Володарка Понтиди - Косач Юрій

Все було тепер ясне, бо все було продумане і майстерно виконане. Що ж діяти мені, сидячи на камінюці, над затокою, опроміненою погожим днем? Сягнути по Данте, до Четвертого "канто", в якому говориться про передбрам'я пекла, що вирить вдолині, сповите чорними мряками і відлунням зойків приречених грішників?

Чайки черкали крильми плесо, скиглили, мабуть співчуваючи моїй долі. Я кидав їм крихти хліба, вони жадібно підхоплювали їх, бо вони хотіли жити. Жити треба було й мені.

Я попросив Джакопо і його сім'ю, що прийняла мене мов рідного, післати хлопця до готелю "де ля Рюссі" та привести Зогу сюди, з моїми одягами і шкатулами, якщо ланець не накивав п'ятами.

Тимчасом я впорядковував свої думки: розважав усе, що сталося та й що буде далі. Перш за все я хотів знати, що діється з ескадрою. "Вона ще вчора, на присмерку, вийшла в море", сказав мені Джакопо. "Чи на південь?" "Ні, на північ-захід, начебто на Корсіку, — мовив рибалка,— за нею знялись з якорів і англійські шлюпи та фрегат і пішли вслід за ескадрою. Англійські матроси говорили, що всі кораблі йдуть до берегів Іспанії і мабуть на Гібралтар. Ідуть додому". Це вже була добра вістка. Орлов вибрав довшу путь; княжні не судилось побачити свій бурхливий Понт Євксінський. Ескадра обігне Іспанію і Португалію, вийде в океан, зверне на схід через Англійський канал — у Північне море, а тоді у Санктпетербург, де княжну чекає Петропавлівська фортеця. Отже часу було доволі: принаймні два місяці.

Зогу миттю прибіг і припав до мене як до рідного брата. Я помилився; у телепня було таки добре серце. Він розпачав за мною і приволік все моє добро без догани. Навіть жменя клейнодів і дукатів, що тепер були моїм єдиним багатством, вилискувала спокійно на дні шкатули.

Поки я приводив себе до ладу, одягався, Зогу і Джакопо розповідали мені про те, чого я не знав. Учора над вечір, і аж до півночі, на берег прибували човни і привозили гостей, які з княжною загостили на борти російських кораблів. Висаджено на всі вітри, звичайно, всіх паній та всіх дзинзиверів-зухів, що з ними були, ченців-п'янюг та всіляких інших причеп. Зогу вважав, що з княжною залишено її дуенью Франціску фон Мешаде, лакея Ріхтера і кількох шляхтюр — між ними Коссаковскього і Чарномського, які колись начебто їздили в справі Радзівіла до Істамбулу. Отож затримано тільки найближчих із "почту" княжни, а сторонню шушваль відправлено. Зогу розповідав, що вся галайстра повернулася до готелю дуже наполохана із неї доладу не вмів, чи не хотів розповісти, що власне, сталося, або мовчав як заклятий. Всі якнайшвидше розбіглися як мишва, з Пізи по всіх усюдах. В місті кружляють всілякі чутки, але ніхто достеменно не знає і не відає в чому справа, а хто знає, мовчить. Дехто з розумніших казав, що до схоплення княжни причинився англійський консул Джон Дік, бо Англія хотіла підлеститись до Катерини, щоб їй не заваджала у клопотах з ребелією в Новій Англії. А народ у Ліворно, насамперед крамарі і власники тратторій сердечно шкодують, що ескадра так швидко відійшла, бо не тільки від самого Орлова, але від усіх офіцерів і матросів їм перепадали чималенькі доходи. А княжною, звичайно ніхто не журився та й з лінощів не хотів над цією всією веремією ламати собі голови.

Згодом Зогу зміг мені сказати дещо більше. Одна, висаджена на волю покоївка, з якою він займався любовною грою, під великим секретом сказала йому, що княжну тримають в окремій каюті на другій палубі "Трьох ієрархів"; не пустили до неї навіть Франціску, а біля дверей у неї незмінно вартують два гренадери з багнетами на фузіях. Решту челяді, залишеної на кораблі в долішніх каютах також сугубо вартують. Коли ж Зогу висловив свою впевненість у тому, що княжну продали Доманський і Христанек, все мені заволокла жага відомсти. Вже це одне, що на борту їх обидвох не було, говорило принаймні про те, що вони наперед знали, що нам зготовано. Обидвох мерзотників, казав Зогу, нема в Ліворно; їх, як на махових вилах, своєчасно виніс кудись чортяка.

Я ходив понад причалом і роздумував, що ж мені діяти? Я не міг бути безчинний, бо ж ще глибоко кохав княжну, дарма що вона, задурена в Орлову з першого погляду, довірилась йому і безсумнівно зрадила мене. Це було так схоже на її химерну вдачу. По друге: я повинен бути з нею до кінця; цього вимагала моя честь кавалерська. Якщо не визволити її, то, разом з нею, здатися на ласку і неласку імператориці Като і прийняти разом з княжною муки і смерть. А по-третє: якщо не поділити з нею смутну її долю, то стати хоча б месником за неї, другим Гонтою, Залізняком чи Гаркушею і вершити святе діло — боротьбу на загибель тиранам. Або загинути в ній.

Коли ж цими роздумами я поділився з Зогу, бо ж він став не моїм служкою, а побратимом, з яким я готовий був, навіть при всьому його шальвірстві, обмінятися як запорожці хрестами, то він тільки похитав головою.

"— Кавалере, — сказав він, — все це сон рябої кобили. Бо ж, щоб визволити княжну, на це у вас нема ні золота, ні сили. Це якби Давид порвався на Голіафа, як розповідають у прадавніх мудрих книгах, що, звичайно, вигадка. Без допомоги сильних цього світу ви хіба на хвіст солі комусь насиплете, нічого більше. Вгомоніться, пождіть поки з молодої голови розвіється чад, чарування. Інакше: пропадете ні за понюшку табаки..."

"— А як слава піде, Зогу, озвався я, — що це ніхто інший тільки я нараяв їй іти під руку Орлова, тобто, що це я бідолашну долю княжни занапастив? Ким тоді я буду для кожного?"

"— Проти наговорів я скрізь і завжди буду свідком, — вигукнув палкий далматинець, — знавши вас, присягу прийму за вашу чесність! Вуха відітну першому, хто наважиться вас плюгавити! Щира й сердечна людина ви, от хто! А що задурились у дівці, то на те й молодість. Де ж були ті її великі друзі? Де вони були із своєю порадою, пересторогою? Адже навіть я прочував, що осьде якась нечиста справа... Пені на нікого нема, тільки на саму княжну. Побачила пудофета в діамантах, то вже й розомліла. Грець їй, кавалере! Забудьте про неї!..."

Я припинив це вже зовсім недоречне базікання. Інша думка мене вразила як блискавиця. В справі визволення княжни допоможе ніхто інший як той, хто на золоті днює і ночує, банкір і королик — лихвар, барон Шенк! Тільки з ним треба шукати спілки, бо він із дна моря княжну дістане, хитрюга.

Ось коли я почав жити розумом! Нагадавши собі, що в Римі Шенка нема, бо ж мені сказали, що він подався до Венеції, я наказав Зогу негайно замовити для нас місця в мальпості аж до самої Венеції, їдучи найкоротшим шляхом. Першу думку — найняти Джакопо з його тартаною і гнатися морем за ескадрою, як безглузду, я відкинув. У Венеції — Шенкова контора; там він веде свої справи і напевно подасть добру раду.

Поки Зогу побіг до готелю, де спинялись мальпости і балагули, я вийшов у місто, щоб понад молом, помиї мурами форту, крізь муровану браму святого Христофора, повештатись серед юрби та в остеріях, щоб, бува, довідатись ще чогось нового. Настрій був преогидний. Такої загибелі надій я ажніяк не сподівався. Не про Данте думав я, а про мессіра Маккіавеллі, книжицю якого я читав ще у абата Гронкі, але суті її так не спіймав. Цей мудрий дядько казав, що під час війни ніякої чесноти не існує. Воїн [чи, краще сказавши, володар], не сміє думати і діяти по чесному. Якщо він хоче перемогти і затримати своє володіння, то повинен бути хитрим, підступним, безоглядним і жорстоким. "Північна Семіраміда" таки добре засвоїла собі ці думки. Тому вона і писала, як розповідав мені Афендик, що "коли хтось (малася на увазі княжна) діє проти інтересів нації, то друга сторона має вжити всіх засобів, щоб тому протидіяти". Ось вона й діяла: "per fas et nefas"...

Але я це все обмірковував як той лях, що мудрий по шкоді. Треба було й мені, як дораджував абат Гронкі, пильно читати ніяку іншу, тільки книжку мессіра Маккіавеллі; може я з неї чогось таки навчився б.

З такими роздумами зайшов я до остерії, поблизу Сіньорії та замовив собі пляшку мальвазії. В остерії було чадно, народ юрмився; це все були моряки і місцеві й іспанські і португальські. Братство пило й гомоніло; йому було не до моїх турбот.

Якийсь добродій, по одягу не моряк, сидів проти мене за столом і читав "Газетт де Франс". Коли він, досі заслонений газетою, дбайливо склав її, в півмороці остерії я пізнав нікого іншого як Доманського.

"— А от вас то я й шукаю, Доманський!" — скрикнув я, бо кров моя зразу ж спалахнула; добре, що шпага була при боці. "А, кавалер Рославець; — посміхнувся ланець, — як же Бог вас милує?"

"— Як бачите, — процідив я, — а от краще було знати, як вас милує? Про пригоду княжни ви мабуть знали ще раніше... Я того певен. А ви з Христанеком, кляті Іуди, взявши мерзенні срібленники, тихесенько собі благоденствуєте..."

Пройда з насупленими бровами не моргнув і оком. Він впер у мене свої важкі, зловісні зікри.

"— Про халепу я знаю і її передбачував, — холодно промовив він, — всі знаки Кабали і Зодіяка вказували на те, що доля княжни зайшла в небезпечну систему Скорпіона. Це їй віщувало неабияке сум'яття. Підтвердив це і мій приятель та вчитель граф Каліостро. Однак княжна не хотіла йняти віри моїм пересторогам. Вона покладалася на ворожбиство шарлатанів, а не на наукові аксіоми. Знайомство з Орловим, якому ви, кавалере, зокрема сприяли, стало для неї рокованим. Ні Христанек, ані я, тут ні причому. Радий я, щасливо оминувши цю Сціллу і Харибду. Справа княжни вже була мною раніше досліджена, як безвиглядна і я радий, що тепер почуваюся вільним. Сумління ж моє чисте".

"— Не верзіть мені про сумління, — сказав я, пломеніючи ще більше, в міру того, як цей злочинець з битого шляху ставав самовпевненіший, — яке може бути сумління у чоловічка, що служив принаймні чотирьом панам, що отруїв маркіза де-Вількура, робив фальшиві монети та б'є поклони сатані? А наприкінці продав княжну, коштом якої годувався зовсім не погано..."

"— Не маю звички будь-кому звітувати, а вам зокрема, кавалере. Збагніть тільки таку максіму, яку плекали ще в старовину: розумна людина стримує себе від будь-яких погроз та від зайвих висловів. Нахабність та глупота, майте на увазі, ажніяк не послаблює вашого ворога, а тільки вчиняє його обережнішим, а вкінці викликає в ньому тільки презирство.