Володарка Понтиди - Косач Юрій
Однак, за пізнішими розповідями служки Франціски фон Мешеде, Чарномського та Ріхтера, які були ув'язнені разом з нею, а після двох років звільнені, претендентка і самозванка вмерла просто внаслідок недуги, якою хворіла вже віддавна.
Такий був кінець княжни Дараган, княжни Володимирської, княгині Селінської і королеви Понтиди — правітчизни Прометея.
ПРО РОМАН ЮРІЯ КОСАЧА "ВОЛОДАРКА ПОНТИДИ"
Кілька років тому Даніїл Гранін казав мені, що на той момент його більш за все цікавив секрет невмиручості "Трьох мушкетерів" Дюма, бо він і сам збирався писати книгу у дусі "Трьох мушкетерів". Читаючи рукопис Ю. Косача, я пригадав цю розмову з Граніним, тому що те, що він написав, теж поєднання історичного, пригодницького, навіть "шельмівського". Кажуть, ідеї, коли вони дозрівають, носяться у повітрі. Мабуть, це насправді так, якщо письменники, що живуть на різних кінцях планети, до того ж письменники поважні, ерудовані, талановиті, виявляють зацікавленість до певної художньої форми. Може, форма ця і не є такою вже "легковажною", якою всі ми звикли її вважати?
Темою для свого роману Ю. Косач обрав одну з найтемніших, найтаємничіших сторінок історії російської імперії. Йдеться про так звану княжну Тараканову — жінку невідомого походження, "самозванку", яка, твердячи, що є дочкою Єлізавети Петрівни і її "законного", хоча й не проголошеного офіційно, чоловіка графа Олексія Розумовського, претендувала на імператорський престол у Санкт-Петербурзі. Таракановою вона себе сама ніколи не називала, хоч і прибирала безліч імен (Єлізавета II, володарка Понтиди, мадам де Тремуйль, княжна Володимирська, графиня Піннеберг тощо), подорожуючи по Європі і шукаючи підтримки при французькому, німецьких, італійських дворах. На політичному горизонті вона з'явилась у 1772 році, а у 1775 вже була обманом схоплена адміралом графом О. Г. Орловим-Чесменським, головнокомандуючим російською ескадрою, і вивезена до Кронштадту. Далі її слід загубився у казематах Петропавлівської фортеці. Короткий і незначний, начебто, епізод у світовій політиці. Але боротьба політичних пристрастей навколо імені "самозванки" тільки розгорталася. Свого апогею вона досягла через багато років після її ув'язнення і смерті. Жоден з російських самодержців — прямих нащадків Катерини II — не лишався, та й не міг лишитись, байдужим до цієї справи. Для Миколи І вона була не менш важливою, ніж справа декабристів, і він вимагав від графа Блудова вести їх одночасно і з однаковою ретельністю.
У Західній Європі друком виходило безліч книг — наукових, псевдонаукових, художніх — у них твердилось, що княжна Тараканова — справжня дочка Єлізавети і таким чином легітимна спадкоємниця Петрового трону. Навіть якщо вона й незаконнороджена, то й так має більші права на корону, ніж "узурпаторка" Катерина. Дехто з авторів цих книжок, спираючись на досить слушні розміркування, доводив, що княжна Тараканова — дочка Єлізавети не від Розумовського, а від Ів. Ів. Шувалова. А сам Шувалов — нібито син Анни Іоановни. Таким чином, в особі "самозванки" з'єднувались лінії Петра і його старшого брата Івана, що могло б покласти край давнім суперечкам.
На початку правління Олександра II — в зв'язку з послабленням самодержавства і викликаною цим загальною лібералізацією — про княжну Тараканову стали говорити й писати також в Росії. Прогресивні сили наступали, охоронницькі — захищалися. Своєрідною сенсацією стала відома картина К. Д. Флавицького, на якій зображена мученицька смерть княжни Тараканової під час повіді. Надрукована була стаття про неї в "Русской беседе", у передмові до якої писалося: "Неужели русская история осуждена на ложь в пробельі на все время, начиная с Петра І.." Але все спиралося на легенди, міфи, здогадки. Справжніх фактів, документів бракувало. Слід гадати, вони були вилучені, фальсифіковані, відповідним чином оброблені ще за миколаївських часів графом Блудовим, якщо не ще раніше. Це створювало певні можливості й для уряду та його захисників. Що в Єлізавети були діти вже не заперечувалося, але вони начебто ніколи не претендували на престол і та дочка, що звалася княжною Таракановою, тихо померла під іменем інокені Досифеї у московському Іванівському монастирі. Вона не мала нічого спільного з авантурницею, "самозванкою", яка вешталася по європейських дворах. Та була насправді безродною швачкою Елізою Фінк.
Досить відомий на свій час романіст Мельніков-Печерський створив книгу "Княжна Тараканова і принцеса Володимирська" саме в цьому дусі. "Самозванка" там показана інтриганкою, розпутницею, шахрайкою, людиною без честі і совісті. Вона обплутує довірливих німецьких князів, за гроші віддається римським кардиналам, тікає від кредиторів і від поліції.
Може, певний відблиск, якщо не цієї книги, так покладених в її основу уявлень про "самозванку", спостерігається і в романі Ю. Косача. Але загалом рецензований твір — цілком інший. Він далекий від будь-якої упередженості, від тенденційного бажання за всяку ціну "спростувати" володарку Понтиди, кинути тінь на її походження, поведінку, мету життя. Ясна річ, вона його, власне кажучи, зовсім не обходить як "претендентка" на давно не існуючий імператорський престол. Вона цікавить його як певне типове з'явисько, як оптичний фокус, до якого сходяться ниті політичних інтриг і тим самим — як дзеркало епохи, в якому відбивається знаменне XVIII століття, особливо, його кінець, переддень великої революції, що зруйнувала феодалізм, що розпочала нову еру в історії людства. Але "самозванка", її діяльність, її оточення, її доля, становлять для Ю. Косача (та й для майбутнього читача його роману) інтерес не лише суто історичний. Ситуація "короля у вигнанні" накладає на людину, на її світовідчуття, а тим самим і на вчинки, свій відбиток. Це у першу чергу відірваність від країни, від народу, це стан відчуження. За всіх епох, за будь-яких історичних ситуацій він у сенсі своїм схожий. Жовтнева революція, остання війна розкидали по світі багато наших земляків. Не всі вони — вороги, але всі — емігранти. Тим-то книга про емігрантів навіть з XVIII сторіччя є книгою живою, актуальною, такою, що зачіпає болючі проблеми сьогодення.
У короткій авторській передмові до роману Ю. Косач так формулює ці свої ідеї:
"Вісімнадцяте сторіччя, сторіччя чудесного рококо, просвітителів, енциклопедистів, що підготовили велику революцію 1789 року, незрівняних учених, письменників, образотворців, полководців; сторіччя, що вивело на кін історії народ — все це мало для мене завжди велику принадність... Однак знаменно, що при цьому зачаруванні добою несподівано відкрилась друга, підводна лінія моєї історії, а саме те, що ця історія надзвичайно актуальна, бо без упину перекликається з нашою сучасністю, також багатою на всілякі химерні і чудернацькі явища, конфлікти, перипетії. Це, зокрема, відчувається, живучи впритул з еміграцією різних відтінків, різних нашарувань. Описуючи всілякі веремії політичних чудасій, інтригування, зображуючи метушню розмаїтих людців XVIII сторіччя, що зненацька відчули своє "історичне призначення", наподоблюючись до їх пустозвонної риторики, на тлі повного відриву від дійсності, доводилось часто посміхатись — та це я малюю багатьох сьогоднішніх людців і їхню жабомишодраківку, їхні витівки і їхнє назагал нікчемне прозябання на чужині!".
Дія роману розгортається у 1774—75 роках і тягнеться неповний рік. Тобто історію "самозванки" взято на досить короткому відрізку часу. Але це — відрізок останній, найбільш важливий і найбільш драматичний. Народне повстання Пугачова, загострення суперечностей у міжнародній політиці розхитують трон під Катериною. Здається, претендентка має найбільші шанси. її діяльність активізується, так само як і діяльність таємних агентів європейських володарів. "Самозванка" стає особливо небезпечною. Уряд у Петербурзі, його посланці, його закордонні поплічники напружують всі сили, щоб знешкодити небезпечну суперницю. І це обумовлює невідворотний кінець її зазіхань — кінець трагічний і водночас жалюгідний, повний своєрідного комізму.
Вся ця історія оповідається у романі не прямо від автора і, зрозуміло, не від імені самої княжни, а, так би мовити, "людиною зі сторони", близькою до княжни, щоб знати поверхню фактів, але всеж-таки чужою, до того ж ще юною, наївною, недосвідченою, такою, що далеко не завжди спроможна збагнути прихований сенс тих фактів. Звуть її Юрій Рославець. Він — українець, син досить заможних батьків з козацької старшини. Батько ще за Гетьманщини займав певні впливові посади в урядовій адміністрації і так само як Розумовські, Ханенки, Рум'янцеві, Туманські міг відрядити сина свого у Страсбург, до університету вчитись мовам і різним наукам. Деякий час там провчившись, Юрій Рославець поїхав до Парижа. Там він випадково познайомився із "самозванкою", покохав цю непересічну жінку і вже до Страсбурга не повернувся, пристав до її свити, ділив з нею небезпеку, всі примхи долі, залишився їй вірним до кінця.
Юрій Рославець — справжня людина своєї доби і свого стану — гаряча, нерозсудлива, безтурботна, скора на дію. Але він і виділяється з оточення княжни, та й майже з всього загалу персонажів роману. Він — благородний, безкористливий, вірний. Не з переконання став він прихильником "самозванки". В нього на той час взагалі не було ніяких ідейних чи політичних переконань, крім, може, справжньої, чистої любові до батьківщини. І саме з батьківщиною розлучила його доля. Але він, не скаржачись, несе цей тягар, бо є лицарем, що служить своїй дамі, служить навіть не стільки як жінці, яку кохає, скільки як ідеї, як Символу, і зрадивши їх, перестав би відчувати себе людиною. Сліпа доля приготувала йому випробування, може, найстрашніше: несвідомо він таки зрадив княжну. Повіривши графові Орлову і його агенту Афендику, які прикидаються прихильниками претендентки, Рославець умовив її стрітись з графом і сісти на корабель його ескадри. Однак і переконавшись, що став мимоволі знаряддям підступної змови, Рославець не стільки картає себе, скільки береться до дії — намагається врятувати княжну. Це не вдається. Він, як і княжна, — лише тріска у вирі таємної, шпигунської політики.
