Моя всупереч - Алекса Адлер

Що я хочу?

Я хочу, щоб він не наближався до мене і не чіпав. Щоб не смів дивитися на мене так, наче зжерти готовий. Але вимагати цього так, зараз, з наскоку, я не маю права. Бо тепер зобов'язана думати не тільки про себе, а й про майбутнє імперії. А така умова або роздратує жерця, образивши, або, що значно ймовірніше, його ще більше спровокує. До того ж покаже, як я боюся того варіанту майбутнього, який бачила тоді при ньому. Це буде дуже непродумано та необачно з мого боку.

Ні. Недоторканності вимагати не можна. Принаймні, зараз. Треба бути хитрішою. Нехай думає, що все контролює, що я в його руках. Це змусить жерця розслабитися та повірити, що він справді зможе отримати бажане. Ну, а спосіб потягнути час я придумаю. Пізніше, коли взагалі зможу краще думати.

Якщо розвиватиму свій дар, у мене будуть інші видіння. Більше інформації, щоб виторгувати собі поступки.

Ну а поки що…

− Я хочу, щоб ви допомогли мені дізнатися, як врятувати моїх се-аран.

− Врятувати? – хмуриться Сетору. − Ти знаєш, що з ними?

− Ні. Але хочу дізнатися. І можу. Потрібно тільки навчитися, – підіймаю на нього очі. − Ви мені допоможете? Будь ласка…

Наші погляди стрічаються. Його зосереджений і задумливий, і мій – благальний.

Я навіть дихати забуваю, чекаючи на відповідь Сетору. Якщо жрець погодиться… тоді це буде кволий, але все ж таки доказ, що він не причетний до того, що сталося, що не знав про плани свого батька.

Невпевнена, що зможу співпрацювати з тим, хто намагався вбити моїх коханих чоловіків.

− Добре, − киває. – Я обіцяю, що допоможу навчитися всього, що тобі потрібно знати для цього. Але спочатку хочу почути, чому ти така впевнена, що їх порятунок можливий. І насамперед вимагаю розповідь про твоє останнє видіння в найдрібніших деталях. Мені треба знати, що сталося на станції Хіллдорун  та що її зруйнувало. Ти бачила, чому стався вибух?

− Бачила, − видихаю хрипко. Опускаю голову назад на бортик ванни.

Він погодився. Навіть обіцянку дав. Його клятви Абсолюту не дозволили б збрехати в такій ситуації. Отже, справді готовий допомогти. Отже, швидше за все, не зраджував моїх се-аран.

Я не знаю, чи правильно роблю, збираючись йому все розповісти. На такий випадок мені А-атон жодних вказівок не давав. Але одній мені не впоратися, не вижити, не виконати те, що маю.

Тому доведеться довіритися. І відкритися. Показати, що діється у мене всередині.

 − Все почалося набагато раніше, — з дрожем зізнаюся я. − Перед нападом шкадарів на Повелителя А-атона. Я побачила моторошний сон, у якому опинилася на борту його корабля. У цьому сні все було так реально, так моторошно. Так холодно. І там усі були мертві. Це сталося буквально перед тим, як ви зв'язалися з Володарем Са-оіром. Я розбудила його своїм криком, він у мене все випитав і одразу ж спробував зв'язатися з братом, − розповідаю, відчуваючи, як все глибше поринаю в стан душевного заціпеніння.

Те, чого я так боялася, вже сталося. Сльозами та жалістю до себе нічого не вдієш. Потрібно зібратися.

Я розповідаю Сетору все, що бачила і відчувала у своїх видіннях. Описую той вибух, який мені привидівся на терасі, червоного жерця, чорну дірку, що поглинула моїх се-аран, те, як сама злетіла в повітря, захоплена видінням.

Ділитися тим сном, у якому моє тіло, що зависло посеред порожнечі, пронизували міріади ниток, які тягнулися кудись у невідому далечінь до моїх се-аран, ділитися зі жерцем своїми почуттями, самотністю, тугою і страхом, своїм шаленим бажанням повернути коханих, неймовірно складно. Особливо тоді, коли доводиться розповісти про його присутність у цьому сні.

А потім я переходжу до бачення про коронацію через місяць після того, як вона сталася. У той момент, коли я повідомляю, що відчула присутність Абсолюта за спиною Сетору, він здивовано підіймає брову, а потім несподівано задоволено киває.

− Не очікував, що ти вже так глибоко можеш бачити. Я правильно розумію, що саме після цього видіння ви звернулися до мене? – випробовує мене уважним поглядом.

− Так. Мої се-аран зрозуміли, що до цього видінь більше не було, тому що це я їх притлумлювала, не приймаючи свій дар.

− Це всі видіння, які були до нашої минулої зустрічі? Чи було ще щось? Чого ти так сильно боялася, що боролася із цим? − напружено запитує Сетору, наближаючись. Підходить майже впритул до ванни, не звертаючи уваги на гнівне шипіння Чотжара.

Невже йому незрозуміло? Невже цим ашарам взагалі невластиво переживати про своїх близьких? Не може такого бути. Мої се-аран тому підтвердження − вони турбуються одне про одного. І про мене.

− Я боялася того, що сьогодні все-таки сталося, − пояснюю в запалі. — Що щось погане станеться з моїми се-аранами. І тепер готова зрушити гори з місця, щоб допомогти їм повернутися.

− Тобто... ти боялася за Володарів? Не за себе? – з якимось дивним виразом уточнює жрець.

Збоку долинає іронічне хмикання Чотжара. Він уже звик, що я не тільки за себе переймаюся.

− Звісно, − тягну здивовано вже я. – А… чому… Ви думали, що я боялася за себе?

− Думав, − кидає скупо Сетору, загравши жовнами. На мить мені навіть здається, ніби це помилкове судження йому дорого коштувало. Але чоловік відразу пом'якшує голос: − Гаразд, я вже, здається, починаю розуміти, до чого ти ведеш. Розказуй далі.

Кивнувши, я продовжую. Як і до цього, описую все в деталях. Але тепер не забуваю спостерігати за своїм співрозмовником. Помічаю, як звужуються очі при згадці вартового, що спробував отруїти Менетнаша. Чимось мене це дряпає. Невиразним передчуттям. Але вловити суть я поки що не можу.

І коли я доходжу до сцени в камері, до розмови між мною та колишнім Гласом, його син буквально весь підбирається, наче хижак, що напав на слід. Але воно й не дивно. Адже це саме та інформація, заради якої він обіцяв мені свою допомогу. Тому я приділяю особливу увагу кожній деталі. Кожному слову, жесту та інтонації. Я описую, як виглядав Менетнаш, що він робив, що говорив − все це відновлюю в пам'яті до найменших дрібниць.