Володарка Понтиди - Косач Юрій

Я збагнув, що наше дармування в Роттердамі скінчилося і тепер події справді мигтітимуть як зірниці на хмарному видноколі. Через те й писання мого діарія зазнає змін: часу залишалося мало, щоб списувати подробиці; треба залишити, для того ж самого потомства, тільки головні події. Розсівшись за столом, протираючи окуляри, пишновидий у свойому перловому жилеті, під чорним камзолом з золотими позументами, в напудрованій перуці, наш дідок, неначе той міністр, представив нам становище.

Ескадра адмірала-графа, тобто три чільні кораблі — "Три ієрархи", "Три святителі" і "Всеволод" обминули острів Олерон, підійшли до Ла-Рошелі і йдуть з добрими вітрами на Брест. Франція приймає їх холодно: ніде нема урочистих зустрічей; решта ескадри — "Ростислав", "Мироносец", "Святий Миколай" та інші йдуть під начальством адмірала Свиридова, не поспішають. До прийому гостей готується вся Англія, в Плімуті життя вирує, найкращі фрегати і корвети його величності короля Джорджа III вже стоять на якорях у Плімутському порту для парадної зустрічі. Сам лорд адміралтейства прибуде, щоб надати графу Орлову орден Підв'язки; місто буде вмаяне і прикрашене, з бастіонів загремлять салюти на честь Семіраміди Півночі та її побідоносної ескадри. Бенкети слідуватимуть за бенкетами: перший — лорда адміралтейства, другий — командуючого королівським флотом, третій — голови міста Плімуту; коннетаблі і пери Англії прибудуть, щоб вітати переможця на Егейському і Середземному морях, а тоді граф генерал-аншеф Орлов дасть відплатний бенкет на борту "Трьох ієрархів", що триватиме три дні і три ночі. Зграя кухарів і лакиз уже метушиться, прибувши з суходолу, щоб здивувати англійських гостей невиданими стравами.

— "І ось тут буде для нас нагода, — сказав барон Шенк, — визволити августішу полонянку, ясновельможну королеву Понтиди, законну володарку всіх Русей..."

Не поспішаючи, барон виклав нам свої плани. Післязавтра, сказав він, на брігу "Вільгельм Оранський", що належить до його, баронової, флотиллі, ми підемо у Плімут, начебто на Ямайку. Бріг легкохідний, трьохщогловий, озброєний гарматами, екіпаж надійний — голландці і фламандці. Прибудемо в Плімут мабуть у розпал прийому ескадри Орлова. Княжна, за всіма даними, перебуває на "Трьох ієрархах", на другій палубі, під вартою Кексгольмських гренадерів. В дальших каютах перебувають її слуги і інші в'язні, до яких нам нема діла. Наше завдання — дістатись на "Три ієрархи", знешкодити варту, виважити двері до каюти і з княжною, користаючи з темряви і бенкетного чаду, допасти до наших човнів, що чекатимуть біля корабля та відвезуть нас або на наш бріг, або на берег. Як дістатись на "Трьох ієрархів"? Способів на це декілька, але тільки два або три Шенкові видаються вартими розглядання.

Всі вони, однак, вимагають меткого обмислення та нехибного виконання. В день бенкету, або й перед тим, як водиться в англійських портах, на борт гостюючих кораблів, для розваги екіпажу, допускаються гості з берега. Нема сумніву, що приваблений славою і багатством царициного адмірала, туди посуне всілякий народець, навіть і іменитий. Можна буде легко, тимбільше, що гості здебільшого в масках, вмішатися в цей гурт і таким чином дібратись на корабель. Друга можливість: якщо матросів і солдатню відпустять на гулі в порт, декілька з них заманити та знешкідливити їх, а тоді переодягнутися в їхні мундири і таким чином дістатися на борт. Третя можливість, яка вимагає сміливості та хитрості, а це кружляти біля корабля під видом гендлярів, а як тільки стемніє, вдертися на корабель і визволити бранку.

Наша братія слухала барона з увагою, а тоді почала гомоніти. Граф Врона-Вонсович запропонував свій план: прибути на корабель з вірчими грамотами, як естафета з Петербурга і домагатися видачі княжни, щоб її для більшої безпеки, пересадити на наш корабель, під іншим прапором, начебто у великій секретності. Зогу радив продертися на корабель під виглядом англійських гостей, запрошених на бенкет. Абат Гронкі пропонував відрядити начебто групу комедіантів і штукарів, щоб забавляли людей на кораблі, а під час спектаклю викрасти княжну.

Були й інші нісенітні прожекти, які тільки свідчили про вбогу думку нашої ватаги. Я з пересердям сказав, що всі ці прожекти, за винятком баронових, курам на сміх і тільки безглуздям було б сподіватися, що вони можуть призвести до якогось успіху. Княжна — державна злочинниця, сказав я, і як таку, її тримають під суворим наглядом потроєної варти. Нема що надіятись на чиюсь розбещеність та недбайливість. Це кораблі — військові, а на таких існує залізний лад і послух. Крім спесивого мочиморди Орлова, там є проміткі офіцери, які головою відповідають за все. Пропозиції барона ще найкращі, але, щоб їх здійснити, треба знати більше: де саме перебуває княжна; який до неї доступ; як її стережуть, треба знати паролі і відзиви, треба мати хоч одну людину на кораблі, з якою можна було б договоритися, або підкупивши або примусивши її до того. Без цього, нанінащо вся наша балачка.

Треба сказати, що моя думка припала баронові до душі. Він похвалив мене і сказав, що не пошкодує і ста тисяч флоринів, щоб наша експедиція вдалася; треба як слід її підготувати і провести в життя.

Настрій у мене був препоганий. Дивлячись на нашу братію, я не бачив нікого іншого крім гульвіс, балакунів і невдах, з якими ніякої каші не звариш. Такий самий, із скривленою мармизою сидів барон Шенк, коли я згодом зайшов до нього, заваленого депешами, рахунками і реляціями своїх контор. З-за окулярів сліпали його каправі очиці.

"Не надто вірю я в успіх нашої експедиції, кавалере. Мабуть це наша химера. Визволити нашу княжну — важко, ох і важко. Війни за неї не буде; король Фрідріх не дасть нам своїх "довгих парубків", бідолаха Людовик не пішле своїх маршалів. Але ми з вами, кавалере, таки зобов'язані виконати наказ нашого серця..."

"А в чім справа? — сказав я, — чи буде це історія сновиди, що погнався за химерою? Ніщо, бароне, в природі не пропадає. Я знаю, що передімною ще більше випробувань. Я знаю лише те, що я не здамся — бо чи не краще вмерти, ніж жити, відрікшись від химери?..."

"...Гай, гай, кавалере Рославець — сказав барон Шенк, прижмурено, лукаво глядячи зукоса на мене; — може наш похід по руно аргонавтів закінчиться таки невдачею. Я вжив усіх моїх дипломатичних зв'язків, але навіть ті величні володарі, що сиділи у мене в кишені, будучи моїми доскінними боржниками, спокійненько вмили руки від справи княжни. За цю справу ні Шуазель, ні Кауніц, ні Пітт не дадуть навіть мідяного гроша. Княжна порвалася на бій з силами історії, але сама не була її силою. "Finis Pontidae", кавалере! Залишилась тільки крихка, безталанна жінка..."

Я йому відповів, що справа була не в княжні, кінець кінцем, але вона — це ж тільки іскра, від якої спалахнула б пожежа; від іскри бувають заграви, нехай і далекі..."

"Княжна не з тих, що роздимають іскру і сама вона не іскра, — зітхнув барон Шенк, — від такої іскри заграви спалахнуть тай згаснуть... Час на них ще не прийшов; пожежі здіймуть інші люди. Коли прийде на них час, тоді загудуть землі, може й от-от, але не від моїх і ваших химерних спалахів, кавалере..."

Я пішов геть, у глупу ніч. Денеде мерехтіли вогні, ротердамський портовий люд ще забавлявся в тавернах, на рейді у вітрі скрипіли, скандзюблені як сірі велити-птахи, кораблі. Я йшов насунувши трирога; колючий березневий бріз розсікав мені обличчя, кирею зривав вітер; думи мої були чорніші від ночі. Біля Неймегенської брами, за якою розстелялась замрячена затока, мене наздігнали абат Гронкі і граф Врона-Вонсович. Вони йшли в ігорний дім "Герцог Брабанту", що був і моряцькою таверною і господою коротких зустрічей, коли треба розігнати чорні думи. Мої компаньони брели з повішеними носами, їх хвацько обчикрижили попередньої ночі в "Золотому леві", а Вонсович то й зовсім охляв. Мені здалось, що й вони вже дивляться, куди б їм чкурнути, скинувшись веремії, в яку попали, тай тепер пронюхували, що справа не з кращих.

Але, недоходячи до "Герцога Брабанту", крізь туман, що густим молоком заволікав береги, ми почули гомін. В заулку, у меркому відсвіті вогнів з таверни, серед туману вовтузилась громадка моряків, що, лаючись, дубасили якогось чоловіка. В тумані виростали їхні дебелі постаті, а той чоловік вже лежав, зойкаючи на землі. "В чому справа, мінгери?" Спитав я. "Треба провчити шахрая, — сказав шведський шкіпер, — третю ніч чикрижить падлюка добрих людей значеними картами!" І бевзь, з вусами як у моржа, чоботиськом штовхнув лежачого. "Змилуйтеся, людкове..." — лементував бідолаха. Голос видався мені знайомим. Я вихопив ліхтаря у другого морця і присвітив. Отакої! В грязюці, тулячись до муру, лежав ніхто інший як Христанек! Видовисько було жалюгідне; каптан його був подертий, мереживо на рукавах висіло шматтям, перука з'іхала на бік. "Кавалере Рославець,— пізнав і він мене, — рятуйте, прошу вас!... Княжна..." Не сказав би я, що у мене до нього було співчуття. Він надто багато лиха мені заподіяв.

Так і треба було цій нікчемній людинці; котюзі по заслузі. Але, коли він, благально простягаючи руки, згадав про княжну, я не сумнівався, що шальвіра знає про неї більше, ніж ми. Я вговтав моряків, сунувши їм у руки жменю дукатів, випросив бідолаху собі, бо начебто у нас були свої порахунки. Шкіпер був доброго серця, залишив бідолаху, та й подався пити за моє здоров'я із своїм гуртом, а ми підвели суцігу і взяли поміж себе.

Добре, що барон Шенк ще не спав, а порався із своїми паперами.

Незабаром Христанек, ця облізла, бита мармиза, сидів серед нас і розповідав нам свою історію, хоч і малоймовірну та крутійську. Він не дивився нам в очі, мабуть з перевтоми чи з переляку, напевно гадаючи, що з вогню попав у полум'я, бо й Шенк знав його по давніх справах та й у мене були причини, щоб порахувати йому костомахи. Але самозрозуміло, зараз було не до того. Харпак Христанек, одійшовши трохи, коли йому змито з грязюки пику, підбадьорено вином, став певніше себе почувати і навіть показав шовкову хустину з вишитими на ній літерами "Е. С." ("Елисавет Секунда"), яку я вмить пізнав, бо хустина була безсумнівно княжни.