Моя всупереч - Алекса Адлер

Не знаю, скільки пройшло часу. Час тут немає ніякого значення. Лише холод і порожнеча, що наповнюють мене до країв.

Не пам'ятаю, коли я сіла додолу. Просто в якусь мить усвідомила, що згорнулася в жалюгідну грудочку, розгойдуючись під поривами сизих вітрів.

Напевно, мені треба повернутись. Точно треба. Але я поки що не уявляю як. Не уявляю, де взяти на це сили. Як жити там, в реальності, в якій більше немає моїх чоловіків? Як я можу бути тією, ким мене називають? Як повернути їх назад?

Я ж бачила у своєму видінні... Я тягнула їх назад. Але не знаю, як це зробити. Не знаю... я їх не відчуваю. Чи зможу самостійно знайти спосіб?

Чи мені й за цим доведеться звертатися до жерця?

Схлипнувши, підіймаю голову. Навколо одна лиш крижана сірість. І я сама собі вже здаюся надколотою крижиною. Тріщин усередині стало ще більше.

Витерши змерзлими пальцями сльози зі щік, незграбно підводжуся на ноги.

Треба повернутися… так, повернутися… я обіцяла А-атонові. І я маю думати про своїх синів. З цього моменту їх майбутнє залежить тільки від мене.

Повернутись… але як?

Біль такий сильний. Він заважає мені зосередитись, заважає дихати. Висотує сили.

Як я не лину до реальності, як не тягнуся розумом назад, мене, здається, тільки далі затягує.

Небо, що я наробила?

Знову підвела. Нікчемна слабачка.

Давай, Ліно. Витягай себе звідси. Негайно. Давай!

Мені хочеться вірити, що злість допоможе. Але на душі стає ще холодніше.

Так холодно та самотньо.

Де ж ви, мої Володарі?

Поверніться до мене.

Будь ласка, поверніться.

І раптом мене накриває відчуттям чиєїсь присутності. Таким виразним і потужним, що пробирає до дрожу.

− Хто тут? – видихаю хрипко.

Кручуся навколо своєї осі, шукаючи очима хоч щось інше, крім сірого серпанку.

− Мій Володарю? – шепочу з шаленою надією. Ну хто ще може сюди прийти по мене? Тільки хтось із моїх се-аран.

І раптом на моїх плечах сталевою хваткою стуляються чиїсь руки.

Зойкнувши від переляку, я сіпаюся геть. Але вони тягнуть мене назад. Буквально вкарбовуючи у велике чоловіче тіло позаду.

− Тихіше, тихіше. Іди сюди, я прийшов тобі допомогти, — теплий подих торкається мого вуха.

Цей оксамитовий голос я впізнаю будь-де. І саме його я найменше хотіла б зараз чути. Як він тут опинився?

− Відпустіть, − схлипую, намагаючись вирватися.

− Припини, дурненька, − хватка Сетору стає ще міцнішою. Він різко розвертає мене до себе, нависаючи й дивлячись просто у вічі. Злий, як чорт. − Куди тебе відпустити? Ще глибше? Щоб загубилася остаточно? Ти цього хочеш?

Секунда на усвідомлення.

− Ні, − ковтаю. Облизую сухі губи. − Я намагалася повернутися, але замість цього провалилася ще глибше. Я не знаю чому.

— Звідки тобі це знати, — пирхає рудий, пожираючи мене поглядом. – Обрані ашари, що мають дар керувати підпростором, все життя цьому навчаються. У нас це у крові. А ти що? Місяць лише, як почала вчитися, та ще й землянка. Я забороняю тобі занурюватися у підпростір без мого відома.

− Що? – приголомшено кліпаю очима.

Як це? Чому він мені щось забороняє? Яке має право?

− Повертаймося, Ліно. Тобі тут більше не можна бути», — відкрито уникає він відповіді.

Але я не збираюся здаватися.

− Чому ви думаєте, що маєте право забороняти мені будь-що робити, рі-одо Сетору? − вимовляю якомога рівніше.

— Ти знаєш це, маленька землянка. Саме тому я тут опинився, — в його очах з’являється тінь співчуття. − Твої се-аран загинули. Ти тепер під моєю опікою.

Як удар ножа у серце. Ноги просто підкошуються, і я повисаю у його руках безпорадною лялькою.

− Ні, − мотаю головою, як навіжена. − Ні, вони живі! Живі! Я знаю це. Нехай далеко, але живі. Я бачила усе, що сталося. Навіщо ви обманюєте мене? Навіщо?

− Бачила, отже? – багряні очі звужуються. – Так от чому твій хранитель зв’язався зі мною ще до того, як було повідомлено про вибух? Зі мною говорив твій Чотжар, Ліно. Ти знаєш, що це означає?

Він так намагається мені натякнути, що особиста клятва безмовності спадає після смерті того, кому її давали?

− Це означає, що Повелитель А-атон звільнив його від клятви. Тільки й того, – задираю підборіддя. − Я сама чула. Можете у Чотжара спитати.

Тепер я бачу, що нарешті похитнула переконання Сетору.

− Хм. Може бути. Я хочу дізнатися все, що ти бачила. Ходімо, − і він несподівано схиляється, щоб підняти мене на руки.

Я знову намагаюся відсахнутися назад, але хто б мені дозволив. Мить, і я вже опиняюся в капкані сильних рук. Притиснута до широких грудей чужого чоловіка.

Судомно зітхнувши, завмираю зляканою птахою. Завмирає і він, шумно дихаючи. Наче хижак, що нарешті загнав у глухий кут свою здобич. Він нахиляється так близько, що, здається, ось-ось торкнеться губами моєї скроні... як у тому видінні. Обпалює змерзлу шкіру гарячим диханням, зігріваючи. І водночас лякає голодом, який так відверто читається в багряно-чорних очах.

Його жар огортає мене колючим коконом. І хотілося б сказати, що мені це огидно і неприємно. Але задубіле тіло, на відміну від зраненого серця, радіє цьому теплу, тягнеться до нього, намагаючись пригорнутися ближче.

Те, що ми виринаємо з підпростору, усвідомлюється мною далеко не відразу. Занадто зненацька мене заскочили поява Сетору та його дії. Але ось сірість навколо поступово починає набувати барв, форм і обрисів. І ми буквально з нізвідки виникаємо посеред імператорської спальні. Там, де я провалилася.

− Ш-ш-що з нею? – одразу прямує до нас дуже похмурий і стривожений Чотжар. Він простягає руки, явно маючи намір забрати мене з рук Сетору.

− Надто глибоко провалилася і надто довго там пробула, − спокійно відповідає той, невловимим рухом ухиляючись від на-агара. − Їй потрібна тепла ванна. Займися цим.

− Уж-ш-ше все готове, рі-одо С-с-сетору, − роздратовано шипить Чотжар, прямо зустрічаючи погляд жерця. − Якщо ви дозволите, я подбаю про свою пані.