Моя всупереч - Алекса Адлер
Ліна
Це наздоганяє мене посеред кімнати. Тієї миті, коли я, не в змозі сидіти на одному місці, вже вкотре за останні пару годин заходжусь міряти спальню кроками під похмурим поглядом Чотжара. Коли майже втрачаю надію на нове осяяння.
Зсередини ніби хвиля дрожу підіймається, змушуючи нерви тонко вібрувати. А реальність нарешті починає тьмяніти й втрачати контури.
Цього разу я провалююсь у видіння свідомо. Не опираючись, дозволяючи своєму дару повністю керувати мною. До крижаного ознобу боячись того, що можу побачити. І виразно усвідомлюючи, що маю, прото мушу знати.
Поки мене не навчили, як діяти правильно, робитиму так, як відчуваю сама.
Ламаний видих... темрява сіріє, набуваючи форм, даруючи ілюзію доторку.
Сталевого кольору холодні коридори, що виглядають у сизому спектрі мого видіння потойбічно-нереальними. Я невидимою тінню лину позаду своїх се-аран, які рішуче крокують кудись у супроводі кількох ашарів у військовій формі.
Серце збивається з ритму і шалено калатає в грудях, але це відчувається, наче не зі мною.
− Вартовий, який отруїв їжу ув'язненого, одо Ез-нар, впав у подобу коми. Не вимовляє ні звуку, дивиться в одну точку і не реагує на жодні впливи, − повідомляє величезний, короткострижений темношкірий і чорнявий чоловік, що йде поруч із Са-оіром. – Лікарі поки що не можуть знайти протидію. Сам ув'язнений у задовільному стані. Його організм з отрутою впорався, як показала діагностика.
− Ми бажаємо особисто побачити вартового, який переступив присягу, після допиту рі-одо Менетнаша, − коротко упускає мій темний се-аран. Тіні лащаться до його ніг.
– Як накажете, Володарю, – схиляє голову начальник в'язниці.
Вони зупиняються біля круглих металевих дверей, на стіні з обох боків спалахують панелі замка. І далі починається багаторівнева процедура допуску до найважливішого злочинця імперії.
Я ж, під дією нестримного пориву, керована даром, прямую вперед. Як примара, пропливаю крізь стіни, минаючи замки та енергетичні щити захисної системи. На якусь мить навіть перестаю відчувати свою суть, повністю розчиняючись у холодній сірості. Поки раптово не усвідомлюю себе посеред невеликої кімнати, всього три на три метри приблизно. Абсолютно пустої та неумебльованої, якщо не зважати на прямокутний виступ біля стіни, який служить ліжком для червоноволосого чоловіка, ув'язненого тут.
Він лежить, витягнувшись на весь зріст. Дивиться в стелю, не моргаючи. Руки, витягнуті вздовж тіла, стиснуті у кулаки.
Менетнаш дуже відрізняється від того гордого та зарозумілого чоловіка, якого я бачила на трансляції засідання Ради у перший свій день в імперії. Його волосся поблякло, болісне обличчя посікли глибокі зморшки, очі запали. Та й тюремна роба з громіздким нашийником не додає величі колишньому главі Просвітлених.
− Я відчуваю твою присутність, провидице, − вимовляє він раптово сухими, потрісканими губами. Але навіть не намагається поворухнутися. − Не думав, що колись зможу знову відчути подібний погляд.
Ошелешена його словами, я мимоволі відступаю, прораховуючи, чи зможу втекти крізь стіни назад. Хіба мало на що цей ашар може бути здатний, якщо зміг вловити мою присутність. Але колишній Голос Абсолюта й далі лежить, не рухаючись. Продовжуючи свій несподіваний монолог.
− Ти не вона. Шкода. Я на мить майже повірив… Колись, здається, цілу вічність назад… подібна до тебе неодноразово приходила до мене таємно, щоб подивитися, чим я зайнятий. І цей її погляд… він робив мене живим. Вона робила мене живим. І слабким, як я думав. Пихатий дурень.
Він замовкає. Обличчя спотворює гримаса болю. А губи кривляться в злій усмішці.
− Дурень, якому навіть не вистачило розуму збагнути, який дар йому дістався в руки. Дізнавшись, що таке кохання та одержимість жінкою, спробував викорінити це почуття, недостойне голови Просвітлених. Я втратив усе це. Сам зруйнував та знищив. Сам… все сам… Все, що залишилося мені від моєї дорогої Кюар − це гіркота та порожнеча всередині. І син. Так сильно схожий на неї. Його я теж мало не зруйнував через те, що він одним своїм існуванням нагадує мені про неї. Але мій спадкоємець виявився сильнішим за мене і розумнішим. Сподіваюся, цієї сили йому вистачить.
Менетнаш стомлено заплющує очі.
− Для чого? – шепочу, не вірячи, що він почує та відповість. Не в змозі переварити те, що вже від нього дізналася. Виходить... мати Сетору теж була провидицею? Чому ж той казав, що я перша за віки? Може, він і сам не знає про свою матір? Може, не знає, чому батько так ставиться до нього?
Але цієї миті позаду мене лунає тихе шипіння. Озирнувшись, я бачу як відчиняються двері, товщиною, мабуть, з мене. І в камеру заходить начальник в'язниці та двоє вартових з якоюсь вогнепальною на вигляд зброєю в руках.
− В'язень, встати! − повністю позбавленим емоцій тоном наказує чорнявий гігант. − На коліна, руки за спину. До вас відвідувачі.
Батько Сетору спокійно розплющує очі. Байдуже дивиться на людей. І одним плавним рухом сідає. Встає, виконує наказ, опустившись навколішки. Як тільки він зчіплює руки за спиною, нашийник спалахує блакитним світлом і Менетнаша буквально обплітає енергетичними тенетами, сковуючи по руках та ногах.
Він ніяк на це не реагує, наче для нього це вже звичайна процедура. Або очікувана.
У камеру входять мої се-аран. Суворі та похмурі, як ніколи. Обидва у чорному. Обидва дивляться лише на уклінного жерця, зовсім не помічаючи мене, не відчуваючи моєї присутності.
− Нам передали, що ти вирішив у всьому зізнатися, Менетнаш, − карбує холодно А-атон.
− Вам все правильно передали, імператори, − криво посміхається колишній Голос.
− І в чому ж причина такого несподіваного рішення? Раніше ти не поспішав співпрацювати із правосуддям. Невже так злякався за своє життя?
− Ні. Моє життя, як і смерть, в руках Абсолюта, − морщиться Менетнаш, злегка смикаючи плечем. – Сьогоднішній день став для мене знаменням. Дав мені зрозуміти, що чекати більше не можна, що настав час сплачувати всі рахунки, віддавати по заслугах. І казати правду, якщо так склалися обставини.
