Повія - Мирний

ЧАСТИНА ПЕРША

У СЕЛI

I

***

Ще та­кої зи­ми лю­тої та ска­же­ної лю­ди не заз­на­ють! Осiнь бу­ла до­що­ва: вiд дру­гої пре­чис­тої як по­ча­ли­ся до­шi, та день у день ли­ли - до са­мо­го Пи­ли­па. Зем­ля так на­бра­лас­я во­ди, що вже i в се­бе не прий­ма­ла. Ве­ли­ки­ми рiчкам­и-озерами сто­яла та во­да по по­лях та бал­ках; на проїжджих шля­хах та­кi баг­на - нi прой­ти нi проїха­ти. Не тiльки се­ло з се­лом - су­сi­ди не ба­чи­ли­ся од­но з дру­гим цi­ли­ми тиж­ня­ми; жи­ли, як у не­во­лi. Осiн­ня над­вiр­ня ро­бо­та ста­ла. Ко­ли хто мав клу­ню - мо­ло­тив со­бi пот­ро­ху, приби­рав, що да­ла за лi­то кри­ва­ва пра­ця. Та чи ба­га­то тих клунь у Мар'янiв­цi? У збор­щи­ка Грицька Суп­ру­на - од­на; у по­па - дру­га; у па­на тре­тя; а в ос­тан­нiх хлiб гнив у сто­гах. I вро­жай то­го лi­та не­гус­тий удав­ся; те­пер осiнь ма­ла й те зо­гноїти… Бо­лi­ло хлi­бо­робське сер­це, див­ля­чись на свої за­литi во­дою то­ки, на по­чор­нi­лi, при­пав­шi до зем­лi стiж­ки. У Де­ми­ден­ка у сто­зi жи­то рос­ло; у Кну­ра два сто­ги ми­шi по­точили; зов­сiм скир­ти роз­су­ну­лись, роз­па­лись - у гнiй по­вернулись. В Ос­та­пен­ка осе­ля по­дiр­ча­вi­ла - во­да у ха­ту ли­лася: лгав був сеї осе­нi вкри­ти, та за­хо­пи­ла не­го­да. На лю­дей пiш­ла по­шесть: тряс­цi, про­пас­ни­цi… За­ро­бiт­ку нiяко­го; гро­шей не­має. У дру­гих i хлi­ба пе ста­ло, та нi­де й позич­ити. Бi­да, ка­ра гос­под­ня! Най­ма­ли ака­фис­ти, слу­жи­ли мо­лебнi - нi­що не по­мо­га­ло!

Так бу­ло аж до Пи­ли­па. Уно­чi пе­ред за­го­вi­на­ми по­тяг­ло хо­ло­дом; у свi­ту ви­пав не­ве­лич­кий снi­жок. Про­дер­жа­ло з тиж­день мо­ро­зом - зем­ля зак­ляк­ла, як кiст­ка. Лю­ди й то­му ра­дi: зра­зу ки­ну­ли­ся до хлi­ба. Зя­гу­па­лiї з дос­вiт­ку до пiз­ньої но­чi цi­пи мiж сто­га­ми, за­гар­ча­ли ло­па­ти на то­ках - шпар­ко на­род узявсь до ро­бо­ти! Че­рез тиж­день - за­мiсть чор­них сто­гiв жов­тi­ли ви­со­кi оже­ре­ди со­ло­ми.

З хлi­бом уп­ра­ви­лись, а од­вез­ти у мiс­то на ба­зар або на яр­ма­рок ку­ди - ко­лоть же та­ка - нi з дво­ру! Дех­то з га­ря­чих поїхав та й за­ка­яв­ся: той - во­ла роз­чах­нув, а той - ра­зом па­ру. Хто мав ко­няч­ку - ще сяк-так, во­зив пот­ро­ху. Та чи ба­гато ж тих ко­ней у се­лi? Мар'янiв­ща­ни спо­кон­вi­ку хлiборо­би­: вiл, а не кiнь - си­ла у польовiй ро­бо­тi. Мар'янiв­щани ко­халися у во­лах, а не в ко­нях: ко­нем так - поїха­ти ку­ди, про­гулятися, а во­лом - ро­би­ти. Шко­да ско­ти­ни, а тут за по­душ­не на­да­ви­ли: ове­ча­та, сви­нi, ко­ро­ви - все за без­цiнь пi­шло; у во­лость поб­ра­ли та там i про­да­ли… На­род пла­кав­ся, бiд­кав­ся, бо то ж тiльки пер­шу по­ло­ви­ну заплач­ено; з чо­го ж взя­ти на дру­гу? Усi но­си по­вi­си­ли. Од­на на­дiя зос­та­ла­ся - Ми­ко­лаївський яр­ма­рок у мiс­тi; там як не про­дати, то хоч про­па­дай. Лю­ди на­дi­ялись та мо­ли­лись, щоб хоч тро­хи пiд­ки­ну­ло снi­гом, прит­ру­си­ло до­ро­гу: все ж саньми не те що во­зом, - i для ско­ти­ни лег­ше, i наб­ра­ти бiльше…

На На­ума по­теп­лi­ло. Сон­це схо­ва­ло­ся за зе­ле­нi хма­ри; з по­луд­ня вi­тер по­вi­яв; зро­би­лась од­ли­га. Про­дер­жа­ло так три днi. Про­ти Вар­ва­ри по­ча­ло мот­ро­ши­ти снiж­ком; до свi­ту i геть-то йо­го впа­ло. На­род мер­щiй ша­рах­нув на ярма­рок: хто мав ско­ти­ну - своєю, а хто не мав - уп­ро­ху­вав­ся в су­сi­ди. Всi виїзди­ли та ви­хо­ди­ли; вся­ко­му тре­ба те продат­и, дру­ге ку­пи­ти.

Упросився й Пи­лип При­ти­ка до Кар­па Здо­ра, сво­го су­сi­да й ку­ма. Ски­нув до йо­го на са­ни мi­шеч­кiв п'ять жи­та, один - пше­ни­цi та пiвк­лун­ка пшо­на - увесь ли­шок, який мож­на бу­ло збу­ти; уп­ро­сив­ся до ку­ма, та на Вар­ва­ри ра­ненько й поїха­ли в го­род. Ви­ряд­жа­ла їх сiм'я Здо­ро­ва; ви­ряд­жа­ла й Прiська, жiн­ка Пи­ли­по­ва, не так ста­ра, як зас­та­ре­на, моло­диця; про­ща­ла­ся з ни­ми й доч­ка Пи­ли­по­ва, Хрис­тя - дiв­ка сiм­над­ця­ти лiт. Прiська на­ка­зу­ва­ла чо­ло­вi­ко­вi со­лi ку­пи­ти, хоч з пiв­пу­да; Хрис­тя про­ха­ла батька при­вез­ти з мiс­та го­стинця - хоч перс­тень, хоч се­реж­ки, хоч стьожку яку-не­будь…

- Гаразд, доб­ре! Усього на­ве­зу! - смiється гiр­ко Пи­лип, ду­ма­ючи бiльше про по­душ­не, за кот­ре вже не раз на­тя­кав Грицько Суп­ру­нен­ко, нiж про доньчи­не ба­жан­ня.

Мiсто вiд Мар'янiв­ки верс­тов зо двад­цять. Ко­ли удос­вi­та виїха­ти, то на обiд са­ме пос­пi­неш. Так во­ни роз­лi­чу­ва­ли; так i в до­ро­гу ру­ши­ли. Зранку снi­жок пот­ро­ху по­чав пада­ти, все при­бiльшу­ючи та прис­по­ря­ючи. Бу­ло ти­хо, а то й вiт­рець ру­шив - по­ча­ло ко­ле­сом снiг кру­ти­ти. I к обi­ду та­ке схо­пи­лось, що свi­ту бi­ло­го не вид­но! Не вi­тер, а бу­ря завiя­ла­, ме­ту­чи цi­лi го­ри снi­гу по зем­лi, ви­хо­рю­чи не­мов гус­ту ка­шу у по­вiт­рi. Не ста­ло вид­но нi не­ба, нi зем­лi - все то од­но неп­рог­ляд­не вi­ха­ло… аж страш­но, аж сум­но ста­ло! Так бу­ло з пiвд­ня на Вар­ва­ри i цi­лий день на Са­ви. По дво­рах по­на­вер­та­ло та­кi ку­чу­гу­ри, що страш­но ди­ви­тись; де­якi ха­ти зов­сiм по­за­но­си­ло, по­за­му­ро­ву­ва­ло. Мар'янiв­ка роз­кинулась на двох суг­ро­бах, по­се­ред кот­рих у до­ли­ну, мiж гус­ти­ми вер­ба­ми, ле­жав ста­вок. Те­пер теї до­ли­ни й не вид­но; не­ве­лич­кi гi­ляч­ки ви­со­чез­них верб, мов тир­ча­ки бур'я­ну, ви­зи­ра­ють з-пiд снi­гу, ву­ли­цi за­би­тi-за­ме­те­нi; по дво­рах врi­вень з ха­та­ми сто­ять стра­шен­нi снi­го­вi ба­би, i тiль­ки вi­тер куй­ов­дить їх гост­рi го­ло­ви. У При­ти­ки в дво­рищi, край­ньому вiд ца­ри­ни, - пов­нi хлiв­цi й по­вi­точ­ки снi­гу, кру­гом ха­ти, мов сто­ро­жiв, пос­та­но­ви­ло п'ять баб; з вер­хiв їх вi­тер рве й пе­ре­ки­дає снiг че­рез осе­лю; а на ди­марi по­викручувало та­кi куд­ла­тi ба­ра­ни - i не пiз­на­ти, чи то люд­ське жит­во, чи на­вер­ну­ло та­ку ку­чу­гу­ру снi­гу?.. На Ми­ко­ли пе­рес­та­ло би­ти, за­те ушк­ва­рив мо­роз - аж ки­пить, та вi­тер так i рве, так i не­се з зем­лi… Ще та­ко­го стра­шен­но хо­лод­но­го дня нiх­то не заз­нає! Гал­ки на де­ре­вах за­мер­за­ли i, як шмат­ки льоду, па­да­ли до­до­лу; го­роб­цi по по­вiт­ках ко­лi­ли… У церк­вi, не див­ля­чись на та­ке свя­то, - не дзво­не­но, не слу­же­но: до неї до­би­ти­ся не мож­на! На­род з са­мо­го ран­ку узяв­ся був за ло­па­ти, щоб про­гор­ну­ти хоч стеж­ку, та нi­чо­го не зро­бив­ши, ро­зiй­шов­ся по ха­тах… Ско­ти­на тре­тiй день не на­по­ва­на: гли­бо­ко во­до­пiй за­не­се­но, та й са­ма ско­ти­на у тяж­кiй не­во­лi; з ве­ли­кою си­лою до неї мож­на бу­ло доб­ра­ти­ся, щоб уки­ну­ти обе­ре­мок со­ло­ми… Вiв­цi, те­ля­та по­ча­ли ги­ну­ти… Ще та­ких два днi - i нi ще­ти­ни не зос­та­неться у се­лi! Справ­ди­ла­ся по­го­вiр­ка: "Вар­ва­ра пох­ва­литься, Са­ва пос­те­литься, а Ми­ко­ла скує!"

Кинулась ран­ком Прiська вий­ти з ха­ти - нi­яким по­би­том две­рей вiд­чи­ни­ти! За­мiстъ сi­ней Пи­лип зро­бив ся­ку-та­ку при­мост­ку, об­ки­дав­ши зо­ко­ла гноєм. Те­пер у той за­хист на­вер­ну­ло пов­но