Повія - Мирний

Довб­ня був та­кий ба­ла­ку­чий та жар­тiв­ли­вий. Хоч без кру­тих слiв не об­хо­ди­ло­ся, от­же вiн так неп­ри­мiт­не уп­лi­тав їх у свою роз­мо­ву, мов зо­ло­тар цяцьку­вав перс­нi до­ро­ги­ми ка­мiн­ця­ми. Ре­гiт не сти­хав, ко­ли вiн го­во­рив, а вiн мов­чав ма­ло. При­га­да­ли­ся йо­му дав­нi ча­си, ча­си бур­си, гре­ча­них га­лу­шок, чер­ви­вої ка­шi та ве­се­ло­го то­ва­рист­ва. I вiн роз­ка­зу­вав, як тро­хи не кож­ної но­чi, на­ки­нув­ши на се­бе ли­хенькi хла­ми­ди, тяг­ли во­ни на здо­бич; як роз­би­ва­ли об­хо­ди, би­ли об'їждчи­кiв, пи­ли вольну го­рiл­ку, кра­ли са­ло, а раз жи­во­го ка­ба­на на ву­ли­цi спiй­ма­ли, за­ко­ло­ли, за­тяг­ли до рiч­ки i до свi­ту упо­ра­ли­ся так, що i сам чор­тя­ка не знай­шов би слi­дiв. А то в па­на ук­ра­ли доч­ку. По­ки од­нi спi­ва­ли пiд вiк­ном кан­ти, а ста­рий слу­хав, дру­гi з доч­кою вже си­дi­ли в по­па i мо­го­ри­чи­ли звiн­ча­ти па­ру. Ки­нув­ся пан доч­ки, а во­на вже не йо­го. По­сер­див­ся ста­рий, по­ла­яв­ся, та нi­чо­го не вдiєш - прий­няв з зя­тем до се­бе. Ста­ро­го по­па тiльки ви­жив iз се­ла, за­мiсть йо­го нас­та­но­вив сво­го зя­тя.

- Тепер бла­го­чин­ним уже… роз­ко­шує! - до­дав Довб­ня. На­та­лiя Ми­ко­лаївна важ­ко зiтх­ну­ла, її вра­зи­ло не те, чим по­тiм став зять то­го па­на, а те, що ук­рав доч­ку.

- Що ж, во­ни ра­нi­ше лю­би­ли­ся? - спи­та­ла во­на.

- Звiсно, лю­би­лись. Ци­дул­ки пе­ре­да­ва­ли од­но од­но­му то че­рез слуг, то че­рез жи­дiв.

Наталiя Ми­ко­лаївна ще бiльше прой­ня­ла­ся ди­ву­ван­ням. "Отже i пош­ле гос­подь та­ке щас­тя дру­гим! I чо­му з нею не лу­чи­ло­ся то­го?" - ду­ма­ла во­на.

- А во­но, ма­буть, ра­зом i ве­се­ло i страш­но тi­ка­ти? - спита­ла да­лi, див­ля­чись на Довб­ню.

- Не знаю, нi­ко­ли нi вiд чо­го не до­во­ди­лось тi­ка­ти, та й ро­див­ся не ба­бою, щоб про се вам док­лад­но опо­вi­да­ти. На­талiя Ми­ко­лаївна за­ре­го­та­ла­ся.

- Дивно б бу­ло, як­би з та­ки­ми ву­са­ми та бу­ли ба­би! - скрик­ну­ла i ще бiльше за­ли­ла­ся ре­го­том.

Довбня тiльки ско­са ди­вив­ся на неї, як її на всi бо­ки хи­тало. Чай по­пи­ли.

- А що те­пер зро­би­мо? - спи­тав­ся Про­цен­ко. - Шко­да, що Лу­ка Фе­до­ро­вич не взяв з со­бою скрип­ки, а то б ви, На­та­лiя Ми­ко­лаївна, по­чу­ли, як вiн грає!

- Удруге без скрип­ки не при­ходьте! Чуєте, не при­ходьте! - скрик­ну­ла во­на i по­ча­ла упiв­го­ло­са ви­во­ди­ти якусь весе­леньку пiс­ню.

- Давайте зас­пi­ваємо! - спо­хо­пив­ся Про­цен­ко.

- Давайте, да­вай­те! - ра­до за­гу­ка­ла по­па­дя. - Тiльки й ви, Лу­ка Фе­до­ро­вич, бу­де­те пiд­тя­гу­ва­ти.

- Якщо знаю пiс­ню, то мож­на, - зас­ма­лю­ючи па­пi­рос­ку, вi­д­ка­зав той.

- А яку зас­пi­ваємо? Знаєте, оту, що у ва­ших спi­ва­ли, - при­га­ду­ва­ла по­па­дя.

- "Выхожу один я на до­ро­гу"? - спи­тав­ся Про­цен­ко.

- Лєрмонтова! Лєрмон­то­ва! - за­по­ро­щи­ла во­на. - Як я лю­блю то­го Лєрмон­то­ва! Страх люб­лю! А за жит­тя йо­го, ка­жуть, не лю­би­ли. Дур­нi! От як­би вiн те­пер був жи­вий?!

- То те­пер би ще й нас­мi­яли­ся з нього, - увер­нув Довб­ня.

- Не приз­на­ли б? Прав­да ва­ша, Лу­ка Фе­до­ро­вич! - скрик­нула во­на. - Скiльки-то та­ла­нiв неп­риз­на­них ги­не! - I, гли­боко зiтх­нув­ши, во­на зцi­пи­ла зу­би i пос­ва­ри­лась ко­мусь ку­лач­ком.

Тiльки що за­тяг­ли "Вы­хо­жу", як у ха­ту ус­ко­чив отець Ми­ко­лай i, нi з ким не здо­ров­ка­ючись, по­чав ба­сом пiд­тя­гув­ати. Вiн не дос­лу­хав­ся, чи в лад то бу­ло, чи не в лад, а од­но ро­бив - гу­кав… Вид­но, доб­рi бу­ли хрес­ти­ни! По­падя, по­чувши не­лад, пер­ша за­мовк­ла, за нею Про­цен­ко, один До­вб­ня, на­че змо­вив­ся спер­шу, од­но пiд­гу­ку­вав по­повi; а той, чер­во­ний, як рак пе­че­ний, п'явся, на­ди­мав­ся i рiв, на­че бик, на всю ха­ту.

- Та пе­рес­тань! слу­ха­ти не мож­на! - скрик­ну­ла по­па­дя, за­ту­ля­ючи ву­ха.

- Не слу­хай… Да­лi як? - роз­па­лив­шись, гу­ка той на Довб­ню. - Ка­жи: да­лi як?

Довбня ус­мiх­нув­ся своїми су­во­ри­ми очи­ма.

- Це вже кi­нець, - од­ка­зав.

- Кiнець? - пе­ре­пи­тав отець Ми­ко­лай. - Шко­да! По­тiм ки­нувся до Довб­нi, об­хо­пив йо­го, по­цi­лу­вав:

- Ми ж з то­бою дав­нi то­ва­ри­шi… учи­ли­ся вку­пi! Чуєш, На­талочко, вчи­ли­ся вку­пi. Вiн тiльки од­ним кур­сом ви­ще йшов… Та чо­му ти, бра­ти­ку, не пi­шов на по­пи? Ех, ти!.. Не­привiтне, брат, i на­ше жит­тя, та все кра­ще, нiж отак ти­ня­тис­я… Жiн­ка, брат, дi­ти… Пос­тiй, пi­дож­ди… брех­ня! Дi­тей не­ма… Чорт їх уже й ма­ти­му!.. Ну, а жiн­ка? - про­вiв вiн то­ненько, хо­тiв щось ска­за­ти, та тiльки скрут­нув голов­ою i по­пи­тав­ся Довб­нi: - Го­рiл­ку, брат, п'єш?

- Чому ж та­ко­го доб­ра не пи­ти? Мож­на, - од­ка­зав той.

- Можна, ка­жеш? Гей, жiн­ко! Да­вай нам го­рiл­ки, да­вай за­куски, усього да­вай! Що є в пе­чi, то все на стiл мчи!.. А я вас i не при­мi­тив, - ски­нув­ши пог­ляд на Про­цен­ка, по­вер­нув­ся вiн до нього. - Ви­ба­чай­те ме­нi, го­луб­чи­ку! ви­ба­чай­те! - I ки­нув­ся цi­лу­ва­ти­ся з Про­цен­ком.

- I це доб­рий чо­ло­вiк, - хва­лив­ся вiн Довб­нi. - Доб­рi те­пер лю­ди нас­та­ли; усi доб­рi! А що йо­го моя жiн­ка лю­бить! Ото­го, бо­ро­да­то­го! Бач, який!.. Ну, я те­бе ще у бо­рiд­ку по­цi­лую, - сле­бе­зу­вав, при­пав­ши до Про­цен­ко­воi бо­ро­ди.

- А ти, жiн­ко, гля­ди ко­ли-не­будь не по­ми­ли­ся: як прий­меш йо­го бо­ро­ду за мою та уче­пиш­ся своїми ру­ка­ми!

- Що ти вер­зеш? - спи­та­ла­ся На­та­лiя Ми­ко­лаївна, до­кiр­ли­в­о див­ля­чись на нього. - Заллє очi та й вар­ня­кає не знать що.

- Правда твоя, що за­лив очi, їй-бо­гу, прав­да. Не мож­на, брат, бу­ло… Кум… Пос­тiй, хто ку­мом був? Як-бо йо­го? От i не зга­даю… Ото ви­пи­ва­ка! Усiх пе­ре­пив… та­кий!.. Не сердь­ся ж на ме­не, моя по­па­денько, дай свою ру­ченьку бi­лу, при­ло­жи до мо­го сер­денька га­ря­чо­го! Ну, я те­бе по­цi­лую… твої оченьки яс­нi, твої ус­тоньки ро­же­вi, твiй но­со­чок… Як там у пiс­нi?.. Як що?.. Як со­ло­ний огi­ро­чок! - скрик­нув i за­реготався.

Попадя мер­щiй од­хи­ли­ла­ся: вiд нього нес­ло та­ким хме­лем!

- Ти б по­со­ро­мив­ся хоч чу­жих лю­дей!

- Яких чу­жих! Це, брат, усе свої… Ото чу­жий? - спи­тав­ся, ука­зу­ючи на Довб­ню. - А то не наш? - по­вер­нув­ся до Про­ценка. - Ще й який наш!.. А хоч би й чу­жi? Хто ж ти у ме­не? Ти ж моя пер­ша й пос­лiд­ня!.. Не сердься, брат, дай нам го­рi­лоч­ки… - I вiн морг­нув так ку­мед­но бро­вою, та­ко­го пу­стив бi­си­ка оком, що всi не ви­дер­жа­ли й за­ре­го­та­ли­ся. Отець Ми­ко­лай сам по­чав ре­го­та­тись i, стри­ба­ючи на од­нiй но­зi, ви­гу­ку­вав: го­рi­лоч­ки! го­рi­лоч­ки!

- Де ж її взя­ти? - спи­та­ла­ся На­та­лiя Ми­ко­лаївна. - Ти ж знаєш, що до­ма не­має: а по­си­ла­ти… ко­го я пош­лю?

- Як ко­го? а Пе­до­рю!

- Вона ме­нi i так до­зо­ли­ла: ти їй сло­во, а во­на то­бi де­ся­тер­о!

- О-о, ма­те­рi її за­ко­ви­ря! Пе­до­ре! - гук­нув пiп, опус­ка­ю­чись на ди­ван. Неш­вид­ко Пе­до­ря усу­ну­ла­ся в ха­ту, роз­па­тлана та зас­па­на.

- Ти у ме­не слу­га? - спи­тав