те-атсур, а за ним — добрий десяток охоронців. Тут і добре знайомі, звичні мені Ха-ечір, Ланджіт та Кіморуш, які вже одного разу стали між мною та біосинтезоїдом убивцею, та інші обличчя, які вже стали знайомими за місяць.

Щойно я ступаю за поріг імператорських покоїв, як усі ашари раптом злагоджено опускаються на коліна, схиливши голови. На-агари відповідно виконують свій власний варіант низького шанобливо поклону.

− Сили тобі, імператрице! Наші життя і наша відданість належать тобі, − гуркочуть в один голос, пробираючи до нутра дрожем і трепетом. І всеосяжним шоком.

− Джа-ани Владущого Дому присягають тобі на вірність, — голосно проголошує Те-атсур. – І підтримують рішення правити особисто, зберігаючи трон імперії для істинних імператорів.

Я… не чекала цього. Зовсім не чекала. Не думала навіть. І тим важче зараз мені стриматися і не розплакатися від вдячності цим мужнім воїнам. Що таким чином вони демонструють свою підтримку тому, кого бачили безправним рабом.

– Дякую вам, доблесні воїни імперії, – вимовляю, зібравшись із духом. Голос трохи хриплий, зривається на тремтіння, але звучить досить впевнено і твердо, як і годиться: − Клянуся, я зроблю все, щоб не зганьбити честь Владущого Дому і моїх чоловіків. І докладу всіх зусиль, щоб гідно нести тягар відповідальності імператорської влади до повернення Повелителів.

І з поглядів, звернених на мене, я розумію, що підібрала правильні слова.

− Слався, імператрице! − гаркають джа-ани, приймаючи мою клятву.

Вклонившись знову, чоловіки так само злагоджено підіймаються, і я продовжую свій шлях. А охорона шикується навколо мене захисним строєм.

Таке несподіване урочисте привітання додає мені впевненості, яку я так старанно, проте марно, намагався знайти в собі. Як би я не хоробрилася, мене все одно невідступно мучив страх, що я не впораюся, що мене не прийме не те що Рада, а навіть Владущий Дім, назвавши самозванкою і вискочкою, яка посміла по-блюзнірськи зазіхнути на імператорську владу.

Хто я така? Лише колишня рабиня. Нижча істота для них.

Але мене прийняли джа-ани Владущого Дому, тобто найсильніша і найвагоміша частина імперської армії. Мене підтримує Голос Абсолюта, який також є головою другого за впливом Високого Дому. Можливо, підтримають і інші союзники моїх чоловіків, як тільки я доведу на Раді, що володарі живі.

Про те, як я справлятимуся з відвойованою владою, подумаю завтра. Сьогодні потрібно вистояти першу мою битву на цій ниві.

Крокуючи під склепінчастими стелями коридорів імператорського палацу, я поступово повністю заспокоююсь, вирівнюючи подих. У мене все вийде.

Вийшовши з особистого імператорського флігеля, минувши довгу колонну галерею і перейшовши в анфіладу невеликих залів загального користування, я ледве знову здивовано не завмираю, коли бачу уклінних слуг і рабів, які утворили для нашої процесії цілий живий коридор. Але мої супутники не знижують швидкість, і я теж продовжую свій шлях.

− Сили тобі, імператрице! Слався, імператрице! − мчить услід нам, пульсує в мені в такт ударам серця. Змушуючи кров бігти швидше по венах.

І контрольним пострілом для мене стають загони джа-анів, що вишикувалися перед злітними майданчиками й навіть дарків Са-оіра. Помічаю я також нарешті свого хранителя. Чотжар чекає біля трапа в компанії… ні-одо Шааріда. А біля незнайомого мені шаттла, що виблискує бронзовою фарбою обшивки, вишикувалися воїни Дому Бронзових на-агарів.

Переді мною стоїть ціла армія. Невелика, але смертоносна та грізна, що складається з елітних десантних військ трьох Вищих Домів. Оскільки загін особистих джа-анів Сетору в чорно-червоних мундирах теж стоїть строєм біля двох шаттлів з відповідним кольором.

Не зумівши впоратися з емоціями, я судомно зітхаю, трохи сповільнюючи крок.

І серце пропускає удар, роблячи в грудях кульбіт, коли кожен солдат у кожному строю, всі вони один за одним опускаються на одне коліно, або схиляються на довгому зміїному хвості й, ударяючи себе в груди кулаком, скандують:

− Сили тобі, імператрице! Слався імператрице!

Їхні голоси гулким гуркотом проносяться під куполом гігантського льотного залу. Хвиля дрожу б'є в сонячне сплетіння, даруючи запаморочливе відчуття польоту і киплячої всередині рішучості виправдати покладені на мене надії. Я ніколи раніше не відчувала нічого подібного. Ніколи від мене не залежало стільки доль. Це аж до ознобу лякає. Але тепер і надихає теж. Якщо в мене стільки народу повірило, то сама я вірити просто зобов'язана.

Хвиля скандувальних голосів і поклонів, доходить до шаттлів, поки переді мною не схиляються і Чотжар з ні-одо Шаарідом.