Володарка Понтиди - Косач Юрій

Можливо, що це були заздрощі. Але чорна розпач і якесь передчуття оволодівали мною. В той час, коли мій настрій помітно гіршав, навкола мене дедалі гучніше розбещувались бенкетарі, їх розпалені і п'яні мордяки виринали переді мною крізь багряний, чад. Вищих офіцерів ескадри щось вже не було видно, розважалися молодші, що були либонь постійними співбесідниками графа, бо і вони його не вшановували, на мою думку, як пристоїло б він в нічому їм не дорікав. Про римських абаті та польських панків нічого було говорити — їм вже було море по коліна. Напившись і нажершись вдосталь, вони і співали перебаранчаючи хорові, і чоломкалися, і брязкали шабеліками та повставцями, п'ючи то за те, то за друге, я бралися до фльондр, також не в міру хмільних. Корілля Олімпіка, ота поетеса, розсобачившись вкрай, вихопили у одного музиканта арфу та пробувала вигравати та проказувати свої вірші, вдаючи старовинну Сафо, але знітилась і простяглась на отомані. Інші, добряче нахлиставшись різних вин, оті всілякі Морозіні, Песаро та Фоскаріні, не кажучи про зовсім розхристаних римських марчез (та й полячки не далеко від них відкотилися) обіймалися з офіцерами, верещали і кувікали, неодна бралася бігти в сад д'Есте, де вже темніло і тільки денеде блимали лампіони і ліхтарики.

Як на те музика греміла, а хор вдарив пісню:

Гром победы роздавайся,

Веселися храбрый Росе...

написану, як відомо, Гаврилом Державиним і од якої аж дрижки брали, коли її співано дужими голосами. А що граф, видно, цю пісню любив, то її співано декілька разів і він тоді підводився та й сам, з здоровенним келихом шампанського в руці, ревів мов той бугаїще і всі, хто був за столом, підхоплювали так що аж шибки у вікнах палаццо д'Есте тремтіли. Автім співали й інших пісень, а між ними як ударили "Гей, мати, гук-гук, де козаки йдуть...", а потім "За світ встали козаченьки в поход сполуночі...", та з підсвистом та з переливами та з таким завзяттям, що мені аж моторошно і маркітно стало. Нагадали ці пісні мою любу Україноньку, степи наші безкраї, і бори-ліси, і широкий Дніпро-Славуту, і Десну, і Сойм, і Єсмань, і Бакланівщину мою рідну, і підошло мені до горла і сльози покотилися з очей моїх. І стало мені так осоружно сидіти в цьому чаді та дивитись на ці відьомські і чортячі мармизи, що я притьмом вийшов з-за столу та пішов собі на терасу, оплетену виногроном, яка виходила в густий, запущений сад.

Там, біля балюстради стояв адмірал Арфа, мій земляк та ще зо три-чотири молоді офіцери, покурюючи глиняні люльочки. З них, як мені казали, були мої земляки, чи не з Полтавського полку. Мабуть і їм настогид той діонізіак, бо вони перешіптувались, дивились на зірки, що виглядали із-за піній, і позіхали. Вони замовкли і позирали на мене і дивним, хоч не сказав би, неприязним посміхом.

— А ось і наш козарлюга, — набив свою люльочку Арфа, — наш кавалер Рославець, як бачу. Знав я вашого батечка, юначе, знавав; ми з ним кампанії під Кюстріним і Кунерсдорфом ще за покійної матінки Єлисавети Петрівни, гай-гай, відбули, ще тоді, як у охочекомонних служили, бачиш... Кремезний це був дідок, ровесник мойого батька. Очі його подобріли, він глядів на мене і приязно і насмішкувато. Також і його субалтерн-офіцери, з яких один був Гамалія, а другий Головня, третій, той славний Ільїн, споглядали на мене так, немов чогось не доказували, а чимсь подумки втішалися. Я зніяковів: мені хотілось їх розпитати про неодне, але якось взявся я несмілістю. Ми погуторили про те й про се, але розмова, видать, не клеїлась. Мило було дивитись на цих людей з одвертим обличчям, міцних і загартованих, таких далеких, бувши в бурях і на морях, від тієї галайстри, що бенкетувала в палаццо.

"— Ну, що ж, хлопці, — вибив попіл із люльочки Арфа, — пора й честь знати. Час на кораблі. А ти, синок, — зіщулив він хитрющі очі на мене, — в халепу встряг, ой та ж устряг! Коли б на мене, то, їй бо, поли врізав би..."

Субалтерн-офіцери засміялись і, кивнувши мені, подались за адміралом, тим темним садом-виноградом. Матроси, що стояли на стежці, під деревом, засалютували їм рушницями з настромленими штиками. Це були вартові, що ними, як я спостеріг, був оточений і палаццо і сад. Кого вони вартували і навіщо? Вони нікому не перебаранчали, тим більше тій усій захмелілій шушвалі, що швендялася і по саду, нікого не спиняли, але чатували.

Я повернувся до залу. Гульня ще не вигасала, хоч з половини гостей вже не було. Відіслано либонь і хор, тільки музичка награвала до танцю і декілька марчез разом з іспанськими офіцерами та своїми чічісбеями пробували відтанцьовувати тарантеллу. Крізь синьо-пурпурний чад я бачив сновигаючих як сновиди лакеїв, хмурка Доманського, Христанека, захмелілих шляхтюр, веселенького резидента д'Антіччі, який обіймав дебелу Коріллу Олімпіку, ненажеру Рокатані, який тучнів на очах. Але Орлова і княжни не було. Я підійшов до Рокатані і спитав його, де вони.

Він викарячив на мене масні очиці і підморгнув:

"— Пішли у сад-виноград, — він захихотів, — о, цей наш граф гав не ловить..."

Я прожогом пішов геть. Ніхто не знав як спалахнула в мені кров. На чорнооксамитному небі пересміхувались зірки. Над цим клятим, п'яним палаццо, над сонною Пізою, над Кампо-Санто, над похилою баштою. Зірки гляділись в люстряне плесо Арно. На майдані ще стояли громадки роззяв, зазираючи в вікна, дрімали потомлені коні, візники і форейтори сиділи на підніжках карет і при відсвітті ліхтарів грали в карти. А ті ж вартові спрокволу ходили і розминались біля палаццо.

Я йшов до мізерної господи, що називалась гучно "Отель де ля Рюссі", де мала гніздитись вся наша каналія перед тим як виїхати до Ліворно. Княжна, самозрозуміло, із своїми лакеями і Франціскою та мабуть з кількома марчезами, мала свої апартаменти в палаццо д'Есте. Душа моя була холодна. Мені не треба було нічиїх жалощів. Я розумів, що так повинно було бути як є, так треба було.

Одна ясна зірка поміж верховіттями дерев глумливо всміхалась мені. Невже я ніколи не відважусь сказати собі: край усьому? Невже я ще не збагнув досі, що всі ці "великі світу цього", хто б вони не були, деспоти, тирани, лицеміри, самодури, себелюби. Всі вони однаково обманюють, Час прозріння пробив. Доки ж я буду бранцем своїх пристрастей? Доки ж я буду приплентачем справи, яка тільки змінює як маріонетки фігурки на обріях, але не змінює суті. Адже наше сторіччя просвітительське, наш вік — вік розуму. Адже вже близько до поверхні земної клекочуть вулкани, адже цей прогнилий світ тремтить в основах, адже мільйони знедолених чекають змін. Визволення! І я чекаю визволення! Так, і я нарешті повинен зірвати ці кайдани приниження, ці пута нікчемної ролі ярмаркового комедіанта. Ні, всьому буде край. Де б я не був, де б я не опинився, я таки буду собою. Буду битись за велику справу, нехай і загину, але за праве діло, а не за чиюсь примху, чиюсь химеру... Годі!

Я повернувся додому і застав Зогу, який не спав, очікував мене, а тимчасом сидів на порозі, обійнявши якусь мандрьоху із сусідства. Цей гульвіса і тут мав дозвілля; чим іншим було йому турбуватись?

6

Той день видався, як ніколи, святковим. Форти Ліворно, вулички і завулки, рибальські хижі, затишні каплиці, золотіли в ранньому сонці, що здіймалось все вище, палило все настирливіше. На взбережжі, над причалом сновигав народ. Глітно було в тавернах і тратторіях, вештались крамарі з товаром, мандрівні штукарі і комедіанти розважали людей на наспіх збитих підвищеннях, зазивали у свої шатра. Провісний день, 22 лютого, вдався на славу. На небі ні хмаринки, як сягнеш оком — висока блакить, а море не шелевіло, тільки злегка пінячись, як снігове білоквіття, переганялись бурунці і хвильки, бентежили дзеркальний спокій.

Скрізь, куди не глянь, на щоглах і реях заякорених суден мерехтіли вимпели і прапори. У порт завертали генуезькі тартани і барки, йдучи на жовтих, червоних, зелених парусах; стояли фелуки і шхуни з Кадіксу та Палосу; хрещатий прапор звис на англійському бригу; ледви шевеліли вітрила французьких білопрапорних з золотими леліями, королівських корветів: вони струнчіли немов сторожкі хорти, шкірячи гарматні пельки; легкі португальські шхуни завертали до надбережних помостів, везучи заморський товар.

Але, як на диво, заглядівся народ на ескадру з андріївськими прапорами, на стрункі фрегати, осмалені димом битв під Наваріном, Чесмою і Хіосом. Це були імператорицині бойові кораблі "Мироносець", "Святий Миколай", "Вовк", "Всеволод", "Ростислав", "Три святителі", "Олександр Невський" і флагманський, адміральський велетень "Три ієрархи". Російські кораблі були вмаяні прапорцями, на вантах, при стягнених парусах, стояли матроси, на чардаку "Трьох ієрархів" зібралось офіцерство, проти сонця виблискували штики гардемаринів.

Ми прибули на взбережжя в кареті, що її несли графські баскі жеребці. Народ розступався, а потім тиснувся до нас, вигукуючи "Еввіва прінчіпесса русса!" Вже бо Ліворно знало про княжну і повнилось всілякими чутками. Княжна посміхалась натовпові; вона була у важкій кармазиновій сукні, в мантиллі, яку немов крильця здіймав легкий вітрець з моря. Вона розцвитала. Я ще ніколи не бачив її такою променистою, такою усміхненою. На містерній зачісці, присипаній пудрою і збитою вгору на кільканадціть цалів, була оксамитна багряна шапочка з перцем, прип'ятим діамантовою застіжкою, на грудях синіла орденська лента. Княжна з цікавістю розглядала кораблі на рейді, форт з розмаяними стягами, блакить моря, чайок, що, пронизливо скиглячи, білими стайками, немов снігові клапті, злітались і розлітались над шептом бурунів.

Ми стояли оподалік натовпу своєю громадою: добродій Афендик із своїм повсякчасним хитрущим посміхом, Франціска фон Мешеде, невідлучна дуенья, Радзивілові дармоїди і шпигуни Ліповський і Станішевскьий, лакейська личина Йосип Ріхтер, польський резидент у Римі д'Антіччі, польські приплентачі у білих мундирах, з пишними орденами і стьожками — Коссаковський, який начебто збирався у важливих справах до Істамбулу, Ян Чарномський, що називав себе галицьким хорунжим, єзуїт-розстрига Ганецький і англійський консул у Ліворно Джон Дік та декілька випадкових чоловічків і італійських та польських дівок-фльондр, які до нас причепились немов реп'яхи ще в Римі і в Пізі.