Володарка Понтиди - Косач Юрій

Коли я його запитав, як він змайстрував, щоб у Ліворно не попастися в пастку разом з княжною, він розповів, що ще напередодні бенкету на нього і на одного ченця вже чекали сердюки з тосканської поліції, арештували їх обидвох і повезли в Рим, щоб передати у Ватикан, таємній канцелярії. Проте по дорозі йому пощастило втекти і він дібрався до Неаполю, до королівства Сардинії, звідки, довідавшись про все, що скоїлося в Ліворно, від знайомого каталонця, вирішив пуститися навздогін за княжною, щоб її рятувати. На каталонській шхуні він, мовляв, дібрався до Барселони, а звідти, всілякими шляхами, то на мулах, то на волах, подаючись за монаха-францісканина добився до Ліссабону, знаючи, що туди прямує ескадра Орлоиа. Бо ж, розповідав він, ще в Ліворно він здружився з португальським моряком на службі у Орлова, на кораблі "Три святителі", якимсь лейтенантом-ад'ютантом графом Олівейра де Аггіара, що йому багато дечого розповів, зокрема про курс ескадри. Як видно, шальвіра з плутягою завжди злигається. В Ліссабоні він розшукав де Аггіару, бо ескадра стояла там деякий час. Цей граф Олівейра де Аггіара запропонував йому, — Христанеку, допомогти у викраденні княжни, але за добру нагороду та за обіцянку, що він, втікши з корабля, матиме запевнену службу в будь-якій іншій ескадрі. Він, мовляв, історію княжни знав і навіть сам її вартував, тільки вона зараз— не на "Трьох ієрархах", а на "Трьох святителях", стережеться в каюті з заґратованими вікнами, зразу ж під кермою. Пильнують її, мовляв, добряче, поночі, однак, випускають під караулом подихати повітрям, але вона нездужає і, якщо її не визволити якнайшвидше, то може й минутися. А хто ж не минувся б у неволі, від самої лише журби?

Христанек, цей слизняк, замовк, а кожний з нас, один за одним, перепитував невдаху з такою наполегливістю, що він, як той в'юн, намагався не збитись з розповіді. Я вважав, що розповіді про Неаполь та Іспанію були звичайним бахвальством та, що, не стільки в справі княжни, як для рятування власної шкури від поліцейських яриг, він дременув з Італії.

Однак, усе, що стосувалося Ліссабону та його пересправ з тим де Аггіарою, видавалось імовірним. Адже, якщо б з тим португальцим де Аггіарою можна було договоритись, то це значно полегшувало і міняло наші плани та мало вигляди на успіх.

Шенк ходив сюди і туди по кабінеті і мовчки та уважно слухав, хоч з виразним недовір'ям, розповіді шальвіри. "— А скажіть, кавалере Христанек, — нарешті стрепенувся він, як це ви аж з Ліссабону дібрались до Роттердаму та й навіщо, власне? Все ті самі історійки з тисячі і одної ночі?..."

Проноза зніяковів, стулив як заяць вуха, а далі почав гугнявити, що він, бажаючи визволити княжну, а не маючи 50.000 реалів, яких цей португальський графюга жадав від нього, вирішив податися геть, до приятеля Доманського, що був у ласці марграфа Гессену Карла і небезвідомого графа Сен-Жермена, та з їх допомогою полагодити справу з Олівейро де Аггіара в Англії, куди саме спрямовувалась ескадра графа Орлова.

"— І от під час цієї подорожі, — посміхнувся допитливий барон Шенк, — вас спіймано на шулерстві в ігорному домі "Герцог Брабанту"...

"Це не зовсім так, ваша вельможносте, — забелькотів мартопляс, – це була помилка.—Труднощів моєї подорожі з Ліссабону до Роттердаму не опише ніякий письменник, навіть із славою пана Вольтера. Я був доїзжаючим, форейтером, лакеєм багатьох панків, що живуть на зразок пана Джакомо Сейнгальта Казанова; моє ім'я було з політичних причин на списку шпиків маркіза Шуазеля, але я таки добився інкогніто до Парижа і до Роттердама, незважаючи на те, що у мене в кишені не було аніодного екю. Мені доводилось виступати в ролі штукаря, відгадувача чужих думок, жонглера і навіть поета, бо я теж писав оце у Ліоні мадригали на честь дружини маркіза Фонтенелля... Опинився я нарешті в Ротердамі без одного цехіна і хіба треба дивуватися, що з усіх способів здобування грошей я вибрав найбільш придатний: гру в фараона та в ланскне..."

"— Які то способи, — прогомонів барон Шенк, — виявилися не надто рентабельними..."

Походивши по кімнаті з заложеними за спину руками, барон поглянув глумливо на Христанека і сказав:

"— Справа графа Олівейро де Аггіара мене цікавить. З усіх ваших розповідей, кавалере Христанек, цю одну вважаю найбільш імовірною. І саме через те, я раджу вам забути про графа Сен-Жермена та марграфа Гессена, а покладатися тільки на мене. Я асигную на викуп княжни та на всю справу вашу і графа де Аггіара сімдесять пять тисяч дукатів. Можемо приступати до дії..."

Гультяй зібгався, але згадка про тисячі осяяла його посинячене обличчя. Врешті врешт — вирішали гроші, тобто барон Шенк.

На другий день, 29 березня, бріг "Вільгельм Оранський" підійняв якорі і з попутним вітром, із затоки річки Ваалу і поуз Східам, вийшов у Північне море. Роттердам, Рійсвік, Дордрехт, залишилися за нами із своїми чепурними дімками під черепичними стріхами, дамбами і вітряками. Ми йшли на Захід, в Англійський канал, у Плімут.

4

Тумани залягли над Англією і над усім побережжям Каналу від Портсмуту до Плімуту. Ми, на "Вільгельмі Оранськім", прибилися до гавані серед густої, сивої мряки, крізь яку блимали відсвіти Еддістонського маяка, ревіли флейти, лунали вигуки шкіперів, проривались мерехтливим намистом вогні. Кораблі збивались стаями яструбів, але навіть на нашій палубі, на декілька кроків не можна було нікого побачити.

Наша подорож з Роттердаму була без пригод. Бріг ішов на всіх парусах, коли ми проходили повз крейдяні береги Англії і нас здоганяли та переганяли фрегати, корвети і кліппери флоту його королівської величності, які, як і ми, йшли до Плімуту.

В плімутському рейді, крізь жовтаву мряку, крізь перегуки команд, скрип снастей, вривалась музика — це ж, раз виступаючи, раз поринаючи у мряці, прибували кораблі ескадри Орлова і на їх вітання в місті спалахували фейєрверки. Проте настрій у нас був далекий до святкового. Лоцмани відводили нас на дальші стоянки, а ми стояли на кермі і сповиті в мряку стиха шепотілися, намагаючись розглядіти, де кидають свої якорі фрегати Орлова. Здалека долітали до нас скравки рідної мови і ми вслуховувались в них, похнюплені та нашошорені. Товклися по палубі незвиклі до моря граф Вонсович і абат Гронкі, обидва чорногорці і ще якісь Шенкові послугачі. Треба сказати, що всі оминали Христанека, що, прикидаючись недужим, лежав в одній з кают. Та й я, звичайно, псявірі не йняв ніякої віри та й не вв'язувався з ним у розмову. Тільки попереднього дня, зустрівшись з ним під час нічної вахти, коли всі спали, я йому стиха сказав: "Порахунки наші, мості папо Христанеку, залишимо на пізніше. Не думайте, що я забув про них. Розраховуватись нам є за що, але зараз перша справа — визволення княжни. Пам'ятайте це, — проказав я, дивлячись шельмі в очі, що бігали у нього як у наляканого щура, — тільки зауважу якесь шальвірство з вашого боку, присяйбі, не обійдеться, щоб я на три цалі не всадив вам під ребра шпагу..."

"— Та що ви, кавалере, навіщо лихе споминати, — лестився шельма, — чи ж мало ми з вами світа пройшли, цур йому — лихому..." Хто ж би то вірив його лестивим словесам?

Багато я передумав за цю подорож, багато дечого зважив, хоч з ніким не ділився. Хвилювались сірі води Каналу, зривався провісний вітер, ломотіли щогли, скрипіли реї. А я був самотній, один із своїми роздумами, гіркими ж до біса, один із своєю долею, що не ощаджувала мене, невдаху, своїми витівками.

Ні, правий був Шенк, що княжна — це ажніяк не іскра, що запалює пожежу. Проміткості було у неї чимало, у свої сіті вміла багатьох заволокти. В засобах вона не розбиралась. Всі ми — були тільки їй потрібні ляльки, якими орудувала за своєю примхою. Може тільки Орлов зумів підкорити її. Що з того? Саме це її згубило, коли вона стала на мить тільки жінкою. їй щастило, їй йшла карта, поки вона була холодна і байдужа, комедіантка без душі, упевнена, що її покликано до великих справ. Так, це було тільки уроєння, бо це не вона кермувала своїми всіми інтригами і примхами, а комусь була потрібна її метушня і, коли ця комедія скінчилася, то й княжну, як таргана, розчавлено без жалю, бо й вона — як і ми всі, була тільки фігуринкою у чиїйсь безжурній забаві. Та чи не безглуздо роздумувати над тим усім? Не ми керуємо своєю долею, а Фатум — ота непроглядна мряковина, що, коли прийде наш час, сповиє нас і всі наші дерзання, і буде вся наша пря на цій землі — надаремною...

"— А скажіть таки, кавалере Рославче, хто ж таки ота жінка, якою ми так турбуємось? Чи варта вона всього того?..." Як не дивно, — навіть, якщо б біля мене ось тут на кермі бріга, у вітрі, уночі, не проскрипів голос Шенка, я сам себе міг запитати про те саме.

"— Ви, Рославче, — сказав Шенк, притримуючи трирога від вітру і обтулюючись киреєю, — губите зопалу свої юні літа, вітчизну, фортуну, добре ім'я... Але ж ви молодий. А навіщо ж я, старий пес, жбурляю гроші на діло, на яке ніякий лихвар не позичив би шеляга, хоч би й на найвищий процент? Навіщо думаю повсякчас про цю особу, яка має десятки імен і жодного власного, волочусь за нею по всій Європі? Друже, чи не причарувала вона нас із вами?..."

Я розвів руками. "Не в моїй натурі залишати друзів у біді, — сказав я, — а про мої сокровенні думки — мовчімо. Ви справді, бароне, вірите в чарування? Я вірю у дволикість, у двоєдушшя, що визначує наше сторіччя. Лицедійство — ось що всюди й усім верховодить. Наша княжна — це лише лялька на маскараді лицедіїв, бо вона й сама дволика. А хіба іншою вона може бути в наш блискучий вік?"

"— Не судіть так суворо, кавалере, — посміхнувся Шенк, — лицемірство — це єдиний борг, який чесність може повернути собі від підлості... І ось бачите, княжна чарує пас тим, що повертає свій борг чесності, хоч і сама не вірить в неї. А я не правлю від вас, юначе, ніякого боргу. Бо ви не дволикий. Ви чесно йдете не лише у нерівний, але заздалегідь програний бій. Чи ви знаєте, що на це шкода вашого життя? Проте я певен, що перемогу над двоєдушшям принесе тільки нове сторіччя. Воно валитиме всі лицемірні вартості, воно покладе край підлості. Збагніть це, кавалере! В нашому сторіччі блиснули покищо тільки досвітні вогні, бо ж день ще далеко...