Володарка Понтиди - Косач Юрій

Всіх треба було одягнути, якщо не достойно, то хоч пристойно. Навіть абат погодився скинути свою сутанну і красувався у модному каптані та в неодмінній перуці і причіпив собі до боку шпагу. Два приставлені до нас бевзі, як виявилось, були принагідно викуплені Шенком із алжирських галер, бо вони чомусь йому знадобилися. Петар і Данило — так звалися обидва бевзі, були родом з Чорної Гори. Це були розбишаки, з якими можна було пройти пів світа, не пара графові і абатові. Але й вони осьде розбестились і я не настачав їм цехінів для гульні з аугсбурзькими мочимордами.

То ж як тільки почав танути на полях сніг (зима в Швабії трималась довгенько), ми вирушили в дорогу, дбайливо обминаючи Вюртемберг і ті графства, де за мною розглядалися герцогські посіпаки. З Шенком ми домовились зустрінутись в Роттердамі. Але я знав, що він їде слідом за нами, не спускаючи з нас очей.

Химерна подорож була повна несподіванок і ускладнень. Мені ледви вдавалось тримати нашу ватагу, не кажу, у військовому, але хоч би в деякому послуху. Надаремна справа! В кожній новій містині, на кожній станції при зміні коней, було чимало турбот з гільтяями. Ледви обчімхавшись від грязюки, мої кавалери кидались на пошуки, хто куди і хто по що. Ми чвалували по розвезлих дорогах, битих і не битих трактах з Аугсбургу до Байройту, звідти через графства і ландграфства Ейхштадту, Ансбаху, Вюрцбургу, єпіскопства Бамбергу, Фульди і Майнцу до Франкфурту, а тоді попрямували через герцогства Берга і Клеве, поки не досягли нідерландського кордону. Ми в'їхали мальпостами, які тут звуться "посткучами" або й звичайними, принагідними "фольксвагенами", наймали візників в ратгаузах і в корчмах, по селах і у дрібних графенят, що мали півтори кобили та чотири кози. Барон Шенк засобив мене подорожною з печатями, навіть імперської канцелярії, та з розмашистими підписами і ми їхали вільно, бо, поглянувши на такий документ, прикордонні варти тільки салютували нам і нашим іменитим протекторам. У барона Шенка були таки довгенькі руки. Адже всі його протектори, — клієнти, почавши від самого цісаря, сиділи у нього в кишені, заборговані по вуха. Проте неприємностей було скрізь чимало. Зогу встрявав завжди в історії з панійками і фльондрами, Вонсович і абат не гребували картами і контентували себе винами та оковитами до зеленого змия так, що доводилось їх іноді тягти у мальпости немов мішки з половою; абат задирався із стрічними книжниками і духовними особами. Краще поводились Петар і Данило, які озброєні до зубів, ставали за мною при кожній нагоді, мов ті ведмеді, і готові були дати кожному належну відсіч. Але, лиха, як то кажуть, добрий початок. Дороги зовсім розвезло, коли ми добилися до старовинного імперського міста Тротманнія, або як його називають тепер Дортмунд. Осьде нам, на станції біля римського валу, коли я показав подорожню з імперськими печатями, віддано всі належні гонори, але на коні і карету до графства Клеве треба було чекати аж до вечера. Ми подалися до господи "Під золотим левом" і сьорбали кларет та рейнське, заїдаючи тутешніми тучними гусками. Я сидів за дубовим столом, саме біля вікна, і дивився, як попід станцію заїжджають забрьохані кур'єри, офіцери з регіменту прінца Євгена та всіляка титулована каналія, якій коні міняли без черги. Коли це дивлюсь: заїжджає цугом у чотири пари золочена кароцца з форейторами і лакеями, коней випрягають і запрягають, а панам, що залишались у кароцці, підносять лакеї на срібних тацах і їстивне і вино. Мабуть це були якісь знатніші риби, бо й станційний начальник увихався як в'юн, притискаючи трирога під пахвою, і уклінно лебедів, в три чорти схилившись перед подорожними. Треба ще й сказати, що кароццу супроводив деташмент драгунів з велетенськими палашами і бляхами на грудях. Я спитав служку, що це за така цяця — ковбаса прибула і куди їде і чому так до неї лестяться, а для нас коней досі нема. "Це його світлість герцог Гессен-Касселя Карл, — пробіг поуз нас лакиза з поставцями, — майте терпеливість, кавалери, бо його світлість легко роздратувати; він їде до Шлезвіг-Гольштейну". "Грець у бік цій світлості, — сказав я, — вирвигріш і губоплес, як і всі його собачі побратими". "Тихіше, кавалере! Гессен-Кассель — озвався перелякано граф Вонсович, — ого-го-го, це не в тім'я битий бицюган. Він ловить людей і продає англійському королю, а той їх в Америку відвозить, щоб приборкували бостонців. З ним не займайтесь, кавалере. Він на людоловстві тисячі гульденів загрібає." Я визирнув крізь віконце і побачив, що з кароцци виступив, щоб розм'яти ноги, кремезний панюга, з золотом на комірі і на вилогах, ось такий пихатий дядько, з пронизливими чорними вирлами. "Бійтесь же Бога, — вигукнув Вонсович, сп'явшись і собі на вікно, — знаєте хто це, отой панок? Та це ж граф Сен Жермен, відомий чародій, що за Ірода ще жив, а тепер чаклує по Версалях та Віднях". І мій граф, трясучись зо страху, аж перехрестився. "Це відьмак, що вас як стій, у теля або свиню перемінить, — зашепотів Вонсович, — він елексір молодості фабрикує, він Вельзевулів братанок, на Лисій Горі з відьмами перелюбствує... Бог вас хорони перед сатаною... Він з герцогом Гессен-Касселя злигався і перемінює каміння в діаманти..." Але я не слухав його: поряд з цим графом Сен Жермен стояв мій давній знайомий, пройда Доманський, також розминаючи ноги, а біля нього ніхто інший як Іван Єгорович Шварц, якого я бачив на тому чортівському зборищі в Римі.

Миттю я вихопив шпагу. Кров закипіла в мені, другою рукою я вирвав пістолета з-за поясу. "Песький син, — загремів я на всю корчму, — тепер, сучий сину, ти від мене не втічеш..." І я вибіг з господи, Доманський мене зразу ж зочив. Але в цю ж мить хтось взяв мою руку цупкою правицею. Я шарпнувся: це був ніхто інший як барон Шенк, власною особою. "Кавалере — прошепотів він, — ні кроку! Ви знаєте на кого пориваєтесь? Герцог Гессен-Кассель — це потвора в людській подобі. Він вас згноїть у своїх казематах і вітер по вас не свисне. Ви бачите його драгунів? Тільки поважтеся, а герцог накаже, то вони вас на січку порубають..." Я ще шарпався, але коні вже рвалися запряжені, форейтори гукнули і кароцца рушила як навіжена, гуркотячи колесами. Драгуни її оточили в чвалі.

Звідки взявся барон, яким робом і чудом? Проте, хто зна, чи не врятував він мене від тієї чортівської зграї. Швидко його підхопила карета, а ми, куняючи, ще тільки через які дві години добились до нідерландського кордону. Я мовчав усю дорогу, але мої думки були сумні та невеселі.

Навкола була похмура провесна. Навкола був люд, аж чорний від злиднів, від наруги, від рабства. А над цим людом жирували дармоїди-самодури, миршаві князьки, яких хижацькі обличчя, зжерті пияцтвом, розпустою і пихою, ввижались мені втіленням чортівського племені. Чому досі не зірветься вітром розмаяний прапор боротьби з усією цією каналією? Доки ж терпіти оте їхнє довічне право, що дозволяє продавати і кабалити людей, кров'ю їхньою ситити ледарство і злочинство, золотом набивати ковані куфри усяких княжат та їхніх любасок?

Прийде час, загремить ще хуртовина і мені бути з нею, мені з нею збрататись. Погнавшись за химерою, о боги, — я втратив духа нашого сторіччя, того передгроззя, яке провіщає хуртовини століттів, ще чудесніших, ще небуваліших...

Увесь у полоні цих дум я дрімав аж до застав Гельдерна, де нас спинили люті, мов пси, голландські жандарми.

3

В Ротердамі ми розташувалися в будинку банкіра Шенка, який і тут був як удома. Тільки тепер я збагнув, владу грошей, золота! Адже ж цей Шенк, непоказний, старий борсук, — вів своє лихварське діло по всій Європі — від Петербурга до Ротердаму, від Відня до Стокгольму; тай далі ще — аж до Бостону і до Багдаду; і дідько лиш знає, скількома кораблями, якими міняльними конторами, якими банками, якими караванами він розпоряджав! Йому—першому відомо усе: зустрівши нас у Ротердамі, вже знав, що ескадра Орлова вирушила з Ліссабону і йде на північ-захід, з флагманським фрегатом "Три ієрархи" на чолі.

Шенкові шпіони доносили навіть зеркальними телеграфами, що в Нанті і в Бресті зупинки будуть короткі, бо король Людовик XVI не дуже милує катерининських моряків. Зате у Плімуті, мовляв, графові — адміралові готується тріумфальна зустріч. Таким чином, сказав нам Шенк, єдина нагода, яка нам трапляється, чи пак Ті нам надсилає небо [хоч він і сам при цьому підсміхався] — це Плімут і туди ми вирушимо, тільки ескадра обігне береги Бретані.

Наш загін, щедро підтримуваний бароном Шенком, становив компанію шалапутів і дурисвітів. Абат Гронкі і Врона-Вонсович стовбичили цілими днями в тавернах, а ввечері йшли до ігор них домів та до театрів і до веселих дівчат. Зогу та й два бельбаси з Чорногори волочилися з ранку до вечора в місті, виглядували дівок, але нічого путнього не могли знайти. Час від часу Шенк посилав їх дати прочухана боржникам, які не платили боргів або тим же способом всовіщати конкурентів — лихварів.

Що ж до мене, то я разів зо два побував в ігорних домах, іноді виграючи, іноді програючи, та декілька разів у портових господах, тільки не з нашою шушваллю, а з моряками різних націй, які заходили сюди, йдучи з різних країн. Любив я погуторити з голландцями, розкурити з ним люльки. Найцікавіші розмови були з капітанами і шкіперами, що з'їздили світ, бували і в Америці і на Вогненній Землі, і в Перу, і в Ост-Індії і в Чіпанго. Приставав я і з бостонцями. З їх розмов я зрозумів, що в Америці англійської кормиги не хочуть вже терпіти і все йде до ребелії.

А решту часу я проводив над упорядкуванням свого діярія. Доля моя була сповита невідомістю: хтозна, чим скінчиться ота веремія з королевою Понтиди [нераз задумувався я над тим, як то вона, голубка, там у своїй темниці-каюті на "Трьох ієрархах"], але для нащадків треба залишити повчальну історію моєї одиссеї. Може придасться вона кому для науки, як треба жити; може замислиться котрийсь із нащадків, наскільки пристрасть може оволодіти людиною, щоб звести її з розуму і метелятися по світі як той Марко Проклятий. Рукописи свої, краще сказати сувої їх, я хотів залишити барону Шенку. Довір'я до цієї проміткої людини у мене було, автім, що йому по цих паперах без вартості?

Нарешті, одного вечора, барон Шенк наказав нам усім зібратися в його конторі.