Володарка Понтиди - Косач Юрій
Ви може чули про такого Франкліна? Про "Вбогого Річарда?"...
"— Може й чув..."
"— Це він блискавку з небес вивергнув і скипетри тиранам видер з рук. Це найбільше, чого домоглося людство в нашій химерній добі. Франклін збагнув істоту дивовижної сили природи — електричності, — визначив шлях її дальшого досліду... Тією блискавицею, небові відібраною й людьми підкореною, озброєна чесність осяє світ..."
Ще довго, серед темної ночі, в якій мерехтіли далекі зірниці і лунали розкоти громів, я думав про те, що сказав мені цей проміткий дідок. Може він і розгадав таїну нашого віку.
День у Плімуті був сповнений турботами. Крізь мряку і мжичу ми перебралися на берег і отаборились в господі "Адмірал Дрейк", зразу ж біля причалу, де барона Шенка знали давніше. Христанек кинувся вишукувати графа Олівейру де Аггіара, а Зогу і чорногорці розбрелися і розвідували, що й як діється в порту.
Хоч була преогидна негода і мряка увесь час висіла над портом, таверни і господи були сповнені галасливими компаніями, що пили й їли до схочу. Офіцери на чолі з Орловим подалися в будинок лорда-адмірала, де греміла музика і лунало бенкетування. На рейді було завізно. Крізь мряку ледве майорів блідими вогнями флагманський фрегат "Три ієрархи"; дещо далі кинули якорі "Три святителі", "Всеволод" і "Мироносець; за ними бовваніли кліпери і брандери. Ескадра контр-адмірала Свиридова, тобто решта суден, ще не надійшла.
То ж Христанеку не було важко, вештаючись серед юрби гостей у прибережних тавернах, знайти графа Олівейру де Аггіара. В полуднє вони обидвоє з'явилися у Шенка, в його кімнату, в господі "Адмірала Дрейка". Я був при цьому, як і Гронкі та Вонсович, і, сказати правду, цей португалець мені ажніяк не сподобався. Це був проноза, з гострим оливкуватим обличчям, з метушливими оченятами, але водночас пихатий як павич, що ледви цідив слова крізь зуби. Він назвався лейтенантом-ад'ютантом; в імператорициній службі вже був три роки; найнявся не з потреби, а з примхи і з бажання зазнати цікавих пригод; був у битвах під Наваріном і Хіосом; неодин раз допомагав адміралу-графу під час переговорів як драгоман і користався його повним довір'ям. Справу королеви Понтиди, — сказав він, посміхаючись, — чи пак графині Піннеберг, він знає досконально, мав навіть доручення [та й тепер має] стерегти її на "Трьох святителях", доглядаючи караули. Як державну злочинницю, княжну, мовляв, пильнують суворо. Існує наказ самої імператориці доставити її живою, або хочби й мертвою, на місце призначення. Начальство відповідає за неї головами.
Тоді шельму почав розпитувати барон, а я й абат Гронкі шпигали його всілякими запитаннями, однак португалець відповідав доречно, без надуми. Його план був такий: мряка нам послужить, коли б тільки втрималась, бо завтра граф-адмірал дає бенкет для англійських гостей на "Трьох ієрархах" і все офіцерство повалить туди. Він — де Аггіара відмовляючись болем голови, залишиться на "Трьох святителях", послуживши при тому і тим друзям-офіцерам, що ласі на бенкетування, та гратиме в карти в капітанській каюті з Христанеком, якого з виду вже знають як венеціанського арматора ще з Ліворно і Ліссабону. Після зміни нічного караулу, що його несуть кексгольмці-гренадери, княжну звичайно виводять на палубу подихати повітрям. Варта буде приспана — діятиме сонний порошок у вині. Шлюпка з нашими людьми повинна бути поблизу кермового борту, озброєна. У відповідний момент княжна зійде по трапу в шлюпку. Присутність Христанека запевнить її, що це діють друзі. Після цього шлюпка якнайшвидше відчалить до берега, але краще — до бріга, який негайно підійме якорі і вийде в море з курсом на береги Франції.
Коли Шенк, пильно вдивляючись в шальвіру, запитав його, яка всежтаки причина привела його до спів діяння з нами — друзями княжни, португалець, не моргнувши оком, сказав, що йому здокучіла важка і надто сувора служба у імператорициному флоті, що він давно хотів цю службу покинути до біса, та що він охоче найнявся б до іншої нації, а, крім того всього, йому сердечно шкода княжни і він співчуває її долі. Коли ж Шенк, посміхаючись, запитав його, якої нагороди він хоче за свою шляхетність, пройда відказав, що він погодиться на 50.000 голландських гульденів; тридцять п'ять тисяч треба дати йому зараз, а решту після визволення княжни. Абат Гронкі тоді запитав, хто ж ручитиметься, що не буде ніякого обману. На це графеня гордовито відказало, що його слово честі, як дворянина і офіцера, достатнє для повного довір'я.
Осьтаким чином ми попали в лабети шахрая і зрадника і барон Шенк, зітхнувши, відрахував йому юдину заплату. Крім того шельмі обіцяно, що він, якому звичайно нічого повертатися на борт "Трьох святителів", буде запевнена служба на кораблях його світлості герцога Шлезвіг-Гольштинського або навіть у флоті його величності короля Людовика XVI.
Не подобалась мені уся ця веремія. Я сказав барону про всі мої сумнівання, але він відповів, що у нас іншого вибору нема, дарма що й він бачить пронозу наскрізь. Проте, (аж збілів він), нехай тільки поважиться пройдисвіт підманути; він його дістане з-під землі.
Увечері, як на те, нас повідомлено на брігу, що сталася неприємна пригода. Барон, за намовою абата Гронкі, якому в голову завжди приходили чудернацькі прожекти, наказав Зогу, чорногорським телепням та ще двом фламандцям переодягнутися за веселих дівок та повештатись по тавернах, щоб на завтра, коли на кораблях Орлова буде гостювання англійських моряків та місцевого наброду, замішатись у юрбу і продертись на "Три святителі", а там знайти собі аж до ночі сховище, щоб допомогти Христанеку і португальцеві (чи може швидше — пильнувати їх) під час визволення княжни. Телепні, звичайно, підкорилися бароновим наказам. Того ж вечора, ці п'ятеро бевзів, як тільки стемніло, понатягавши і позасупонивши на собі десь роздобуті поношені сукні, начіпивши перуки, розмалювавшись і понатягавши маски, затесались у моряцькі коршми, де вже кишіло від усіляких гостей. Там гуляли і пили шотландські шкіпери і моряки, що йшли на торговельних кліпперах до Бостону. Я там не був, то ж не знаю, з чого почалося — мабуть шотландці розгулявшись, взялися за наших бевзів, вважаючи їх за моторних зальотниць, але швидко розпізнали в чому діло, озвіріли і почалася така бійка, що аж ломотіли столи і літали стільці та коцюбки. Бідного Зогу таки шелеснули ножами, а фламандцям дали такого гарту, що ледви винесли ноги й приволоклись на корабель. Що ж до чорногорців — Петара й Данила, які мабуть давненько вже мали свою думку, то ці розбишаки, поки ми з бароном походжали по взбережжі, заволоченому туманом та приміряли як нам найкраще причалити під "Трьох святителів", вломилися до Шенкової кімнати, розбили шкатулку з грішми і, підхопивши п'ятьсот цехінів, що в ній були, чкурнули серед мряки, хоч і з мармизами, позначеними шотландськими кулаками. Мабуть вони своєчасно добрали, що їм краще спекатись нашої компанії і податись до інших берегів.
Таким чином, нас залишилось всього четверо, не рахуючи, звичайно, Шенка та його ватаги гайдуків, яким також видно не вельми хотілось, як видно, встрявати в нашу веремію і мабуть мріялось дременути якнайшвидше. Зогу, — бідолаха, на якого я покладав найбільше надій, лежав у каюті, постогнуючи. Христанек зранку щез, бо він, як передбачалось, мав зустрінутися з графом де Аггіара і дати нам знак у відповідний час. Фрегат "Три святителі" стояв з напівпогашеними вогнями навідшибі. Бенкетування відбувалось вже з полудня на "Трьох ієрархах", де сурмили сурмачі, спалахнули лампіони у різних кольорах. Наскільки дозволяла густюща мряка, до адміральського судна прибували безпересталі шлюпки, везучи всіляких іменитих гостей та й, без сумніву, англійських жердястих молодиць, які прибували аж з Лондону, хоч би на пожнив'я того празника. Дідько з ними! Я стояв на кермі "Вільгельма Оранського" і нетерпляче чекав ночі, хоч в такому тумані, що залягав увесь рейд, важко було відрізнити день від ночі. З побережжя долітали п'яні вигуки, раз у раз спалахували фейєрверки, здіймались угору, містерно виписуючи на небі вензелі короля Георга III і імператориці Катерини II.
З Христанеком ми домовились, що в одинадцятій годині, коли змінять вахту, ми продеремося крізь імлу і будемо чекати гасла біля керми "Трьох святителів". Барон Шенк залишався на борту нашого судна, яке було б готове до відчалення як тільки ми прибудемо з княжною. Вонсович і абат Гронкі охляли як мокрі півні; з їхніх мармиз було видно, що вони, зморені морем і мрякою, хотіли б бути найшвидше у Венеції, за якою зітхали. Я підбадьорював їх як міг. Вони мовчали та либонь подумки дорікали собі, що попали як сливка в борщ у це діло, вважаючи його заздалегідь пропащим, а мене причинним сновидою. Я гірко посміхався, думаючи собі, з якою ж то я кумпанією задумав визволяти королеву Понтиди! З боягузами, мочи-мордами, свищохлистами, балакунами, які, курам на сміх, вміли тільки вештатись по коршмах та веселих домах! Де вже там постояти їм, не те, що за іншого, але хоч би за себе. Навіть в очах Шенка, де таїлась мудрість лихварів, купців і ділків, проглядував глум наді мною. Я ж був певний, що коли б нам пощастило, ця хитрезна бестія, не гляне навіть у мій бік. Всі ці думки серед заімленого дня були не надто веселі. Але, коли я згадав про мою княжну, таку безталанну, таку самотню, яка, ганебно обдурена, попала в бран [що там казати — і при моїй безглуздій допомозі]; про те, що вона голубка, приречена дивитись на світ крізь заґратовані вікна, то я забував про всі інші справи, а прагнув тільки одного — визволення княжни.
Ось так, на невеселих роздумах, сходив мені день. Було ще багато часу, а ми як очманілі сновиди блукали по палубі, тинялись серед клятої мряки і пізнавали один одного тільки, коли сходились впритул. Голоси лунали приглушено, неначе здалеку. Ледви блимали світельця, охляло звисали вітрила, чекаючи вітру, увесь наш корабель височився в імлі як примара. Гомін бенкетарів то наближався, то віддалявся і, хоч кораблі стояли на якорях таки далеченько, здавалось іноді, що вони зрушили з місця і йдуть, немов той Летючий Голандець, просто на нас. Але це була тільки витівка тієї злощасної англійської мряки.
Присмерк і ніч сприяли нам; в цій мряці і в темряві було порожньо і гірко як у чортовій пельці.
