Володарка Понтиди - Косач Юрій
Без сумніву, Христанек і де Аггіара вже діяли на "Трьох святителях". Ми спустили на воду човна і в ньому, обмотавши весла шкаматтям, поволі плили крізь густу мряку. Я прихопив шпагу і кортика, два пістолі заткнув за пояс, роздав зброю моїй безталанній команді — Вонсовичу і абатові, які тремтіли, чи то з холодної вологи, чи з переляку, та чотирьом Шенковим юнакам, з яких найбільше надій я покладав на фламандця Гастона, дебелого рибалку з веселими очима. Шенк казав, що ці телепні вже на його службі давно і він їм вірить. Пошепки, із-за шканців дідок давав нам останні накази та обіцяв своїм одчайдухам по жмені дукатів, якщо привеземо княжну. Без найменшого шереху, мовчки, немов закляті, ми відчалили від нашого бріга і серед мряки, яка стала ще густішою, поплили до "Трьох святителів". Цей фрегат стояв недалеко від Еддістонського маяка, серед кількох бригантин і брандерів, які були такі ж самі як і він мовчазні, взяті імлою, та бовваніли серед сутужної тиші.
Все нам начебто сприяло. Здалека — з "Трьох ієрархів", "Всеволода", "Мироносця" долітали відлуння музики і гомону, але видавалось, що це було далеко, на добрі сто гонів від нас. Ми сновигали поміж мовчазними, сліпими суднами, тихесенько, без найменшого виплеску хвилі, безшелесно підійшли до "Трьох святителів". Це був громіздкий фрегат, з вишкіреними жерлами коронад, що виглядали з люків. На кермі похитувався ліхтар і осяював вирізьблену подобу медузи, що посміхалась до нас мертвими очима. Декілька вікон на нижній палубі мерехтіли кволими світельцями. Там мабуть перебувала княжна та й імовірно інші в'язні. Треба було чекати. Гастон і решта нашої команди склали весла. Човен злегка гойдався на чорній воді, але нічого не було видно, навіть на декілька сяжнів. Ніхто нас не міг бачити, бо ми принишкли в суцільному мороці. Я наказав пошепки, щоб усі тримали зброю напоготові. Якщо б на борту виник якийсь заколот, то треба було б негайно поспішати на відсіч. Але на борту неначе вимерло. Мене підбадьорило те, що аж до самої води з судна звисав трап, а це означало, що Христанек і де Аггіара не дармували і на всякий випадок заздалегідь приготували все до втечі. Поглянувши на моїх супутників, що сиділи закаменілі, я знов пошкодував, що взяв із собою Вонсовича і абата: вони аж посиніли, зуб у них не попадав на зуба, душа їм либонь пішла у п'яти; таких боягузів мені ще не траплялось бачити. Знов я пошкодував, що не було між нами Зогу; той далматинець таки був одважний. Проте я починав непокоїтись, бо чому ж так забарились де Аггіара і Христанек? В порту вже вибило одинадцяту годину, вахти без сумніву вже змінились на другому кінці судна. А на кермі хитався ліхтар і з мряки виринала зловісна медуза.
Втім крізь мряку, між примарами-кораблями, я виразно почув виплеск хвилі і рівномірні удари весел. Я надслуховував; до нас безумовно наближались. Незабаром замерехтіло жовтаве світло. На нас ішла шлюпка. Леле! Не доставало тільки того! Я стиснув руків'я шпаги і вихопив пістоля із-за пояса. Напоготові були Гастон і наші веслярі. Світло від ліхтарів дедалі ясніше прорізало мряковину. Нарешті, із-за лівого борта "Трьох святителів" показалась шлюпка з гуртом солдатів. По їхніх оранжевих мундірах я пізнав констеблів з полку Нортумберленд герцога Корнвалля, які несли поліцейську службу в гавані. Дебелі матроси дружньо працювали на веслах. Напереді стояли два офіцери і один із них, вказуючи на нас, вигукнув: "Ось вони! Ні з місця, ланці!"...
Я пізнав в офіцері у білому мундірі нікого іншого як чортового сина Олівейру де Аггіара.
"Зрада! Підла зрада, друзі! Назад щомерщій!" — скрикнув я. Треба сказати, що Гастон і його гребці не втратили глузду: вмить наші весла виблиснули в жовтому потоці світла. Але солдати не дрімали й собі: вони вдарили по нас із мушкетів. Мене шелеснуло в ліве рам'я і на мить воно задерев'яніло. Абат Гронкі застогнав. Я із непораненої руки смальнув з пістоля просто в де Аггіару; підлий зрадник звалився колодою на руки матросів. Офіцер вимахнув шпагою, солдати вдруге підняли мушкети, закладаючи патрони. Але наш човен вже гнав по плесі як навіжений, адже йшлося про життя. Нортумберлендці чомусь забарились, а нас сповила благословенна імла.
Погоні таки справді за нами не було. Можливо нас врятувала дедалі густіюча імла, можливо, що нортумберландці знітились, виглядаючи нас у цих сивих туманах, можливо, що вони одержали іншого наказа, але за нами вони не гналися. Ми ж, завдяки проміткості стерничого, Гастона, швиденько сновигали поміж суднами на якорях, поки не добилися до нашого "Вільгельма Оранського". Мокрий як хлющ, до того злегка поранений в рам'я, я видряпався на палубу, де нас чекав Шенк. Як мокрих щенят, повитягано нагору зовсім охлялих Вонсовича та абата Гронкі. Шенк, вислухавши мою реляцію, наказав негайно підійняти якір і чимшвидше виходити з гавані. Він сподівався погоні, але її не було.
За нами залишився порт у мертвих вогнях, у відлунні далекої музики. А я, вдивляючись у темряву, в сиву, байдужу як смерть ніч, думав собі, що там десь мерехтить вогник і надаремно виглядає своїх рятівників, бліда полонянка. Тоді підійшов до мене Шенк, єхидно посміхаючись.
"Шахрай надаремно збирався підманути шахрая, — сказав він, нюхаючи табаку і чихаючи, — таке мені прийшло на думку, коли я намагався пояснити причини нашої з вами невдачі"...".
"Ви, що ж? і мене вважаєте за шахрая, бароне? — скипів я, — причисліть тоді і себе до цього поріддя, коли вже так мовити..."
"— Ажніяк, любий кавалере, — це тільки гірка іронія, я говорю загально, не конкретно, — зітхнув старий лисюра, — а це тому, що я більш ніж ви перебуваю у світі ділків, великих і дрібних, то ж і звик кожну ділову справу вважати більшим або меншим шахрайством. На цьому стоїть наш світ, починаючи від справ політики, держави і нашого лицемірного суспільства. Краще сказати таке, дорогий кавалере: "Навіть найбільше шахрайство, чи просто підлість має свої межі, але глупота людська буває безмежна..." Простіть мені, не ображайтесь, та я вас дурнем ніколи не вважав, але щодо себе, то я чистосердечно підтверджую вам, що хоч битий і неподоланий у пересправах з людьми здавна, я гадав, що комар мені носа ніколи не підточить... А проте я дав себе пошити в дурні з повним тріумфом... Як я міг — старий лис, який обкручував навкола мізинного пальця королів, кардиналів і міністрів, не доглядіти двох звичайнісіньких [не зрадників, бо це завелика честь для них], але нікчемних обманців, які не тільки обчімхали мене на тисячі золотих гульденів...."
"....Але вкрали у вас мрію, химородь серця, як ви казали", — промовив я і мені насправді стало шкода цього дідка. Він крутнувся на закаблуках і пішов геть, у свою каюту.
А я стояв ще довго на кермі і дрібні дощі сікли моє обличчя. Навколо гуділи вітри, лютували хвилі Англійського каналу. Ми йшли на всіх парусах до берегів Франції.
На цьому вриваються записки Юрія Рославця, його "діарій", те все, що було збережене доброзичливим бароном Шенком та його нащадками в Парижі, Роттердамі, Відні і Римі.
ІЗ ЗАПИСОК БАРОНА ШЕНКА
Я — барон Рудольф фон Шенк вважаю своїм обов'язком розповісти щиро і правдиво про все, що довело до кінця історію кавалера Юрія Рославця з України, юнака чеснотливого і відважного. Одчайдушно і непотрібно він був заплутаний в халепу, пов'язану з інтригою так званої Королеви Понтиди, насправді ж панни Шелль, або ж Фінк, яку й я, свого часу зустрів у Богемії та з моєї нерозумної голови задурився в ній. Бог мені свідком, що я робив усе можливе, щоб урятувати згаданого Рославця від нежданного та сумного кінця, однак, видно, цьому юнакові судилась інша доля. Всі мої заходи, щоб не тільки визволити його, але хочби знайти слід по ньому, були намарно.
Диявол спонукав нас, [інакшого вислову не знайду], щоб після нашої невдалої виправи у Плімуті ми повернулись з нічим у край Об'єднаних Нідерландів, де ми ще й надалі леліяли наші плани визволення Королеви Понтиди. Увесь час нашого перебування у Роттердамі я витратив на писання і диктування листів до всіляких "великих світу цього" — тобто до короля Фридриха II, до Христіана VII, короля датського, до короля Швеції Густава, до Людовика XVI, короля Франції, не кажучи про інших, менших володарів у Німеччині, які були не тільки моїми люб'язними друзями [о леле!], але й досмертними боржниками, бо, щоб вони мені коли-небудь повернули мої позики, я ніколи не сподівався. Чого ж я хотів від них? Звичайно, якоїсь істотної допомоги я від них не сподівався; я тільки хотів від них політичної підтримки у справі, що мене турбувала, а саме — підступного арешту княжни Дараган чи пак Селінської чи пак графині Піннеберг. Правда, просив я також, між іншим, про відрядження мені на підмогу хоч невеликого деташменту військової сили; на всякий випадок. Депеші моїх агентів повідомляли, що ескадра графа адмірала Орлова, залишивши Плімут, зайшла до Портсмуту, щоб відповісти на салюти флоту його величності короля Георга III. Звідти — говорилось у депешах, — ескадра візьме курс простісінько, без зупинок, на Скаген і завітає у Копенгаген. Біля острова Рюген, планували ми, зробимо ще одну спробу напасти на фрегат "Три святителі" і збройною силою визволити Королеву Понтиди. Цей одчайдушний план мав тільки тоді вигляди на успіх, якщо б хоч хтось із володарів погодився нам допомогти. Однак, ні один із цих боягузів, з яких кожен був мені винен десятки тисячі дукатів, навіть не завдав собі труду відповісти на мої листи. Проте, зовсім несподівано, ми одержали вістку від кавалера Бомона д'Еона з Лондону. З листа видно було, що ця особа дуже добре ознайомлена з усією справою, тобто — спробою визволення княжни та обіцяла мені повну підтримку всіх наших планів. В листі, висланому найшвидшою естафетою, Бомон д'Еон писав, щоб ми вдались до Ганноверу, де нас візьме під свою опіку герцог Брауншвейг-Вольфенбютелю Карл І, який підтримує нашу справу і дасть допомогу. Сам кавалер д'Еон прибуде в Ганновер між 6 і 8 квітня, і нам треба чекати його в господі під "Білим Орлом", що біля пошти, над берегом річки Лейни, недалеко від палацу герцога-електора. Я самий був дуже здивований цим листом. Тим більше від кавалера д'Еона, якого я знав як постать надто таємничу, агента принаймні трьох європейських монархів, людину чорт-зна якої статі, бо я чув, що в Лондоні він скидає чоловічий одяг і ходить у жіночому вбранні.
