Володарка Понтиди - Косач Юрій

Мене вразило, що я ніде не бачив ні Христанека, ні Доманського. Ми чекали шлюпок, що мали відвезти нас на "Три ієрархи". Коли ж вони прийшли і пришвартувались біля східців, вкритих червоним килимом, молоденький, моторний секунд-майор, прожогом вистрибнув по східцях до нас і, приклавши руку до трирога, запросив садовитись у шлюпки. Дужі, огорілі здоровані-матроси чекали, піднявши вгору весла і з-під ока споглядали на нас. На головному човні був шовковий намет, над яким маяв імператорський штандарт з двоголовими орлами, два вартові кам'яніли, взявши мушкети "по єфрейторськи на караул". Княжна ступила в човен і її посаджено в наметі, а за нею розсівся її почт. Решта нашої шушвалі порозсідалася будь-як по інших човнах. На кораблях греміла військова музика. На команду секунд-майора матроси веслами розітнули хвилі, стерничі відбили човни від берега і наша невеличка флотилля попрямувала до адміральського фрегату. Скиглили чайки і черкали крильми човни. З кораблів з андріївськими стягами раптом загреміло стоголосе, могутнє "Ур-р-а!" Люд, що стояв на березі приєднався і загорлав нестримно: "Еввіва прінчіпесса русса! Евіва Регіна Понтіка! Еввіва імператрічче русса!" З "Трьох ієрархів" і з "Мироносця" загреміли гарматні салюти, що покотилися по взбережжі луною, відбилися від бастіонів форту, з якого також загремів салют у відповідь. Фльондри в другому човні, з яких деякі називали себе марчезами і контессами, але були либонь звичайні римські і пізанські куртизани, заверещали з переляку, а одна упала в воду. Чоловіки, зокрема польські панки, сиділи пихато, надимаючись як гиндики, але у деяких чомусь неспокійно бігали очиці. Біля княжни стояв секунд-майор і, схилившись та притримуючи шпагу, їй доповідав про склад ескадри, хоч і по його задьористому, хлоп'ячому обличчі блукала тиха посмішка. Незабаром, завдяки дружнім веслам матросів, а було їх по двадцять на кожному човні, ми прибились до "Трьох ієрархів". Це був трьохпалубний двадцятичотирьохгарматний фрегат, на якому матроси, що досі стояли на вантах, почали сходити вниз і ладнати вітрила. Музика раптом втихла. З люків грізно виглядали гарматні пащі. Знов спущено східці і секунд-майор, подавши руку княжні, повів її нагору. Всі ми поспішали за нею, причому фльондри, дряпаючись по східцях, здіймали вереск, а з тієї, що впала в воду, дзюрчала вода. Вона сама виглядала як мокра курка, бо білила і рум'яна розвезлися по її старуватому обличчі.

На палубі стояв адмірал, граф Орлов, у всій своїй пишноті, біля нього товкся вертлявий дідок, контр-адмірал, ангелянець Семюел Чарлз Грейг, а за ними обидвома — з кільканадцять офіцерів, контр-адмірал Арфа, Ельфінстон і Чічагов. Дещо наодшибі, наїживши штики, стояли, як уриті, зо два десятки гренадерів на чолі із знайомим вже мені капітаном Литвиновим та кількома субалтерн-офіцерами, що тримали оголені шпаги.

Адмірал — граф Орлов, цей велетень, здоровило-бицюган, розставивши ножища в білих лосинах і важких ботфортах, стояв випещений, з глумливим, майже нахабним посміхом. Вітрець розвівав струсячі пера на його адміральському трирогу, на грудях висяювали золоті зорі, биті діамантами, на білому каптані різко виділялась широка кармазинова стрічка. Я був трохи здивований, що він не підійшов до княжни, а надутий мов дебелий півнюга, чекав поки княжна не підійде до нього. У його прибічних вигляд був начебто трохи зніяковілий, у декого навіть збентежений. Особливо Грейг видався мені не в тих, ні в сих. Вразило мене не тільки те, що Афендик і консул Дік, тільки-но ступивши на палубу, зразу ж шугнули крізь громаду офіцерів, начебто їх злизала корова. Але скипів я найбільше, коли в цій громадці зауважив нікого іншого як Де Рібаса, що в генеральському мундирі, при орденах і еполетах, стояв собі і лукаво посміхався, як мені здалось, до мене. Але роздумувати над цим усім не було часу.

Чайки скиглили. Брязкотіли ланцюги. Лунали накази капітанів, грали флейти. Видавалось, що ескадра підіймає якорі. А я стояв остовпілий, счудований, отетерілий. Мені майнула, а за мить обсотала думка, що все це — сон, що все це якісь примхи видіння, відсвіт, як райдуга цього тихого, весняного, сонячного дня, в якому все мерехтить і міниться, щезає, як тільки на секунду неприборкана яв.

Я притьмом обернувся. Тихо дзвеніли остроги. Офіцери сходили гуртом, немов на чийсь знак, кудись у нутро корабля. Палуба моторошно пустошіла. Давно щезли кудись Афендик, Дік і Де Рібас, але, я бачив, що з палуби зійшли і Орлов і Грейг. Тільки лава Кексгольмських гренадерів стояла вкопано і проміння грали на їхніх довгих, мов жала, гранчастих штиках. Я не второпував: либонь так само і княжна, що стояла переді мною, дивилась в далечінь і її орлій, неспокійний профіль різьбився в блакиті. Я погадав, що Орлов і панове-єнерали подались мабуть униз, щоб там, в адміральському салоні, вітати гостей.

Втім серед цієї довгої, мов вічність, мертвеччиною взятої тиші, почувся, як видзвін шпаги, вигук капітана Литвинова:

— Варта, сюди!

І зразу ж, немов вони давно вже чекали цього наказу, щільною стіною, вмить розгорнутими чотирма лавами, солдати рушили і оточили нас. Безвусі і вусаті, осмалені і пошрамлені обличчя глумливо дивились на нас, із-за сталевої щітини штиків.

Я чомусь подумав про стаю орлів, викутих у скелі, над морем.

— Ви арештовані, — блиснувши шпагою, безучасливо промовив Литвинов, — тепер ні з місця і без фанаберій...

Що ви сказали? — Промовила княжна ледви чутно; вона сполотніла як смерть, очі її, мов чужі, уста шелевіли, вона була вражена блискавкою.

Те, що ви чули, мадам, — спокійно сказав капітан Литвинов [видно, що це була людинка, виконуюча накази без найменшої думки про те, навіщо це і чому]. В імені її величності государині-імператориці Катерини Олексіївни ви арештовані. Варта! Замкнути лави! Із арештованими — державними злочинцями, марш-марш у трюм!

Я видався собі розчахнутим від грому; я ще не оготався: а це ж сталася неймовірна зрада!

Всі ми, якщо подумати про все, що минуло, були ляльками в цій, якже чудесно відіграній комедії. Все, від початку до кінця, був обман, було коварство, підступ, диявольський план. До кого і як? Нас продано, нас пошито у дурдуранів, у йолопів царя небесного, у довірливих бовдурів, нас накрито як сіру мишву залізною мітлою.

Помітно було, що й вся наша шушваль, включно з такою проміткою голотою як резидент д'Антіччі, галицький хорунжий Чарномський і екс-єзїт Ганецький як і я, остовпіла. Не кажу про фльондр — марчез контесс, які бачили неодне, тих бо не проймеш нічим. Але й вони сторопіли, завівкали і оніміли.

І якраз тоді, коли я поглянув на все це товариство, що, збаранівши, стояло, оточене солдатами, я збагнув, що все це — безвихідь, що всьому покладено край, що все це — провалля, що я стою віч-на-віч із своїм кінцем. Мені, як від відблиску зірниці, проясніло.

Тепер або ніколи! Чайки плакали, літаючи. Флейта тужно грала на останньому судні. Переді мною стояв, загрожуючи штиком дорогу, вусатий матрос із сережкою в вусі. Верескливих сеньйор вже вели в трюм. Капітан Литвинов супроводжав княжну, знімовнілу, ошелешену, покірну. Панки ремствували, але їх підштовхувано штиками.

І, притьмом, з усієї сили, я відштовхнув солдата, прорвався як степовий тарпан, шугнув через натовп; як ошалілий сліпець, метнувся до шканців, схопився за поруччя і шугнув у море.

Я — пловець непоганий. Я перепливав Десну, де вона зливається з Дніпром, та й Дніпро перепливав я швиденько, то ж мені це море було як рідне. Може за мною гналися, може стрибали кульки солдатів, — я нічого не чув, я розтинав хвилі як навіжений, я поринав і виринав, я в цій шаленій плавбі не на життя, а на смерть, не думав про ніщо. Навіть про те, навіщо я рятував і так розтерзану мою долю. Я осатаніло рвався до берега. Ні, за мною не гналися. Останніми силами я добивався до човнів, що стайкою коливалися на бурунцях біля берега. Хтось простяг мені руку. Я, мокрий як хлющ, задиханий, захеканий, нарешті добився грунту.

КОНСТАНТИН ФЛАВИЦЬКИЙ:

"Княжна Дараган у Петропавлівській фортеці".

ЧАСТИНА ОДИННАДЦЯТА

КІНЕЦЬ ПОНТИДИ

Так, наче хвилі, що женуть до гордих берегів,

Спішать хвилини наші до свого кінця...

Вільям Шекспір. Із "Сонетів".

Блаженний той, хто мов Уліс прекрасний,

Свій закінчив не легкий в бурях шлях...

Жоатен де Белле. Із "Сонетів", 1597.

Хто порушує суспільний договір, той ставить себе

поза державою; це — ворог суспільства і його треба знищити.

Жан-Жак Руссо. "Суспільний договір".

Печалиться даремно живий чоловік,

Що короткий у нього в сьому світі вік

Багатство, мудрість, слава — все мине,

Нічого він тривкого в світі не знайде.

Касіян Сакович: "Вірші на жалісний

похорон лицаря Петра Конашевича

Сагайдачного". 1622.

Життя присвятити правді.

Ж.-Ж. Руссо.

Якщо для володаря постає питання, чи треба

когось позбавити життя, то нехай він це здійсняє,

зваживши чи це справді доцільно і розумно, однак

треба стриматися від загарбання маєтку тих, яких треба

було забити, бо ж люди швидше і легше забувають про

смерть свого батька, ніж втрату його спадщини

Н. Маккіавеллі. "Князь", 1537.

1

Виснажений до краю, опинився я в господі доброго шкіпера риболовної тартани Джакопо, що витягнув мене на причал і приволік до себе. Я заснув камінним сном. Прокинувшись, я ніяк не второпував, де я і що було зі мною. Глянувши в дзеркало, я побачив свою витягнену пику, вилинялий від солоної води каптан, шкамаття мережив. Ноги були босі. Коли ж я спритомнів, то був вражений як обухом — спогадом про всі події минулого дня. І гірко зареготав.

Я був свідком найгруб'яннішого пошиття в дурні людців, таких, як я — легковірних, голомозих простаків, призначених бути на сцені життя виконавцями найбезглуздіших ролей піддуреного арлекіна. Так мені й треба було. Навіщо було б обвинувачувати Орлова, Афендика, Де-Рібаса та інших стратегів цього майстерного оциганення. Вони виконували наказ Феліци — Като, "Північної Сераміди", якій треба було будь-що-будь усунути з обріїв Європи княжну, або як Като її називала "архизлодійську каналію"; розчавити її як таргана. І царицині слуги виконали це доручення бездоганно. Всі яви цієї справжньої "коммедіа дель арте" я намотував у думці як химородну зміну декорації.