Володарка Понтиди - Косач Юрій

Чого вам власне треба від мене, кавалере?"

"— Відплатити вам, Доманський, за всі ваші чортівські штучки і звільнити чесних людей хоч би від одного негідника. Ми зараз вийдемо і я знаю місце, де ми зможемо зрівняти наші порахунки..."

Я вдарив по ефесі шпаги, даючи йому зрозуміти, що я хочу закінчити розмову так, як подобає чесній людині, дворянинові насамперед. Втім цей чаклун простяг до мене долоню, на якій лежала невеличка іскряста кулька. Вона мерехтіла діамантом і крутилася мов дзига. Одночасно Доманський пронизливо дивився на мене і я не міг одірвати своїх очей ні від чарівної кульки, ані від його сверлуючого погляду відьмака. Моє тіло, починаючи від ніг, дерев'яніло і увесь я обважнів. Господа і люди, що гомоніли в ній, все більше і більше віддалялися, їх сповивало синє мряковиння, голоси лунали вже здалека. Світюча кулька почала виростати у велику кулю, висяювала, мінилась, спалахувала різними барвами. Я знітився і поринув у прірву темряви.

Дальші події розгорталися так швидко і так розмаїто, що, не маючи ні хвилини спокою, щоб зосередитись, я записую те лише, що найголовніше. Серце моє взялося кригою; світ, що донедавна мерехтів для мене погожим днем, став жорстокий, в ньому знечев'я не стало ні дружби, ні любові, ні сміху, ні радості. Я зненацька почув себе самотнім, начебто навколо мене було велике цвинтарище.

Коли, зачарований Доманським в остерії, я нарешті опритомнів і все, що сталося зі мною, навіть не здолало затриматись у пам'яті, я метнувся до господи Джакопо, де мене вже чекав вірний Зогу. Тієї ж ночі ми найнятим ветуріном, що поганяв двома віслюками, попрощались з добрим Джакопо і попрямували на Пістойю, Болонью і Ферару. Дорога вела крізь гори й верхи, серед зливних дощів. У Ферарі нам пощастило спіймати розхолітаний мальпост і дібратись до Венеції, голодними і перемерзлими до костей.

2

У Венеції я без труднощів знайшов факторію барона Шенка, що містилася недалеко Мосту Зітхань, у невеличкому палаццо. Цей непосидющий дідок мав і тут контору свого діла. Він був і арматором, виряджав і приймав кораблі з Леванту, Вест-Індії і з Архангельська, торгував брокатами і соболями, діамантами і зброєю, загортав золото лопатою, чорт йому дітей колисав, хоч їх і не було у нього. В його конторі я проштовхався через юрбу купців і шкіперів, всіляких ділків, що товклися тут і вели пересправи та шепотілися. Яке їхало, таке й здибало — шахрайства було повно й тут. Але, на мій великий жаль, Шенка у Венеції не було, він, — мені сказали, — несподівано виїхав до Аугсбургу. Що ж було робити? Я вирішив здоганяти його в Аугсбурзі. Але поки ми в остерії чекали на мальпоста, недалеко від площі святого Марка, я несподівано зустрів нерозлучних друзів — графа Врону-Вонсовича і абата Гронкі, що були в клопотах, чим їм заплатити рахунок за вино і їстивне. Вони кинулися до мене як до рідного брата, чоломканням не було краю, але й уклінним проханням викупити їх у господаря остерії. Я це й зробив. Граф виглядав жалюгідно: він схуд як трясця, ходив у потріпаному вкрай камзолі, у подертих черевиках — справи його були, за всіми ознаками, невеселі. Абат Гронкі був у кращому стані, але без шеляга, бо ж писав свій трактат про вічний мир. Я коротко розповів їм про свої справи і вони майже із сльозами на очах просилися, щоб я їх узяв з собою, розраховував на їхню допомогу порадою, кебетою, шпагою чи кинжалом. Чим чорт не шуткує, я вирішив їх узяти з собою, бо в товаристві і смерть, справді, не страшна, а вони, ці два гільтяї, таки могли придатися. Напитавши якийсь обоз з товарами, що їхав з Венеції до Нюрнбергу, я сторгувався з візниками. Напередодні карнавалу, який вже починався у Венеції, — щоб вона скисла — в цій провісній мжичці, ми вирушили на північ, у ці похмурі і такі мною нелюблені німецькі землі, через Тироль, Форальберг, Інсбрук.

Купці, шельми, не посувалися надто швидко, поспішати їм було нікуди, то ж ми у Бользано найняли свого власного візника і подалися через гори і долини, крізь дощі й сніги, через села й містечка, де на нас дивилися з-під лоба, беручи за мандрівних плутяг або комедіантів. Мені треба було платити і за коненята, і за постої, годувати свою челядь. Веселіше стало, коли ми вже з'їхали у Швабію, в долину Альгау, коло Меммінгена, а за собою залишили височенні гори, сповиті хмарами. До того тут вже починалося Аугсбурзьке єпіскопство і дихалося легше, бо не було прискіпування цісарських жандармів. Тут ми вже змогли ночувати і годуватися в монастирях, подаючись за богомільців, тай тутешній народ був приязніший ніж в Італії. Я був радий, що підхопив із собою абата Гронкі — він умів прилабузнюватися до товстенних ченців і прелатів, які не гребували ні пивом, ні вином та всіляко сприяли нам. Нарешті ми прибилися до Аугсбургу — міста жвавого і веселого. Єпіскоп давав волю кожному жити, як хоче, аби тільки платив податки. Торгівля йшла осьде краще ніж у Венеції; різного народу товклося тут щонеміра; були осьде банкіри і ділки, статочні міщани і митці (недаремно тут жив Гольбейн), — всілякої тварі по парі, люди купували, продавали, запивали могоричі, гуляли і розважалися. Я миттю знайшов барона Шенка, який проживав у будинку, прикупленому у Фуггерів чи у Вельсерів, правив осьде як князь, бо й єпіскоп був його боржником та дудлив з ним токай і вів диспути на філософські та богословські теми, бо й в них Шенк був битий, хоч сам визнавав себе деїстом,

Шенк прийняв мене люб'язно і, напрочуд, ажніяк не здивувався, що я до нього добився. Він знав уже, що трапилося з княжною, до найменших подробиць. Коли я спитав його, звідки він про це все довідався, хитрюща личина, тільки посміхнувся. "Моє ремесло — знати навіть те, що в траві пищить, я й знаю"". Ми говорили з ним віч-на-віч.

"Кавалере Рославець, — сказав він, гріючи свої загрібущі руки біля вогню та попиваючи винце, — про пересправи княжни з Орловим я чув ще в Римі; були там такі людні, які мені про все донесли. Я знав, я підозрівав: у Петербурзі у мене також кебетливі агенти. Я післав у Пізу свого гінця, щоб попередити княжну, аби нічого не починала без мене, а я вже розібрався б у цьому ділі. Та опізнився я: ескадра відійшла проти мого сподівання раніше. Я нікого не звинувачую, навіть і вас, кавалере, бо ви були тільки сліпим знаряддям. Ваша молодість і довірливість вас виправдує. Не гарно тільки те, що ви мене у Римі піддурювали, що ви не ви і я не я, мовляв, але я нічого вам не казав, я вам і це прощаю. На мою думку, тільки ви могли б тепер допомогти у рятуванні Дами з Азова, чи як її тепер величають ..."

"— Що ж мені робити?"

Він заходив по світлиці, заклавши руки за спину і нахмурив своє шельмівське чоло.

"Давайте подумаємо. З мого боку я даю гроші, скільки буде треба. Крім вас я нікому не вірю, а вам вірю, кличте сюди ваш деташмент..."

Я покликав своїх супутників і барон Шенк якийсь час оглядав цю компанію з доволі кислим обличчям, бо, правду сказавши, ніхто з нас не мав достойного вигляду. Ми були забрьохані, потомлені, неохайно зодягнені. Абат Гронкі куняв як сова, повісивши свого довгого червоного носа. Граф сидів очманілий, думками був далеко. Тільки Зогу й я пильно слухали метушливого дідка, який мабуть видався собі полководцем, що обговорює диспозицію майбутнього походу із своїми підвладними.

"— Наскільки мені відомо, — говорив барон Шенк, нюхнувши з табакерки та позираючи на велику карту, розкладену на столі, — ескадра його світлості графа Орлова саме тепер входить у Гібралтар, де її вітають гарматніми салютами. Звідси, так кажуть мої відомості, ескадра подасться до Ліссабону. Я отримав з оказією листа від маркіза Хозе Карвальйо-е-Мелльйо, (він зветься тепер Помбалем) і втішається великим довір'ям короля Португалії Хозе Мануеля, а тому що цей королик, правду сказавши, невеликого розуму, всім рядить маркіз де Помбаль. Російській ескадрі зготовано дружній прийом. В Ліссабоні шанують російських моряків, що в 1755 році подали велику допомогу містові, навіщеному страшним землетрусом. То ж граф — адмірал поласує собі португальським вином та смаглявотілими ліссабонськими красунями до схочу. Відомо мені, що з Ліссабону вийдуть в дальшу подорож три фрегати — флагманський "Три ієрархи", "Мироносець" і "Всеволод" та декілька шлюпів і брандерів; решта залишиться на якийсь час для ремонту і буде здоганяти ескадру в Нанті. Хоч Орлову дано наказ поспішати, ніде не затримуючись, але йому не спішно. Флагман зайде може в Ла-Рошель і в Нант, але багато розваги чекає його в Англії, в королівському порт і Плімут. Ось туди подамося і ми. Часу у нас доволі — поки ескадра обігне Португалію і Францію, пройде Біскайську затоку, яка не легка в цій порі, мине з півтора — два місяці. Йдеться про діло, що вимагатиме від нас одчаидушності та й, нівроку,хитрості. Це великий риск, знайте це, кавалери. Хто з вас готовий на це?"

Я й Зогу без вагання піднесли руки; я штовхнув сонливого абата і графа. "Ми друзів не залишимо", промимрив абат. Шенк поглянув на пронозу з неприхованим глумом.

"— Що ж, — промимрив він, — наш деташмент на славу. Але я докину вам ще двох головорізів, вони з вами навіть у пекло підуть".

Він плеснув у долоні і слуга привів двох смаглявих, здоровенних парубків у турецьких одягах.

"— Вам буде наказувати, — сказав їм барон, — кавалер Рославець. Але й я також буду з вами, коли потрібно. А це вам, друзі, на витрати".

Він жбурнув на стіл важкий мішок і розв'язавши його, висипав купу талярів, дукатів, флоринів... Абатові і Вонсовичу аж потекла слинка, вони підбадьорились.

"— Витрати в міру потреби, — попередив проте меткий дідок, — нічого не шкодувати, коли треба когось підплатити, щось купити, виторгувати, але й не розкидатися без глузду... Що ж до мене, то я все знатиму. Я завжди буду близько біля вас..."

Шенк дав мені мішок. На цьому наша нарада закінчилася.

Я бачив, що барон Шенк всім своїм єством таки щиро сприяє справі. Щоправда, я не уявляв собі, як здійснити оте визволення княжни, але мені Шенк видався всемогутнім. Бо ж, у кого у наш час гроші, той і могутній.

Перебуваючи в Аугсбурзі, ми не сумували та й не дармували. Мій невеличкий деташмент коштував мені неабияких грошей.