Повія - Мирний

стру­ни тон­ко та важ­ко го­ло­си­ли; бас­ки глу­хо гу­ли, мов за­давлений плач з-пiд зем­лi ви­ри­вав­ся-до­но­сив­ся… Процен­ко си­дiв, пох­ню­пив­шись, слу­хав. Вiн вчув, як щось, на­че му­раш­ки, бi­гає у нього по­за спи­ною; то сип­не мороз­ом, то пах­не жа­ром, а хви­лi важ­ких го­ло­сiв упи­на­ються в ду­шу, ссуть її, щи­па­ють за сер­це…

Проценко, гли­бо­ко зiтх­нув­ши, за­мо­тав го­ло­вою; Хрис­тя i Мар'я згля­ну­ли­ся й за­ре­го­та­ли­ся.

- Ну, що? - дог­рав­ши, спи­тав Довб­ня. Про­цен­ко мов­чав.

- Нi, це не гар­на: важ­ка ду­же. От що ра­нi­ше гра­ли - то кра­ща, - про­мо­ви­ла Мар'я. А Хрис­тя важ­ко зiтх­ну­ла.

- Чого ти так важ­ко зiт­хаєш, моя пе­ре­пi­лоч­ко? - спи­тавсь Довб­ня, прик­ро заг­ля­да­ючи на її пох­му­ре об­лич­чя.

- Христе! Мар'є! - по­чув­ся в кух­нi ви­гук.

- Панi… - зля­ка­но про­шеп­та­ли обид­вi та так i по­ли­ну­ли в ку­х­ню.

- Позабираються до па­ни­ча в ха­ту! Чо­го? - гри­ма­ла Пис­тина Iва­нiв­на.

- Оце за­да­дуть ка­по­тi на­шим кри­ти­кам! - зло усмiха­ю­чись, мо­вив Довб­ня.

Проценко си­дiв, пох­ню­пив­шись, та мов­чав, а Довб­ня дов­гими ступ­ня­ми мi­ряв ха­ту.

- Що, як­би сю гру по­чу­ла На­та­лiя Ми­ко­лаївна? От би бу­ла ра­да! - че­рез який час мо­вив Про­цен­ко.

Довбня став, прик­ро гля­нув на Про­цен­ка, за­пи­тав:

- Яка?

- От з ким слiд вам поз­най­оми­тись! Ви знаєте от­ця Мико­лая? Йо­го жiн­ка. Мо­ло­да, спi­ву­ча й так стра­шен­но лю­бе му­зи­ку. Хо­че­те, я вас поз­най­ом­лю? - за­си­пав Проценк­о.

- З по­па­дею? - роз­тя­гу­ючи, спи­тав Довб­ня. - А в них є що ви­пи­ти? Про­цен­ко змор­щив­ся i не­охо­че од­ка­зав:

- Повинно б знай­ти­ся, як у кож­но­му сi­мей­но­му до­мi.

- А як не­ма, то яко­го чор­та я до них i пi­ду? Не ба­чив по­пiвських злид­нiв? - по­ну­ро бу­бо­нiв Довб­ня.

Проценко ще бiльше змор­щив­ся. Тро­хи лиш чи не вга­дав Довб­ня. Скiльки вiн знає - в по­пiв завж­ди так бiд­но… "Зли­д­нi, справ­дi злид­нi!" - по­ду­мав вiн, По­тiм зiй­шла йо­му на дум­ку са­ма по­па­дя - та­ка жва­ва, та­ка врод­ли­ва…

- Невже ви лю­дей мi­ряєте по їх дос­тат­ку? - спи­тав вiн, пiд­вiв­ши го­ло­ву.

- А то ж по чо­му? - од­ка­зав спо­кiй­но Довб­ня. - Прий­деш до чо­ло­вi­ка в ха­ту, про­си­диш до пiв­но­чi та не да­дуть нi чар­ки го­рiл­ки, нi шмат­ка хлi­ба?

"Облопа! п'яню­га!" - тро­хи не скрик­нув Про­цен­ко, та тi­ль­ки за­со­вав­ся на стiльцi.

- Одначе, про ме­не, хоч i хо­дi­мо, - зго­див­ся Довб­ня. - По­трусимо тро­хи по­пiвську ка­лит­ку… Вiн ме­нi ще по се­мi­на­рiї знай­омий, а во­на… во­на, ка­жуть, у нього теє… веселень­ка­ по­падька.

"Теє!.. ве­се­ла!" - мов кре­ме­нем черк­ну­ло Про­цен­ка; щось неп­ри­вiт­не та злю­че ущип­ну­ло за сер­це. Так би, здається, i ки­нув­ся на Довб­ню, так би й за­го­ро­див ку­ла­ком ро­та цьо­му чор­то­во­му п'яню­зi, об­ло­пi!..

Проценко прик­ро гля­нув на Довб­ню; а той, на­че стовп пе­ред ним - рiв­ний та спо­кiй­ний, i тiльки неп­ри­мiт­на ух­ми­лка гра­ла на йо­го ус­тах та по­ну­рi очi жев­рi­ли сти­ха. Про­цен­ко­вi чо­гось ста­ло страш­но… Страш­но, що та­кий та­лановитий чо­ло­вiк, як Довб­ня, та отак се­бе за­не­ха­яв.

- Так ко­ли пi­де­мо? - до­пи­ту­вав­ся Довб­ня. - Завт­ра, чи що? Iде - завт­ра?

- Як хо­че­те, - по­ну­ро од­ка­зав Про­цен­ко.

Довбня, ще раз по­ку­рив­ши, пi­шов до­до­му: а Про­цен­ко сум­ний сну­вав по ха­тi, роз­ду­му­ючи, як би йо­му звернути­ся­, щоб не пi­ти завт­ра з Довб­нею до по­пiв. Вiн ка­явся, що пiд­мов­ляв Довб­ню… Нап'ється та ще ляп­не та­ке, що нi в тин нi в во­ро­та! Вiд нього всього мож­на сподiвати­сь… "Ска­за­но: бур­сак!" - про­мо­вив вiн уго­лос i не­ве­се­лий зно­ву зас­ну­вав по ха­тi.

- Паничу! ве­че­ря­ти! - ус­ко­чив­ши у ха­ту, ве­се­ленько мо­вила до нього Хрис­тя.

Вiн зирк­нув на неї. Її тро­хи роз­куй­овд­же­на го­ло­ва, роже­ве пов­не об­лич­чя, го­ла шия, круг­лi, мов ви­то­че­нi, пле­чi - все зра­зу ки­ну­ло­ся йо­му в вi­чi.

- Вечеряти? - пе­ре­пи­тав вiн, наб­ли­жа­ючись до неї; злег­ка торк­нув­ся пальцем її га­ря­чо­го пiд­бо­рiд­дя, заг­ля­нув у вi­чi.

- Еге, кли­чуть, - ве­се­ло за­ще­бе­та­ла во­на. Сер­це у нього чо­гось не­пев­но стук­ну­ло; щось йо­го на­че сiп­ну­ло, по­тяг­ло до неї.

- Курiпко ти польовая, - про­мо­вив вiн лю­бо та ти­хо i за­нiс ру­ку, щоб об­ня­ти.

Мухою крут­ну­ла­ся во­на i зра­зу опи­ни­ла­ся в кух­нi… тiль­ки по­ло­вин­ка две­рей гуч­но бренькну­ла за нею.

- Чого ти на­че ош­па­ре­на вис­ко­чи­ла? - спи­та­ла Мар'я. Хри­с­тя тiльки важ­ко ди­ха­ла. Як Про­цен­ко пе­ре­хо­див че­рез кух­ню в гор­ни­цi, во­на по­за спи­ною йо­го пос­ва­ри­ла­ся кула­ком i ти­хо про­мо­ви­ла: "Бач який!"

- Зачiпав? - спи­та­ла Мар'я i за­ре­го­та­ла­ся. - Ох ти, просто­та се­лянська! - про­мо­ви­ла да­лi i чо­гось гли­бо­ко зiтх­ну­ла; а Хрис­тя, чер­во­нi­ючи, як ма­кiв­ка, пох­ню­пи­ла­ся… Сер­це у неї так би­ло­ся!

У гор­ни­цях за ве­че­рею Пис­ти­на Iва­нiв­на смi­яла­ся з йо­го ви­гад­ки - клик­ну­ти прис­лу­гу цi­ну­ва­ти Довб­ни­ну гру. Про­ценко не сер­див­ся, нав­па­ки - жар­тiв­ли­во по­ка­зу­вав, як Ма­р'я пiд­пи­ра­ла­ся ру­кою, дос­лу­ха­ючись, як Хрис­тя важ­ко зiт­ха­ла. Вiд йо­го ку­мед­них при­по­вiс­ток ре­го­та­ла­ся Писти­на Iва­нiв­на. Як вiн вер­тав­ся з ве­че­рi у свою ха­ту, Мар'я йо­го зу­пи­ни­ла.

- Так ви та­кий? - спи­та­ла йо­го, ус­мi­ха­ючись. - Свя­тий та бо­жий: свiч­ки поїли та по­но­чi й си­ди­те?

Вiн жар­тiв­ли­во гля­нув на Мар'ю i, скрут­нув­ши ду­лю, пiд­нiс її пiд са­мий нiс.

- Бачила? - спи­тав.

Хрнстя так i прис­ну­ла, так i за­ли­ла­ся ре­го­том. Вiн посва­рився на неї пальцем i мер­щiй скрив­ся до се­бе в ха­ту. Все те скоїло­ся в од­ну мить: здається, про­бiг­ла блискав­иця, свiрк­ну­ла i - зник­ла.

- Умора - не па­нич! - за­ре­го­та­ла Мар'я. А з гор­ниць доно­сився ре­гiт Пис­ти­ни Iва­нiв­ни.

- О, бо­дай йо­го! Який ку­мед­ний вiн! I ви­га­да­ти та­ке: кли­к­ну­ти Хрис­тю та Мар'ю цi­ну­ва­ти гру.

- Кумедний то ку­мед­ний, а ти ли­шень дог­ля­дай­ся, щоб ча­сом та ку­ме­дiя до слiз не до­ве­ла… - по­ну­ро про­мо­вив Ан­тон Пет­ро­вич.

- Кого? - спи­та­ла Пис­ти­на Iва­нiв­на.

- Тобi кра­ще зна­ти, ко­го! - одка­зав Ан­тон Пет­ро­вич. Пис­тина Iва­нiв­на тiльки за­ко­пи­ли­ла гу­бу.

- Вигадай ще що!.. - по­зiх­нув­ши, про­мо­ви­ла во­на.

Швидко усi по­ля­га­ли спа­ти; лiг i Гри­го­рiй Пет­ро­вич, хоч йо­му ще й не хо­тi­ло­ся. Та що вiн бу­де ро­би­ти? Вiн так бага­то звi­дав уся­кої вся­чи­ни сьогод­нi; ще нi один ве­чiр не ми­нався йо­му так, як сьогод­нiш­нiй. I Довб­ни­на та­ка пору­ш­лива гра, i йо­го кру­тi та де­бе­лi ре­чi, нi­чим не при­крита їх го­ла прав­да, роз­мо­ва з прис­лу­гою, Хрис­ти­на, до­сi не при­мi­че­на ним, вро­да - все те, мов жи­ве, ста­ва­ло пе­ред ним, вер­тi­ло­ся пе­ред очи­ма у тем­нiй тем­но­тi… I сам вiн не знає чо­го - ря­дом з Хрис­ти­ни­ною пос­тат­тю ме­ту­ши­ла­ся попа­ди­на, не­ве­лич­ка, тен­дiт­на, з бла­кит­ни­ми ве­се­ли­ми очи­ма. Чо­гось во­ни од­на за од­ною га­ня­лись, од­на од­ну виперед­жували, мов су­пе­ре­чи­ли­ся од­на з од­ною, мов змагал­ися, ко­му з них пер­шу пос­тать зай­ня­ти… Сер­це у нього так шпар­ко би­ло­ся! Га­ря­ча кров дзю­ри­ла по жи­лах, би­ла у го­лову, здiй­ма­ла хма­ра­ми дум­ки, закльову­ва­ла у