Моя всупереч - Алекса Адлер

− То кажи, − з загрозливим виглядом ступає вперед Са-оір. − Це ти вбив імператора Етельче?

− Я наказав його вбити, − цинічно посміхається жрець, а я раптово помічаю, як починає вібрувати навколо нього повітря. А чорні візерунки на шиї буквально наливаються пітьмою.

− Навіщо? Невже справді розраховував на те, що зможеш впливати на нас через свою дочку? – скептично цікавиться А-атон.

− Та-а-ак, − задумливо тягне. − Танатріс мала стати вашою імператрицею. Не ця… землянка, – губи Менетнаша зневажливо кривляться. − Але ви завжди були надто вперті, щоб бачити очевидне.  Так само як і ваш батько, що вчепився в цих ранвішів, домагаючись їхньої співпраці, замість того, щоб просто взяти те, що має належати імперії. Чи хоча б не заважати взяти це мені. Він зруйнував усі мої плани. Але я встиг здобути те, що хотів.

На останньому слові його одяг починає тліти, а тіні з усіх боків тонкими струмками стікаються до уклінної фігури. Нашийник спалахує синім світлом, і по його тілу пробігають тріскучі розряди, вигинаючи чоловіка дугою. Стримуючи.

− Припинити негайно! − гаркає начальник в'язниці, і двоє його підлеглих буквально миттєво опиняються поряд із жерцем, цілячись йому в голову.

− Це пастка, − шепочу я в розпачі. Оббігши А-атона, зазираю йому в обличчя: − Він покликав вас, щоб напасти. Тікайте звідси, будь ласка.

− Ти тільки погіршуєш своє становище, Менетнаш, − вимовляє мій світлий се-аран, з похмурою складкою між брів спостерігаючи за тим, що відбувається. Крізь мене. − Краще розкажи, хто твій спільник і чому він намагався тебе вбити. Невже не хочеш помститися зраднику?

Озираюсь назад, на жерця.

− Помститися? − гарчить той, вискалюючи закривавлені зуби. – Найкращою помстою зраднику стане те, що його побоювання здійсняться. Я виконаю те, що маю зробити. Хай зараз, а не тоді, коли планував, не під час моєї страти на очах у всієї імперії. Але виконаю. Ні ви, ні він не зможете мене зупинити.

І в цей момент він буквально спалахує стовпом синього полум'я. Вартові реагують миттєво, лунають звуки пострілів. Але я не бачу, що відбувається далі, мене немов ударною хвилею відкидає крізь А-атона та його щити. Підпростір закручується вихором. Реальність і зовсім божеволіє. Жах сковує душу крижаними лещатами. Свідомість туманиться, вловлюючи лише уривки того, що відбувається, немов кошмарні стоп-кадри.

От я бачу обвуглені тіла вартових. І стіни, що плавляться.

Схлип. Темрява. Новий спалах. Виття сирен. Мої се-аран пліч-о-пліч…

Жрець тепер нагадує потік темряви, оточений бурхливим ревучим вогнем. Пітьмою, що розростається і поглинає все на своєму шляху, у коконі з полум'я. Як чорна діра з мого давнього видіння. Тільки не так, інакше... немов того варіанта подій уже немає, але є цей, не менш жахливий.

Удар серця. Новий кадр. Крики. Постріли десь там, на периферії. Підлога під ногами вже безперестанку вібрує, покриваючись сіткою тріщин.

− Як він це робить? − гарчить Са-оір, вибухаючи темрявою. Та гуркотливим роєм оточує Менетнаша, атакуючи, намагаючись пробити вогненний захист.

− Я не знаю, − цідить крізь зуби А-атон, утримуючи над ними двома купол щита. − Він спалює саму свою сутність. Свою душу. Те, що має бути недоторканне. Але звідки в ньому стільки могуті, як він примудряється сплітати реальність із підпростором − я зараз навіть припустити не можу.

− Начхати, звідки та як! Потім розберемося. Потрібно забиратися звідси, брате, − упускає злісно мій темний се-аран. При цьому продовжуючи стояти, не відступаючи ні на крок.

− Не встигнемо. Відчуваєш, як розганяються генератори станції? Ще трохи й рвоне. Навіть якщо ми встигнемо злетіти, вибух нас наздожене. І його потужності вистачить, щоб розвіяти станцію на атоми, і нас разом з нею. Потрібно все це зупинити. Купірувати викид енергії тут і зараз.

Я тільки й можу, що беззвучно плакати, заламуючи руки. Стояти між ними невидимою, безсловесною тінню, яку вони навіть не відчувають.

− Як? Що ти пропонуєш, брате?

− Видіння Ліни, − в очах А-атона з'являється крижана рішучість. − Це відбувається, брате. Не знаю, що задумав Менетнаш і навіщо він влаштував це самоспалення, але зараз у нас є лише один вихід − тягнути його в підпростір і глушити там.

− Це самогубство, − шумно видихає Са-оір.

− Ні. Якщо ми спрямуємо енергію вибуху на прорив міжпросторової межі. Тоді нас викине... кудись. Але ми залишимося живими. І зможемо знайти шлях назад.

− Будемо живі, але безмежно далеко від нашої Ліни… все саме так, як вона бачила ... - вражено бурмоче мій темний се-аран.

− Так. Все, як вона бачила, − кидає похмурий погляд на свого близнюка А-атон. – Ми повинні вижити, брате. Я їй обіцяв.

− Як і я, − похмуро примружуючись, опускає голову Са-оір. − Зробімо це.

Рішуче кивнувши, А-атон швидким рухом б'є зап'ястям об зап'ястя. Його торобраслет спалахує.

− Чотжаре, звільняю тебе від присяги безмовності. Ти знаєш, що робити.

− Ти був готовий до такого варіанту подій, − стверджуючи, а не питаючи, упускає темний Король.

− Так, − звучить коротка відповідь.

І перекинувшись багатозначними поглядами, близнюки злагоджено занурюють світ у сизі сутінки підпростору, які стрімко починають чорніти. А мене буквально викидає із видіння в нікуди.

Гарячково крутячись на місці, захлинаючись у риданнях, я до різі в очах вдивляюся в чорноту навколо, намагаючись розглянути ще хоч щось. Усією душею тягнуся, намагаючись… піти за ними, переконатися, що живі.

Молячись богу, всесвіту, Абсолюту, богам усіх світів, щоб вони допомогли моїм коханим вижити.

Чиїсь руки жорстко утримують мене, струшують. Хтось притискає мене до себе, втішаючи й намагаючись привести до тями. Але я з криком вириваюся, відбиваючись і втрачаючи розум від паніки.

«Ліно, отямся!», − гуркоче в голові жорсткий наказ Чотжара.

Безмовний. Він… досі безмовний. Усього цього ще не сталося. Усього цього можна уникнути.