Моя всупереч - Алекса Адлер

− Він відчув мою присутність відразу, як тільки я з'явилась. І так впевнено говорив… Я навіть на мить злякалася, що ваш батько може завдати мені реальної шкоди, якщо захоче. Це повністю вибило мене з колії на деякий час. Як таке взагалі можливе? Адже, по суті, мене там не було. Як він міг мене відчути? − дивлюся запитально на Сетору після того, як переказала все, що почула від Менетнаша дослівно. − Ви теж на таке здатні?

− Не впевнений, − визнає похмурий Сетору. − Можливо. Це все? Чи може він ще щось тобі сказав? Про мою матір, чи про мене?

Мені його навіть шкода стає. Не уявляю, як йому було все це чути. Адже його батько, по суті, зізнався, що знищив його матір, бо вважав свою любов до неї слабкістю. Проте може його втішить те, що Менетнаш вважав свого сина сильнішим і розумнішим за себе.

− Ні, мені він більше нічого не сказав. Потім увійшли Володарі з вартовими. Вашому батькові наказали підвестися, стати на коліна, зчепити руки за спиною. Він все це беззаперечно виконав. І на запитання Повелителя Са-оіра, чи він убив імператора Етельчі, відповів, що справді віддав такий наказ.

У цей момент я чую скрип зубів Сетору. Шумно видихнувши, він відвертається і відходить убік.

− Отже, все-таки він, − кидає тихо.

І чому мені в його інтонації чується якесь полегшення? Дивно якось.

− Ви сумнівалися?

− Практично ні. Але тепер знаю, напевно.

Приємно, що він вірить моїм словам.

− Вибух на станції Хіллдорун теж влаштував ваш батько, − повідомляю найголовніше.

− Яким чином? − обертається Сетору назад до мене.

− Я не дуже в цьому розуміюся, − зізнаюся скривившись. − Можу описати лише те, що бачила. Він говорив про те, що ваша сестра, рія Танатріс, мала стати імператрицею; про те, що імператор Етельчі заважав його планам, вчепившись за ранвішів. Потім заявив, що таки встиг отримати те, що хотів, а я раптом бачила, як його одяг поступово почав тліти.

Мені більше не вдається абстрагуватися від пережитого жаху. Згадуючи все це, відтворюючи картину самоспалення Менетнаша, те, що він зробив, усе, що чула від своїх чоловіків про спалювання душі, генератори, що розганяються, і можливі наслідки, я знову починаю відчувати той самий панічний страх, той біль, якого вже зазнала.

− Останнє, що я бачила, це те, як мої се-аран вирішили занурити вашого батька в підпростір і спробувати заглушити вибух там, спрямувавши його енергію на прорив міжпросторової межі, − шепочу хрипко, навіть не намагаючись боротися зі сльозами. − Але перед цим Повелитель А-атон встиг зв'язатися з Чотжаром, щоб звільнити його від клятви. Коли я прийшла до тями й зрозуміла, що мій хранитель досі безмовний, подумала, що ми ще маємо час їх попередити, що нічого ще не сталося. Але тут пролунав сигнал торобраслета... Надія виявилася марною. Більше я нічого про те, що трапилося, не знаю.

− Про те, що трапилося, може і не знаєш, але можеш відповісти мені на кілька інших питань, − чую тихий вкрадливий голос Сетору. – Адже твоїм се-аран було відомо про твої видіння. Ти розповідала їм усе, що бачила?

− Так, − киваю.

− Буквально все? – скептично вигинає брову.

− Так, − скидаю на жерця злий погляд. Бо прекрасно зрозуміло, яке саме видіння він має на увазі. Думає, я приховала від чоловіків, що побачила, як зраджую їм з ним. Але ні, не приховала. От тільки зізнаватись у тому, що А-атон наказав не говорити нічого Са-оіру, я точно не збираюся. Нерозумно це.

− Хм. До цього ми ще повернемося, − трохи спантеличено поступається червоноволосий. – Зараз мене цікавить інше. Виходить, Повелителі знали, що можливий такий варіант розвитку подій, при якому вони можуть постраждати, загинути, чи зникнути з імперії. Так? Так. Зважаючи на те, з якою параноїдальною ретельністю вони підійшли до організації безпеки судового процесу та майбутньої страти, гадаю, вони очікували цієї події під час одного з цих заходів. В принципі, слова мого батька свідчать про те, що імператори у своїх висновках не помилилися. Він планував зробити те, що зробив, під час своєї страти.

− Я теж так зрозуміла, − киваю. − Не розумію тільки, навіщо це йому.

− Ось з цим мені й треба розібратися, − хмурить темно-рубінові брови Сетору. – Як і з тим, що таке цінне він отримав від ранвішів.

− А ще треба дізнатися, хто його намагався вбити. Мені здається, саме ця подія підштовхнула рі-одо Менетнаша змінити свої плани. Якби не це, можливо, я б встигла побачити, що саме він планує, і попередила б Володарів. Врятувала б їх.

У виразі обличчя мого співрозмовника нічого не змінюється, але я чомусь буквально відчуваю, як він напружується після моїх слів.

− Хм, це буде проблематично. Хіллдорун практично зруйнований. Майже всі ув'язнені загинули. Виконавця допитати вже ніхто не зможе, – відповідає. − І ти не можеш знати напевно, чи змогла б попередити своїх чоловіків, чи ні. Якщо Абсолюту потрібно, щоб усе трапилося саме так, а не інакше, всі спроби уникнути долі стають лише марною тратою часу та сил. Все одно те, що має, рано чи пізно відбудеться.

− Тобто як? − Від гніву й праведного обурення, що накривають мене, я забуваю, що сиджу у ванній практично гола і буквально схоплююся на ноги, помахом руки зупинивши Чотжара, що одразу кидається до мене. − Ви зараз натякаєте мені, що це Абсолюту навіщось треба було прибирати законних правителів Аша-Ірон? Наразити їх на смертельну небезпеку? Може, ще хочете сказати, що з його волі тепер Дім Просвітлених має правити імперією?

− Дім Просвітлених, в моїй особі, і так буде правити, доки імператори не повернуться, чи не виростуть їхні ще навіть не народжені сини, − примружившись, повідомляє мені Сетору. Знов насуваючись на мене.

− Он як? А мене ви зовсім не берете в розрахунок? − шиплю розлюченою кішкою.

Стадія заперечення мого горя остаточно змінюється ревучим гнівом. І об'єкт для цього всепоглинущого почуття у мене є найкращий з можливих. Щось ніби підштовхує мене, підпалює зсередини, змушуючи говорити такі речі, які в здоровому глузді та у своєму звичайному, адекватному стані я б нізащо не наважилася сказати.