Моя всупереч - Алекса Адлер

Темрява обтікає моє тіло подібно до тенет, ковзаючи по найчутливіших місцинках. Дражнить і дряпає надчутливі соски, проникає між мокрих складочок жіночої плоті, доводячи до шаленства невагомою ласкою клітора. З кожним поштовхом чоловічого члена я сама заводжуся все сильніше, потопаючи у чуттєвому божевіллі.

Тому в той момент, коли Са-оір раптово відсуває мене, виймаючи твердий прутень із мого рота, відчуваю справжнє розчарування.

− Тобі подобається це? − порочно посміхається чоловік, дивлячись на мої припухлі губи. − Подобається віддавати мені все, що я захочу?

− Так, дуже подобається − зізнаюся у повному сп'янінні.

− Солодка моя дівчинко, − вискалившись, Са-оір буквально впивається в мій рот до шалу жадібним поцілунком. Штовхається всередину вже язиком, майже до горла. За плечі підіймає на ноги, розвертає, м'яко підштовхує кудись.

Я навіть схаменутися не встигаю, як раптом упираюся колінами в край дайрата. А наступної миті вже хапаюся руками за його спинку, прогинаючись у попереку. А чоловік тим часом задирає спідницю моєї сукні, стягує з мене білизну і, розсунувши мої ноги ширше, накриває долонею промежину.

− М-м-м, вже готова для мене, − воркує вдоволено.

І вже за секунду приходить відчуття його члена, який продавлює вхід у моє лоно. Плавний поштовх, миттєве відчуття наповненості, як спалах наднової у моїй свідомості, і я вигинаюсь дугою з гортанним стогоном. Ох, небо, як же хороше.

Притулившись до моєї спини, Са-оір обхоплює мене обома руками. Однією стискає грудь. А другою − горло. Акуратно, не здавлюючи, але достатньо, щоб мене остаточно накрило відчуттям солодкої безпорадності в руках мого володаря.

− Тримайся, солодка, − гарчить, прикушуючи моє плече і роблячи новий поштовх.

Починає плавно рухатися, миттєво нагнітаючи напругу в усьому моєму тілі.

І я тримаюся. До тих пір, поки реальність не розлітається вщент, а мій розум не тоне в божевільному потоці насолоди, що дарує коханий чоловік.

***

− То про що ти хотіла поговорити з ранвішем? − цікавиться Са-оір через годину з лишком. Вже під час нашого з ним спільного обіду.

− Я просто багато думала про емпатію, про емоції, про те, як їх можна стримувати і як перетворити їх на свою перевагу, якщо стримати не виходить, − задумливо ділюся я, з дещицею зворушення спостерігаючи, як мій чоловік їсть. Сама я апетит уже давно вгамувала. А йому більше треба. При таких розмірах.

− І що надумала? − мені дістається короткий зацікавлений погляд.

− У мене виникло питання, чи не може емпатія бути двосторонньою, – зізнаюся й одразу хмурюся, відчуваючи, що не зовсім точно висловила свою думку.

− Що ти маєш на увазі? − підіймає на мене очі Са-оір.

− Чи може емпат не тільки приймати, вловлювати чужі емоції, а й транслювати? Адже, по суті, емоції – це досить сильна річ. Якщо вдарити, наприклад, страхом, це може виявитися дуже болючим. А є ще величезний спектр інших неприємних почуттів. Огида, гнів, розпач, біль. Якщо все це змішати, буде взагалі гримуча суміш, якою можна буквально винести мозок.

Слухаючи мене, мій се-аран, повільно відкладає столові прилади. Хмуриться задумливо. Я ж продовжую:

− От і хотіла розпитати Ніба, чи це можливо в принципі, − розгладжую складки на спідниці своєї сукні. Нової, одягненої замість тієї, що постраждала від пристрасті мого чоловіка. − Я хочу, щоб він став моїм помічником. Якщо ви, звісно, мені це дозволите. І гадаю, буде добре, якщо зможе хоч чимось захищати себе та мене.

Піднявши запитальний погляд на чоловіка, я бачу, що тепер він дивиться на мене дуже дивно. Уважно. Зосереджено. Досвідчено.

− Ти знаєш щось про псі-атаки? − запитує похмуро.

− Ні, а що це?

− Це дещо дуже схоже на те, що ти мені зараз описала. Концентрований удар по нервовій системі та психіці, що повністю дезорієнтує і виводить супротивника з ладу. Невідоме походження, невідома структура. Такий був застосований, коли напали на А-атона місяць тому. І, судячи з записів бортових журналів, щось подібне трапилося і з кораблем батька. От тільки ми не розглядали все під таким кутом. Як можливий зворотний бік саме емпатії. Хм, треба над цим подумати. І, давай-но, справді поговоримо з твоїм ранвішем.

Са-оір стає таким загрозливо зосередженим, що його тепер важко не боятися. Чи не створила я для бідного Ніба нові проблеми? Під моїм приголомшеним поглядом чоловік вводить на торобраслеті якусь команду і жорстко наказує:

− Те-атсур, ранвіша до мене, негайно!

Браслет гасне. За кілька хвилин Ніба точно приведуть сюди, як на допит. Він, напевно, злякається знову. І не факт, що мені дозволять його заспокоїти.

− Ви думаєте, що у смерті вашого батька та в нападі на Повелителя А-атона замішані ранвіші? – питаю обережно.

Мені здавалося, що вони не розглядали таку ймовірність раніше. Хоча чоловіки цілком могли мені й не говорити. А суди проходять у закритому форматі через надто високий статус сторін, що беруть участь. І якщо засідання Вищої Ради мені часом вдавалося подивитися, якщо з'являлася крапелька часу, то про те, що відбувалося в залі суду, я майже нічого не знаю. Крім тих крихт інформації, що чула від своїх се-аран.

− Вони й замішані, − скривившись, Са-оір підіймається з дивана. Іде до вікна, заклавши руки за спину. − Саме тому А-атон притягнув цього малого пуголовка, якого ти так опікуєш. Але у світлі твоїх слів ступінь їхньої участі тепер видається інакшим.

Він завмирає, дивлячись у далечінь і занурившись у свої думки. І я більше не смію його відволікати розпитуваннями. Проходить ще кілька хвилин. І тут Са-оір раптово здивовано опускає голову, а вже в наступну підіймає праву руку до обличчя. Пробігається пальцями по торобраслету.

− Що сталося, Сетору? − запитує різко у постаті жерця, що проявилася перед ним.

А в мене очі на лоба лізуть, таким блідим і змарнілим виглядає червоноволосий. Ще й рука дивно виглядає. Спочатку мені здається, що на ньому довга чорна рукавичка, але, придивившись, я розумію, що це його шкіра так обгоріла. Майже по самий лікоть, що добре видно, завдяки чи то обрізаному, чи обгорілому рукаву.