Володарка Понтиди - Косач Юрій
Загадковий кавалер д'Еон — невловимий агент багатьох великих держав, який безпосередньо не діє в сюжеті, але стоїть за багатьма з поворотів долі "самозванки", — зраджує Рославця. Солдати герцога Гессенського хапають його. Він проданий англійському королю Георгу III і їде солдатом до Америки, щоб битись проти свободи повсталих колоній. Наука, яку Рославцеві преподав світ за той час, що він був біля "самозванки", не пройшла даром: герой переходить на бік генерала Вашінгтона і гине у битві за визволення. Про цей останній шматок життя Рославця розповідає, звичайно, вже не він сам, а багатий банкір барон Шенк — людина, яка теж любила "самозванку" і заховала їй певну вірність: на гроші і при участі Шенка робилися останні відчайдушні спроби врятувати княжну.
Те, що Косач робить оповідачем її історії такого-от Рославця, дає йому, як автору, багато переваг. По-перше, як уже мовилось, в історії цій більше міфів і легенд, ніж достовірних фактів, особливо, коли йдеться про походження "самозванки" і про ту справжню роль, яку її претензії на російський престол відігравали в тогочасній європейській політиці. Рославець всього цього не знає. Він лише вислуховує, що йому розповідають інші — кожний свою версію, свою "казку". Ну, і, ясна річ, щось сам спостерігає, про щось здогадується. Але як людина, що нічого в політиці не розуміє, до того ж ще наївна і довірлива, не дуже вміє одне з одним зв'язати, відсіяти невірогідне від вірогідного. "Всевідаючий" автор був би змушений представити своєму читачеві якусь єдину і чітку концепцію: претендентка — дійсно дочка імператриці і Розумовського, або вона — насправді швачка Еліза Фінк тощо. Автор — "дослідник" мав би представити всі версії, всі реалії і визнати свою неспроможність робити між ними якийсь вибір. Однак в романі, за жанром пригодницькому, таке взагалі неможливе – втрачена була б стрункість і жвавість дії. Оповідач Рославець має право не знати. І від цього ніщо не втрачається. Навпаки, дещо виграється: загадковість княжни підсилює складність її характеру, породжує рембрантівську різкість світлотіней, що її оточують. Та й всі версії взагалі стають непотрібними. Приміром, про їв. Шувалова як можливого батька княжни можна й не згадувати, бо про це Рославцеві ніхто не розповідав, та й не міг би розповідати: ця чутка розповсюдилася пізніше, вже не за життя "самозванки".
Ю. Косачеві — людині, може, й було б цікаво дізнатися, була претендентка справжньою принцесою чи тільки аферисткою, але Косача — письменника все це не дуже й обходить. Але він відтворює добу, що відзеркалюється у боротьбі пристрастей і холодних політичних розрахунків навколо цієї претендентки. Між іншим, європейських володарів, їхніх міністрів і агентів теж не дуже обходило, була вона справжньою чи ні. Вони інтригували з допомогою цієї химери проти іншої володарки, проти сильної держави-конкурентки. В цьому був сенс, а не у встановленні якоїсь там династичної справедливості.
Саме тому, що правда про княжну Тараканову не була його головною художньою ціллю, Косач вибирає версії, що виставляють її у досить непринадному світлі. Найближче її оточення — це шулер Христанек, шарлатан Доманський, людці без честі і совісті, які тут лише заради власної поживи і у відповідний момент зраджують, продають не тільки Рославця, але й саму княжну. Усе її життя, яким його спостерігає Рославець — це якась майже безсенсовна нервова діяльність, безупинний біг з місця на місце, з однієї резиденції до іншої. І усюди все закінчується скандалом, вимушеною втечею — від боргів, від гніву того чи іншого князя, навіть від жандармів, що стоять на стражі закону. Це й правда жалюгідне, повне дрібних інтриг і внутрішніх свар життя — тодішнє, всяке, вічне. І це — пригоди. Дуелі, тюремні ув'язнення, втечі з-під стражі чи таємничі визволення за наказом невідомих покровителів, напади піратів і перемоги над ними. Особливо багато пригод випадає на долю Рославця. Така його доля і його вдача. Він не ухиляється від небезпеки, сам іде їй назустріч. Приміром, мордує графа Лімбург-Стирум, який, на його думку, залицяється до княжни...
З цими залицяннями не все ясно. Рославець вірить їй, що вона — чиста й не має коханців. Інші розповсюджують чутки, що вона — просто жінка легкої поведінки, яка заради політичної підтримки і грошей служить примхам сильних світу цього. Косач свідомо залишає свого читача у сумнівах. Взагалі завдяки тому, що оповідь веде Рославець, який не все знає і не все розуміє, автор дістає змогу зайняти ніби позицію невтручання. Він не нав'язує нам, як правило, своїх суджень, думок, переконань. Але засобами художніми, опосередкованими, він нас по-своєму переконує.
Хоча б відносно княжни. Це — образ складний, суперечливий, аж ніяк не однозначний. В ній є все. І своєрідний прагматизм, і своєрідний месіанський фанатизм. Вона безумовно людина непересічна. Як жінка — негарна, а однак спроможна примусити кохати себе, вірити собі, йти за собою. І не тільки тоді, коли йдеться про такі прості і цільні натури, як Рославець. І тертий німецький банкір, і тонкий французький дипломат — її вірні слуги. А втім вона й сама — жертва великої політики: "Княжна, — каже Шенк, — порвалася на бій з силами історії, але сама не була її силою". Тому на неї і чекав такий майже комедіантський кінець.
Оповідь, яку веде Рославець, має й ту перевагу, що дозволяє авторові свободно, природно, невимушено стилізувати роман під літературу XVIII століття. Не тільки тому, що тоді романи у більшості були "розповідями" чи "записками" героїв, "записками", начебто лише знайденими і виданими справжніми авторами. Річ ще й в тому, що така оповідь дає Косачеві змогу стилізувати сам текст, саму лексику, саму манеру викладу. І тут в пригоді сталася навіть і мова Косача: вона дещо полонізована, дещо латинізована і тому виглідає більш архаїчною.
Одне слово, Юрій Косач написав хороший роман. Він добре скроєний й гарно зшитий. Форма і зміст становлять нерозривну єдність. Книга читається легко, читацька зацікавленість пригодами, характерами, життєвими реаліями не вщухає до останньої сторінки. Власне кажучи, вони ніби були створені один для одного — цей письменник і ця книга. Висока культура, знання мов, можливість користуватися архівами і бібліотеками світу, можливість хоча б сьогодні подивитись на місця дії — Париж, Майнц, Венецію, Неаполь, Пізу, — слав'янське походження, органічний зв'язок з нашою країною, глибоке володіння її культурою, її історією і не в останню чергу прогресивні переконання — все це, помножене на письменницький талант, і покликало до життя "Володарку Понтиди".
Тому перш ніж перейти до деяких зауважень та побажань, хочу зразу ж зазначити, що книга вже є, вже довершена, без вагань.
Юрій Косач майже десять літ працював над рецензованим романом. Він досконало вивчив не тільки історію княжни Тараканової, але і історію епохи, в яку вона жила і діяла. Географія, костюми, тама атмосфера — все це мене переконує, все це виглядає для мене правдивим. Але й мені впали в око окремі, нечисленні неточності. Напр.: при згадці про "Вертера", який тільки-но вийшов друком, зазначається, що його автором був "радник Гете". Однак Гете у 1774 році ще не був таємним радником, взагалі ще не жив у Веймарі.
Дещо неясне також з географією: спершу сказано, що герої в'їхали у "іспанські володіння", а потім з'ясовується, що то Німеччина, Рейн, Трір. Може, на увазі малися володіння Габсбургів як імператорів Священної римської імперії німецької нації. Але на той час Габсбурги австрійські і іспанські вже давно розділилися. Між іншим, німецький вольнодумець Шлюте названий "передвісником" "бурі і натиску". Але то якраз вже був час "бурі і натиску". Деінде йде мова про церкву Санта Маріа дель Фіоре у Венеції. Я знаю собор з цією назвою у Флоренції. Може, така церква є й в Венеції. Але хотілося б перевірити.
Принагідно, про графа Лімбург-Стирум. У романі він зображений у фарбах гротесково-сатиричних: це його Рославець, карає за залицяння до княжни. А за певними досить надійними документами він був офіційним нареченим "самозванки" і вона (за романом бідна як церковна миша) навіть дала йому купу грошей на купівлю цілої карликової німецької держави. Так само деяким документам суперечить і постать Христанека. За Косачем він — дезертир з австрійської армії, можливий колишній коханець Елізи Фінк, тепер шулер, пройдисвіт. А в одному з листів адмірала Орлова-Чесменського до імператриці Катерини читаємо таке: "Получил я известие от посланного мною офицера для разведывания о самозванке, что оная больше не находится в Рагузах... а от меня нарочно того же дня послан в Рим штата моего генерал-адьютант Ив. Кристинек, чтоб о ней в точности изведаться и стараться познакомиться с нею; притом, чтоб он обещал, что она во всем может на меня положиться, и, буде уговорит, чтоб привед ее сюда с собою...". Отже, "Кристинек" (слід гадати, він же Христанек) був офіцером російської служби.
Звичайно, письменник має право — навіть у творі історичному — на вигадку, на фантазію, на власну інтерпретацію подій.
От і всі мої зауваження та сумніви. їх небагато і вони мають, так би мовити, характер локальний. А в цілому, як я вже писав, роман Юрія Косача "Володарка Понтиди" готовий до друку. Мені залишається лише гаряче рекомендувати цей вдалий, талановитий твір.
Д. Затонський.
Дмитро Затонський, доктор філологічних наук, член-кореспондент Академії Наук Української РСР, завідуючий відділом літератури країн Західної Європи і Америки інституту ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР.
ТВОРИ ЮРІЯ КОСАЧА
Юрій Косач дебютував в українському письменстві зокрема в "Літ. Наук. віснику" у Львові новелами "Якимова рекрутчина", "Пуща в заграві" та іншими в 1927—28 рр. В "Нових шляхах" (1930—31 рр.) з'явились його оповідання "Вершник над ланами", "Вовча республіка", "Кармен у синім лімузині" та ряд інших.
Окремі видання Ю. Косача появилися в рр. 1931—33, (навіть під час тривалого ув'язнення в польських тюрмах під той час) а саме: збірки оповідань і новел "Чорна пані", "Сонце із-за ґрат", а відтак в рр. 1935—38, вийшли окремими книжками збірки новел "Клубок Аріадни", "Чарівна Україна" "Глухівська пані", "Вечір у Розумовського", "Остання атака поручника Гагенау"; крім того збірка поезій "Черлень" (Львів), "Мить із майстром" (Париж), "Сонце сходить в Чигирині" (про декабристів на Україні), повість "Дивимось смерті в очі" (про повстання на Волині і Поліссі, 1932 р.), роман "Чад" (Львів), п'єса про Львів у добі Ренесансу "Кирка з Лоллео", виставлена театрами на Західній Україні.
В подальших роках виставлено тими ж театрами історичну п'єсу "Марш Чернігівського полку" (про 1825 рік на Україні), опубліковано оповідання "Запрошення на Цитеру" (про українського митця А.
