Володарка Понтиди - Косач Юрій
В чому була тут штука? Я ломав собі голову. Адже, якщо б виявилось, що нам допомагають брауншвейгські солдати, то це означало б, без сумніву, "casus belli". Невже це були б ознаки, що Північний союз починає тріщати і Англія, де перебуває д'Еон, і Швеція,і Пруссія вирішили таки завдати Катерині нового клопоту? Невже "сильні світу цього" зважаться на війну з Катериною, підтримуючи Королеву Понтиди? Кавалер д'Еон — чолов'яга не в тім'я битий. Якщо вже він береться за таке діло, то за ним хтось стоїть. Ця кута бестія не буде грати на сліпо, та й якого дідька?
Але якже я, старий лис, помилявся! Все це був огидний підступ, обман, інтрига нікчемного авантюриста, що працював на всі боки, — був слугою багатьох панів, снував своє павутиння по Європі разом з дворами Лондону, Парижу і Петербургу.
Як же я дав себе пошити в дурні, та ще й які! Нам це виглядало на щиру монету. Лист д'Еона, що прийшов "з перцем", зразу ж невимовно підбадьорив нас. Кавалер Рославець, ця одчайдушна людина, просто віджив. Ми — тобто я, Рославець, граф Вонсович, абат Гронкі і Зогу, не гаючи часу, вирушили до Ганноверу. Я —у власній кареті, а їх четверо, звичайною "посткучею" до Мюнстеру, не шкодуючи флоринів на зміни найпрудкіших коней. Це ми робили на те, щоб не звертати уваги шпиків, які, безумовно, за нами стежили.
Я був перший, що враз з моїми форейторами і лакеями прибув до Ганноверу, зміняючи коні на території герцогства Клеве і в Мюнстері, де мене приймав мій друг (і боржник) епіскоп ["in vino veritas", звик говорити він і лепсько Бахуса славив]. То ж 4 квітня, коли скрізь розцвітала провесна, я був у Ганновері, з потомленими кіньми і сам забрьоханий по вуха. Зразу ж я спинився в господі "Під Білим орлом", зберігаючи щільне інкогніто. Тільки на другий день, під вечір, прибули Рославець, Вонсович і Зогу. Вони з жалем сповістили мене, що абат Гронкі залишився в Мюнстері. Справа в тому , що він завітав до того ж мойого друга, епіскопа, і разом з ним вони провели чимало веселих хвилин (та й годин), посилаючись на "Еклезіаста" ХL, 20), що "Добре вино заспокоює серце людини"...
Після цього відзначення незабутніх старовинних і біблейських авторів абат Гронкі вирішив таки залишитись в Мюнстері, при єпіскопському дворі, щоб закінчувати свій трактат про вічний мир. Що ж, із своїм благочестивим другом-єпископом, абат Гронкі матиме всі можливості, щоб славити Господа і декламувати Горація: "Ну, а тепер годилося б випити..."
Таким чином, з усієї нашої компанії залишилось тільки троє і мені треба було подумати, кого ще — але людей певних — приєднати до нашої справи (на лакеїв і форейторів, звичайно, я не міг розраховувати, це ж відома зрадницька галайстра). Все, річ ясна, залежало тепер від д'Еона.
Увесь вечір ми провели в господі "Під Білим орлом", чекаючи вістей, п'ючи вино і обговорюючи минулі події, підлу зраду Христанека та пройдисвіта Олівера де Арріага, зітхання гідну долю безталанної Королеви Понтиди. Рославець — темний як ніч, був вкрай опечалений. Зогу і граф Вонсович грали в фаро і в памфіле по малій, даремно дбаючи про те, щоб затягнути в гру випадкових подорожних, які були обережні, бо, очевидячки, вважали і Вонсовича і Зогу за картярів сумнівної вартості. Одночасно я отримав депешу від моїх агентів у Лондоні і Антверпені, що ескадра Орлова, після торжеств у Портсмуті, взяла курс на Північне море.
Ждучи невпинно вістей від д'Еона, я сидів у господі, ажніяк не беручи участі в товаристві, коли опівночі в простору кімнату з дубовими сволоками і з палаючим вогнищем, ввалилась зграя людей розмаїтого вигляду (але безумовно стану військового). Це були офіцери невідомого мені полку, бо не в барвах брауншвейгського герцога, а в червоно-багряних мундирах, яких і в Ганновері ніхто досі не знав. Більше того — за ними я побачив вже мені достатньо знайомі обличчя Христанека і Доманського, отого, що я його знав ще в Римі, як завідуючого справами княжни, а потім, не так давно в Дортмунді, коли він був з марграфом Гессен-Касселя і я ледве умовив Рославця не встрявати з ним у суперечку.
"Доманський, Христанек!" — вигукнув непогамований Рославець, і, вихопивши шпагу, кинувся на них. В той же час финтик — офицер, у невідомих мені барвах, гукнув крізь розчинені двері униз, на сходи — "Варта! Сюди!" По сходах задудоніли важкі солдатські чоботи і принаймні з десять одоробол, у тих самих багряних мундірах, із штиками при рушницях, одіпхнувши переляканого насмерть господаря та покоївок, що збились як тетері, купою, вдерлись у кімнату і оточили всіх, хто там був. Рославець, — треба йому це признати, бився як лев. Він зразу ж проткнув Христанека наскрізь шпагою так, що той заскавулів як щеня і впав обливаючись кров'ю, потім різонув Доманського, також насмерть, і той, повалився на підлогу колодою.
"— Брати їх! — Гукнув здоровенний офіцер, — це розбійники і дезертири! Крім нього"... — він показав на мене.
Вмить на нас зграєю навалились солдатюги, обеззброїли Рославця, схопили Вонсовича і бідолашного Зогу (він і так був поранений в Плімуті), повалили на землю, скрутили і закували їх по руках і по ногах. Я спробував протестувати, але офіцер підійшов до мене і, посміхаючись, сказав! "Ваша милість, бароне Шенк, чим швидше ви звідси відійдете, тим буде краще для вас і для ваших фінансових інтересів..."
Солдати повели закутих і пов'язаних бранців униз. Я ще пробував лементувати, кликав господаря, але він тільки сахався і тремтів як битий пес. Інші лементували, чманіли з переляку. Все це відбулося блискавково. Через мить у подвір'ї господи "Під Білим орлом" коні рушили чвалом, загреміла карета, в'язнів під сильним конвоєм повезли туди, де мабуть перець не росте.
Ледви дочекавшись ранку, після безсонної ночі, я метнувся добиватись справедливості. Зразу ж я подався до палацу герцога-електора Брауншвейг-Вольфенбютеля Карла. Мабуть тільки зважаючи на мої надто високі зв'язки з королями і імператорами, мене допущено до розмови з міністром двору.
Цей вгодований бовдур увесь у мереживах і в позументах вдавав, що він нічого не знає про пригоду минулої ночі, знизував плечима, крутився як в'юн, нарешті пішов кудись і примусив мене чекати добру годину. Повернувшись, нарешті, цей перодряп сказав, що панові герцогу нічого не відомо про всю цю справу та й він нічого знати про неї не хоче. "Секретно, — повідомляю вас, сказав цей герцогський блюдолиз, — що напасниками були офіцери марграфа Гессен-Касселя, які вторглися, порушивши закони, в кордони герцогства, шукаючи якихсь правопорушників. Герцог Брауншвейг-Вольфенбюттель буде в цій справі протестувати, бо порушено священну недоторканість кордонів його володіння." Приватно, цей герцогський міністр, схожий на випасеного щура, порадив мені просто забути про всю справу. "Добре, — сказав я, — але що з моїми друзями? До кого мені вдатись по справедливість, та ж бо їх схоплено як останніх злочинців..."
"Пане бароне, вдавайтеся до пана Бога, — підніс свої каправі очиці гофрат-міністр; — ви ж знаєте, що сьогодні дуже важко добитись справедливості... Правдоподібно, між нами, марграфові Гессен-Касселя треба було рекрутів, яких він продає англійському королю Георгу III, щоб вони приборкували за морем в Америці бостонщв і массачузетців..."
Мені нічого було робити в Ганновері. Я зрозумів, що це все була підла пастка, придумана бандою всеєвропейських махінаторів-інтриганів, — кавалером д'Еоном, герцогом Брауншвейг-Вольфенбюттелем і всіми іншими, які хотіли якнайшвидше скінчити із цією докучливою справою, А я вже не міг, — кажу щиро, — я знітився. Я втратив будь-яку надію зробити щонебудь. Все було проти нас. Всюди була лише зрада, підступ, підлість.
Тимчасом управителі моїх контор нагадували про невідкладні мої справи в Аугсбурзі, у Венеції, у Відні.
Я, довідавшись, що ескадра графа-адмірала Орлова якраз увійшла у води Данії і прямує до Кронштадту, спішно виїхав до Відня для розмов з канцлером імперії Кауніцом про підвищення процентів від позики на перебудову Гофбургу.
ЕПІЛОГ
Реляція барона Шенка про останні події в зв'язку із спробами визволення Королеви Понтиди, як і діарій Юрія Рославця були таки збережені доброзичливим бароном Шенком та його нащадками. Нещодавно, пощастило нам також прочитати листа невдахи-петіметра графа Вонсовича-Врони, який з Америки дійшов до Кракова аж у 80-х роках 18 сторіччя; з листа цього можна було хоч дещо довідатись про дальшу долю нашого безталанного земляка Юрія Рославця.
Він, як і Вонсович-Врона та лакей Зогу були підступно схоплені і продані в солдати гессенським герцогом, який, як відомо, постачав рекрутів англійському королеві для приборкання заокеанської колонії. Після довгої і жорстокої плавби через океан, Рославець і Вонсович, та й далматинець Зогу, заковані в кайдани, опинилися в лавах корпусу генерала Вільяма Гова, але в битві під Бонкер Гілл вони перебігли на бік повстанців і вірно та самовіддано служили в революційній армії Джорджа Вашінгтона. Всі троє хоробро билися в баталіях під Брендвайн, Джермантавн, на Гаарлемських висотах, під Трентоном і Валлей Фордж. Згодом їх взято до окремого загону кавалерії Казіміра Пуласького і Юрій Рославець впав смертю хоробрих під Саратогою, геройсько б'ючись за свободу Америки.
Після війни Вонсович-Врона оселився в Бостоні, де був учителем французької мови, танців та гарної поведінки. Однак і там, як говорили пізніше очевидці і його застільні друзі, він не міг визволитись від давньої пристрасті — картярства. В одному ігорному домі в Кембріджі його обвинувачено в шахрайстві і затовчено пляшками.
Інші очевидці заперечували це і твердили, що він таки дожив свого віку як поміщик-плантатор, був особисто нагороджений конгресом за вірну службу в штаті Коннектікут. Його начебто обирано декілька разів суддею.
Якщо вірити його принагідним кумпанам, Врона любив розповідати за келихом вина про свої дуже секретні дії, пов'язані з історією нещасливої королеви Понтиди, відомої як принцеси Алі-Емет і графині Піннеберг. Як виходило з оповіді Вонсовича-Врони, претендентка була схоплена агентами Катерини II в Ліворно, відвезена і запроторена у Петропавловську фортецю, де й загинула під час повіді, що навістила Санктпетербург в 1777 році.
