Володарка Понтиди - Косач Юрій

Володарка Понтиди

РОМАН АНТИГЕРОЯ

(Слово від автора)

Зачарованість історією триває завжди. Навіть на порозі третього тисячоліття, у нашу технократично-ядерну добу. Зачарованість буває усюди. Опинимося ми у Львові, Києві, чи у Флоренції, чи в Парижі і, раптом, погадаємо: та ж ми осьде вже були й то ясно і докладно. Проте залишімо парапсихологію. Залишімо також декоративну ідеалізацію старовини, творчість літераторів, епігонів Дюма, Гюго, чи Сєнкевича (писав, адже ж, він для "скріплення сердець"), залишімо палімпсести історіографії, поетики, політики і еротики; беллетризацію дрібних, особистих жаг. Письменники тієї категорії не збагнуть ні змісту історичних процесів, ані генеральних проблем минувшини, ані істоти грандіозних діб і подій. Справа проста: історія завжди жива, каже Б. Кроче, а Ф. Ніцше це підтверджує: "Якщо б історія була автономна та універсальна, вона знищила б саме життя. Справжня історія різбиться з вимогами і нашого життя, нашої сучасності, нашого майбуття". Видатний історичний письменник Л. Фейхтвангер признається, що йому не вдавалося зображення нашої сучасності, її проблем, її спрямування. Ось тому він переніс свої твори (про Зюса Оппенгаймера, про Руссо, та й навіть на 2000 літ назад, про Йосифа Флавія і про "Юдейську війну"), збагнувши, що "ми живемо в минулому, так як минуле живе в нас". "Історія, за Л. Фейхтвангером, дає нам змогу як найправдивіше зрозуміти нашу сучасність і утворити свій власний образ світу та його майбуття". Збагнувши цю єдність і взаємопромкненість минулого і сучасного, Л. Фейхтвангер зміцнив образ минулих сторіччів та їх перспективу в майбутніх сторіччях.

Вік українського барокко, XVII, виблиснув не тільки сталлю переможних козацьких шабель під Жовтими Водами і Корсунем. Це було сторіччя принципіального утвердження ідентичності української нації, документоване полум'яними посланіями І. Вишенського, інтеллектуальною творчістю Київської Академії, безприкладним стилем архітектури і образотворчості, анналами літописців С. Величка, С. Зорки, С. Граб'янки та й універсалами Б. Хмельницького, що своїм стилем нагадували Г. Ю. Цезаря та П. К. Тацита. Жорстокий і кривавий був "день гніву" українського народу в пам'ятні роки XVII сторіччя. Але печать непереможного духа цього століття барокко покладене і на дальші поліття. Зачарованість цим могутнім сторіччям у нас триває і буде тривати. Але ось вступаємо у XVIII сторіччя. Для письменника, зачарованого історією, це доба грайливого рококо, це безжурне сторіччя, фривольне, жартівливе, навіть подекуди сороміцько-спорзне, але яке ж чудесне! Чи не погодимося з поетом Н. Карамзіним, що вітав це начебто легкодухе сторіччя:

...О віку розуму, чеснотностей, відкриттів,

Дозволь пилиночці перед тобою

Чоло схилить благоговійно і тебе прославить

На вівтарях жертвоприношень щирих;

Ти на землі сяйної слави досягнув,

Відкрив ти навстіж для наук свобідних путь,

З тобою ми пізнали таїни природи...

Що ж, це подекуди правда. Це було сторіччя славетних філософів, енциклопедистів, митців, поетів, композиторів незабутньої слави, а також державних мужів великої кебети, полководців і врешті — революціонерів незломних, які йшли, посміхаючись, руйнувати Бастілію і на ешафот у хуртовинну добу.

А що було діяти Україні? "Пропащий час", говорив М. Драгоманов. Ні, професоре, це ще не був пропащий час. Це був реалістичний світогляд нащадків козацького барокко, які знали, що "головою муру не проб'єш". Був, звичайно, гедонізм, сервілізм. Але був і Г. Сковорода і сяйна плеяда наших учених, митців, істориків, державних мужів, були й О.Безбородько, канцлер імперії, і міністри Трощинський і Завадовський, були Ф.Прокопович і Ю. Кониський і Г. Полетика і О.Лобисевич і Д.Бортнянський і А.Лосенко і В. Боровиковський і багато інших. Симбіоз довершувався прискорено, але й Україна не була пустелею. На жаль, ці всі поіменовані, не дивились на Київ, а на Петербург, бо там була кар'єра і славетність. З німецькою речевістю (Sachlichkeit!) "Семіраміда Півночі" вивершувала інтеграцію і експанзію імперії. Недаремно Т.Шевченко багато років пізніше, стоючи перед Фальконетовим пам'ятником Петру І у Петербурзі і придивляючись написові "Petro Primo Catherina Secunda" гнівно і гірко констатував: "А ВТОРАЯ досконала вдову-сиротину". Що ж залишалось дворянсько-чиновницькій, "малоросійській" еліті як тільки спокійно дрімати в ідиллічному настрої слуг імперії та, іноді, елегійно згадувати про минулу славу доби козацького барокко, в хвилинах ситої епікурейської розмріяності?

Чи справді зуміла "Семіраміда Півночі" перетворити у капітулянтів колишніх волелюбців? У мовчазних і покірних преторіян автократії і феодалізму, навіть тоді, коли вона вогнем і мечем розширяла кордони імперії на Заході і на Сході, розділяючи Польщу, сягаючи по Передкавказзя, підкорюючи Крим, Прикаспійщину і придунайські краї, зазіхаючи своїм "грецьким проектом" на Константинополь і Середземномор'я? А може у сучасників Потьомкіна — Грицька Нечоси [до речі], у Розумовських і Безбородьків та інших паладинів імперії українського роду була своя діалектика стратегії?

Адже ж на це натякав наш полтавчанин, поет імперії В. Капніст:

...І всі вони у світі, немов на маскараді,

Не в звичному для них, не в свойому убранні,

Прикрившись масками, показують не свій нам вид...

Ні, шляхетна думка володаря умів XVIII сторіччя Ф. М. Вольтера про те, що "Україна завжди прагнула до волі" стверджувалась Гайдамаччиною, революційним рухом пікінерських полків, хвилюванням народних мас, що не хотіли бути рабами.

І, врешті, в той час, коли у передгроззі над усією Європою греміли хуртовини нових ідей, нового світогляду, породженого сторіччям Просвітительства, Україну осяяла чудесна зоря чергового відродження — "Енеїда" І. Котляревського, що визволяла з мрячних політтів українську народність, українську мову і письменство.

У 1772 році, в одній із столиць Західної Європи з'явилась жінка, про яку стало відомим, що вона начебто донька українського козака Олексія Розумовського з Чернігівщини, та цариці Єлисавети Петрівни, а тим самим має право на престіл, силоміць загарбаний [при допомозі гвардійських штиків] узурпаторкою Катериною. Претендентка, особа надто загадкова і демонічна, викликала зацікавлення тодішніх дворів Європи, а зокрема "секретної дипломатії", стривоженої імперіальною експанзією Катерини II. Чималий переполох викликала ця справа і в Петербурзі, звідки Катерина II писала адміралові флоту у Середземномор'ї О. Орлову: "цю архизлочинницю, цю каналію, треба якнайшвидше перемістити і доставити сюди, найбільш дискретним способом". Подекуди дотепна, Катерина II вигадала навіть прізвисько для претендентки — "Тараканова" (асоціативно і співзвучно це нагадує "княжну Дараган", тобто "таргана", "таракана", шкідливого інсекта, якого треба негайно розчавити). Претендентка, однак, такого прізвиська не вживала, хоч мала багато інших. Проте петербурзькій автократці, убогій прінцесі Ангальт-Цербсту, яка з допомогою гвардії, та вбивши свого чоловіка Петра III, дісталася на престіл, не вдалося знеславити "самозванку". Пам'ять про неї перетривала багато політтів, ставши для багатьох поколінь прапором революціонерів — бійців проти царизму. Її легенда як символ відваги і мучеництва, славилась багатьма поколіннями борців проти самодержав'я.

Для українського історичного автора ота таємнича і трагедійна постать так званої княжни Дараган-Тараканової цікава насамперед тим, що це була мабуть перша українка-емігрантка, помітна також своїми політичними концепціями, в яких фігурувала й Україна, як окрема частина майбутнього імперіального комплексу відродженої Візантії. Всі постаті в романі "Владарка Понтиди" автентичні і історичні. Зокрема зацікавив автора факт, що в почті претендентки був українець, юнак Юрій Рославець, який залишив свої записки, збережені у пожовклих скравках паперу.

Це сприяло тому, що роман постав у формі "діарія", записника, яку то форму сучасні критики вважають навіть кращою ніж традиційний історичний роман. То ж автор намагався зберегти "і титлу і кому" згаданого діарія, затримуючи по змозі стиль і розповідь того, хто залишив для нащадків свої записки. Модернізовано тільки мову, щоб вона була зрозуміла для сучасного читача, бо ж діарій писано так званою "книжною" мовою XVIII ст., тобто сумішшю української, церковно-слов'янської, також всуміш з російськими наріччями сумежних з Україною регіонів, пересиченою латинізмами, полонізмами, та макаронізмами так, як писались мемуари сучасників-українців, хоча б М. Ханенка, Г. Вінського, О. Некрашевича й інших.

Юрій Рославець не є герой роману-діарія, він радше його антигерой. Він не є ініціатором і керманичем ситуацій і періпетій, він не веде дійових осіб, а себе передусім крізь ускладнення свого життєпису, до подвигу. Наш антигерой — причинний, заворожений химерою своєї жаги, він у постійному сум'ятті, він женеться за з'явою, — він не володіє своєю долею, а, навпаки, доля володіє ним.

Подиву гідне те, що при опрацьовуванні матеріалу, пов'язаного з історією Ю. Рославця та його особи, довелось ствердити численні аналогії, які наподоблюють справу першої емігрантки-українки до проблеми еміграції взагалі. Поди вугідно, ті самі проблеми існували в XVIII сторіччі серед еміграції як існують і нині. Завзята жабомишодраківка прерізних груп і фракцій, мандрування сновид серед світу дійсності, веремії, сум'яття, халепи, щоденності, нічим не підтверджені надії на найближче майбутнє, тобто візія неодмінного володіння над рідним народом і землею, яке здійсниться не пізніше як "найближчої весни", пустодзвінна риторика про історичне призначення еміграції щодо якоїсь не надто виразної місії і т. д.

Справді, вистачило б оздобити сучасних "вождів" еміграції (будь-якої) масками арлекінів, зодягнути їх у костюми XVIII сторіччя (включно з перуками) і, вірте — чи не вірте, ця давноминула і забута еміграція протагоністів нинішньої, була б краща, бо її стиль творили люди з почуттям доброго смаку, з більшою кебетою, навіть з елегантністю, а, коли треба, то з героїчністю.

Повертаючись до нашого антигероя Ю. Рославця, слід сказати, що він, нарешті збагнув жорстоку двоїстість епохи, начебто грайливої, ввічливо-безжурної фривольної, але облудної, коли бачив навколо себе лише кривду і несправедливість.