Повія - Мирний

- Не все то прав­да… - по­чав бу­ло Про­цен­ко, бе­ру­чи чар­ку.

- Або не кож­нiй чут­цi вiр! - пе­ре­бив йо­го Довб­ня. Про­це­нко приз­ро на нього гля­нув.

- Та ви справ­дi на­че той зна­хур го­во­ри­те. Ме­нi аж страш­но стає! - обiз­ва­ла­ся по­па­дя.

Тим ча­сом Про­цен­ко хлис­нув тро­хи, скри­вив­ся i поста­вив чар­ку на стiл.

- А ме­нi! - обiз­вав­ся отець Ми­ко­лай.

- Ще й то­бi? Не доб­рав хi­ба на хрес­ти­нах! - грим­ну­ла по­падя.

- Усiх! усiх! - про­гув Довб­ня.

Попадя по­да­ла чар­ку по­по­вi; той не тiльки пов­ну ви­пив, а ще й в ден­це по­цi­лу­вав.

- Згода! зго­да! - за­гу­кав Довб­ня.

- Що ж ви нас­лу­ха­ли? - до­пи­ту­ва­ла­ся у нього по­па­дя.

- А ви хо­че­те зна­ти?

- Авжеж - хо­чу.

- I не роз­сер­ди­те­ся, як прав­ду ска­жу?

- Тiльки не бре­шiть!

- Нащо бре­ха­ти? Слу­хай­те ж… Усi нас­то­рочи­лись.

- Нi, да­вай­те ще по чар­цi! - ска­зав Довб­ня.

У по­па­дi роз­го­рi­ли­ся очi, мов угiл­ля, об­лич­чя па­шi­ло; пiд очи­ма тiльки не­ве­лич­кi кру­ги си­нi­ли. Мер­щiй во­на ухопи­ла чар­ку i пляш­ку i по­час­ту­ва­ла Довб­ню i чо­ло­вi­ка. Про­ценко не схо­тiв пи­ти; вiн ди­вив­ся на Довб­ню, як той хо­див по ха­тi, плу­та­ючи но­га­ми; клок во­лос­ся у нього упав з го­лови на лоб i на­су­нув­ся аж на очi; вiн то­го не при­мi­чав. Вид­но, що го­рiл­ка вже бра­ла своє.

- Тепер, цур, не сер­дiться! - по­вер­нув­ся до по­па­дi Довб­ня.

- Миколо! приз­на­вай­ся по прав­дi, - i вiн щось по­чав шеп­тати на ухо по­по­вi.

Пiп за­ре­го­тав­ся; а Про­цен­ко­вi аж дух у гру­дях за­хо­пи­ло… "Оце ж i пi­де!" - по­ду­мав вiн, пе­ре­во­дя­чи очi на по­па­дю; а та, ве­се­ло гра­ючи очи­ма, пильно ди­ви­ла­ся на Довб­ню.

- Признавайсь: дав­но? - уго­лос до­пи­тується Довб­ня.

- Та ну, ви­га­дав та­ке! Не тре­ба… Да­вай кра­ще вип'ємо! - од­ма­ху­ючись ру­ка­ми, мо­вив пiп.

- Не приз­на­ет­ся? А по­ра­ду­вав би те­бе!

- Ну, а як дав­но, то що бу­де? - гра­ючи очи­ма, пи­та по­па­дя.

- Син ко­лись бу­де!.. - руб­нув Довб­ня.

- Браво-о! Бра­во-о! - гук­нув пiп i ки­нув­ся об­нi­ма­ти Довб­ню.

Попадя со­ром­ли­во ус­мiх­ну­ла­ся, опус­ти­ла очi i ско­са гля­нула на Про­цен­ка: той сто­яв i по­ну­ро ди­вив­ся, як пiп ви­цi­ло­ву­вав­ся з Довб­нею.

- Нам ве­се­ло, а то­бi сум­но? - ти­хо спи­та­ла На­та­лiя Мико­лаївна, пiдс­ко­чив­ши до нього. - Бач, який вiн гар­ний! -до­дала уго­лос, ки­нув­ши очи­ма на Довб­ню. - Ве­се­лий, ба­ла­ку­ч­ий. Уже не те­бе - мов га­ву ковт­нув!

Проценко ще став хмур­нi­ший.

- Годi, пе­рес­тань!.. Ти сер­диш­ся?.. - спи­та­ла i, прихилив­шись до йо­го уха, про­мо­ви­ла: - Що, як то Довб­ня уга­дав?!

Проценко по­ба­чив, як у неї ру­ки трем­тi­ли, очi го­рi­лiї, як во­на вся ог­нем па­шi­ла; йо­му зда­ло­ся, що во­на на­мi­ряється ки­ну­ти­ся йо­му на шию. Вiн мер­щiй одс­ко­чив i, пiд­бi­га­ючи до по­па, мо­вив:

- А зна­ете, що На­та­лiя Ми­ко­лаївна ка­же?

- Григорiй Пет­ро­вич! - скрик­ну­ла по­па­дя, стук­нув­ши но­гою. - Роз­серд­жу­ся!.. їй-бо­гу, роз­серд­жу­ся!

- Наталiя Ми­ко­лаївна ка­же… - по­чав Про­цен­ко. По­па­дя, як кiш­ка, стриб­ну­ла до нього i обо­ма ру­ка­ми за­го­ро­ди­ла йо­му ро­та. То­ненькi пальчи­ки так i впи­ли­ся в йо­го ус­та.

- Наталiя Ми­ко­лаївна ка­же… ви­пи­ти ще по од­нiй, - гук­нув Про­цен­ко крiзь її пальцi.

- Добре! доб­ре! - гу­де Довб­ня.

- Можна ви­пи­ти! слiд ви­пи­ти! - го­го­че пiп.

- I я! I я! - гу­кає Про­цен­ко i, на­лив­ши со­бi пiв­чар­ки, ви­пив. Довб­ня та пiп не зас­та­ви­ли се­бе жда­ти i ви­пи­ли по по­внiй. Усiм ста­ло так ве­се­ло та ра­дiс­но! У ха­тi сто­яв крик, гам та ре­гiт. Пiп про­хав у Довб­нi за­вес­ти то­на на лаврську алi­лую; а той, сло­ня­ючись по ха­тi, за­во­див жука; Процен­ко, мов зю­зя, си­дiв у ку­точ­ку i свi­тив очи­ма; по­па­дя бi­га­ла по ха­тi, ки­да­ла­ся то до од­но­го, то до дру­го­го, не раз штов­хала Про­цен­ка пiд бо­ки, щи­па­ла за ру­ки.

- Будемо гра­ти в но­са! - скрик­ну­ла во­на i ки­ну­ла­ся за ка­р­та­ми. Уже i кар­ти зда­ла.

- Ходiть!

- О-о, спа­ти хо­чу! - за­гу­кав, хи­та­ючись, пiп i по­ди­бав у дру­гу ха­ту. Гос­тi, по­ба­чив­ши те, мер­щiй узя­ли­ся за шап­ки.

- Куди ж ви? Хай вiн спить, а ви по­сидьте, - зап­ро­ху­ва­ла по­па­дя.

- Пора! по­ра!

Довбня ви­пив ще на до­ро­гу i, не про­ща­ючись нi з ким, по­хи­лив че­рез кух­ню.

- Не хо­дiть ту­ди! Я вас на дру­гi две­рi про­ве­ду, - гук­ну­ла йо­му вслiд по­па­дя.

Довбня, мов не ро­зу­мi­ючи, гля­нув на неї, мах­нув ру­кою i, на­ки­нув­ши на пле­чi пальто, пi­шов з ха­ти. Про­цен­ка во­на по­ве­ла дру­гим хо­дом.

- Чого ти сьогод­нi та­кий не­ве­се­лий був? - спи­та­ла во­на у сi­нях, при­па­да­ючи до нього. - Го­лу­бе мiй!.. - Роз­дав­ся жар­кий по­цi­лу­нок. - I при­ве­де ж ли­ха го­ди­на ко­ро­та­ти вiк з не­лю­бим чо­ло­вi­ком! - скар­жи­ла­ся во­на, при­па­да­ючи до ньо­го. - Ко­ли ж оце вже прий­деш? При­ходь, не ба­ри­ся, а то я, здається, ро­зу­му поз­бу­дусь!

Проценко мовч­ки вир­вав­ся з її га­ря­чих обiй­мiв. Вiн сам не знав, чо­го во­на йо­му сьогод­нi про­тив­ною зда­ла­ся… її щи­пан­ня та лос­ко­тан­ня, її сло­ва про си­на мов хо­лод­ною во­дою об­да­ли йо­го. Вiн ви­пив був лиш­нє, щоб за­бу­ти­ся, ро­з­ве­се­ли­ти­ся, а вий­шло - тiльки свою го­ло­ву за­ду­рив. Гвi­зд­ком стир­ча­ла там од­на дум­ка, рi­зу­чим кре­ме­нем по­верталася бi­ля йо­го сер­ця - як­мо­га швид­ше вир­ва­ти­ся вiд сеї при­че­пи! Вiн нес­ка­зан­но зра­дiв, вис­ко­чив­ши над­вiр, хо­лодному вiт­ро­вi i мер­щiй по­дав­ся да­лi. Се­ред дво­ру вiн нат­кнувся на Довб­ню, що чо­гось на од­но­му мiс­цi тупцю­вався.

- Хто се?

- Та я!.. - скрик­нув Довб­ня, прип­рав­ля­ючи той вик­рик та­ким кру­тим сло­вом, що Про­цен­ко аж за­си­чав. - Ру­ка­ва нi­як не знай­ду. Чи не одiр­вав, бу­ва, йо­го хто? - за­пи­тав Довб­ня, плу­та­ючи на со­бi пальто.

Проценко за­ре­го­тав­ся, по­мiг Довб­нi одi­ти­ся, узяв йо­го пiд ру­ку й по­вiв з дво­ру.

Стояла пiз­ня - геть за пiв­нiч - до­ба; на тем­но­му не­бi нi зi­роч­ки, нi iск­ри­ноч­ки - гус­та неп­рог­ляд­на тем­но­та; по­вiт­ря хо­лод­не, з ту­ма­ном до­що­вим; на ву­ли­цi ти­хо та глу­хо; рiд­кi лiх­та­рi жов­тi­ють у тем­но­тi мут­ни­ми кру­жа­ла­ми, а кру­гом їх чор­на бе­зод­ня буяє.

- Куди ж се ми йде­мо? - спи­тав­ся Довб­ня, зостановлю­ю­чись се­ред ули­цi.

- Куди ж як не до­до­му! - од­ка­зав Про­цен­ко.

- Чого? Я не хо­чу до­до­му!

- А ку­ди ж? - пи­та Про­цен­ко.

- Хоч i до чор­та в бо­ло­то, а до­до­му не хо­чу!

- Чому?

- Чому?.. Ох, брат! - зiтх­нув Довб­ня, по­то­чу­ючись на Про­ценка. - Ти не знаєш нi­чо­го, а я знаю… I то­бi все роз­ка­жу, все… Ти ба­чив у нас дiв­ку Ма­ри­ну?.. I - ли­ха го­ди­на знає - пiд­вер­ну­ла­ся, брат, п'яно­му пiд ру­ку… ну… бий її си­ла бо­жа!.. А те­пер од­бою не­має… Ка­же: же­ни­ся на ме­нi, а то або по­вi­шу­ся, або втоп­лю­ся… Ота­ке-то!.. Чув, ку­ди во­но гне?..