Повія - Мирний

- Слуга?! Я те­бе пи­таю! - гук­нув вiн уд­ру­ге.

- Кажiть уже, чо­го тре­ба? - чу­ха­ючись, од­ка­за­ла Пе­до­ря.

- Слухай: ти тiльки ме­нi ба­ри­нi не бу­деш слу­ха­ти, то я… - I вiн зат­нув­ся; бро­ви йо­го нах­му­ри­ли­ся.

- По го­рiл­ку, чи що, йти? - пи­та, по­зi­ха­ючи, Пе­до­ря.

- А-а, до­гад­ли­ва, бi­со­ва! - ус­мiх­нув­ся отець Ми­ко­лай. - Ну, ска­жи ме­нi: по чiм ти до­га­да­ла­ся?

- Он ка­зав жид, що бiльше не всип­ле без гро­шей! - од­ру­бал­а Пе­до­ря.

- Матерi йо­го ду­ля! Жид - не­вi­ра… Я те­бе не про се пи­таю. Я те­бе пи­таю, по чiм ти до­га­да­ла­ся, що го­рiл­ки тре­ба?

- По чiм до­га­да­ла­ся? По тiм, що у вас гос­тi! Мо­же, хто i ча­р­ку го­рiл­ки хо­че.

- А ти хоч?

Педоря ус­мiх­ну­ла­ся, ути­ра­ючи но­са:

- I я вип'ю, як дас­те.

- Молодець! - пох­ва­лив отець Ми­ко­лай. - На ж то­бi… - I вiн по­чав ри­ти­ся в ки­ше­нi, бряз­ка­ючи гро­ши­ма. - На пол­ти­ника. Чуєш? цi­ло­го пол­ти­ни­ка… Ска­жи жи­до­вi, щоб ква­р­ту уси­пав, та доб­рої! Не­доб­рої i не бе­ри. По­куш­туй по­пе­реду… Тiльки не з на­шої по­су­ди, - по­га­на ти ду­же! - а в жи­да з чар­ки… i тiльки од­ну чар­ку. Чуєш, тiльки од­ну!

Вiддавши Пе­до­рi гро­шi, вiн ще по­чав її ви­ряд­жа­ти.

- Отак у нас усе, - жа­лi­ла­ся тим ча­сом по­па­дя Довб­нi. - Отак, як ба­чи­те: не­ма то­го, шоб ви­го­во­ри­ти прис­лу­зi, - вiн жар­тує. Отак i спо­ва­дить най­ми­чок! Чо­го ж во­ни бу­дуть слу­ха­ти?

- Бо те­бе як слу­ха­ти, то тре­ба на­де­ся­те­ро ро­зiр­ва­тись, - ог­риз­нув­ся отець Ми­ко­лай. - У те­бе не­ма од­но­го дi­ла, а ра­зом де­ся­те­ро: по­дай те, Пе­до­ре! на то­бi се! бi­жи за тим, та не ми­ни й цього!.. Нi, ти в ме­не не ха­зяй­ка­та­ки!

- О, ти муд­рий ха­зяїн!.. по чу­жих ха­тах хо­дя­чи та чу­же до­бро поїда­ючи, - уко­ло­ла На­та­лiя Ми­ко­лаївна.

- Наша, брат, служ­ба та­ка, - од­ка­зав пiп. - Ми i по чу­жих лю­дях ти­ня­ючись про­жи­ве­мо, а ти до­ма з го­ло­ду ско­лiєш.

- За та­ким ха­зяїном! - сер­ди­лась по­па­дя. Отець Ми­ко­лай су­во­ро блик­нув на неї, та, мах­нув­ши ру­кою, за­ре­го­тав­ся.

- Не слу­хай, брат, її, - по­вер­нув­ся вiн до Довб­нi. - Жiн­ка, брат, i чор­та про­ве­де! - ска­зав вiн йо­му над ухо так, щоб усi по­чу­ли.

Наталiя Ми­ко­лаївна пус­ти­ла на чо­ло­вi­ка гост­рий i при­зрий пог­ляд; зцi­пи­ла зу­би, аж її ще­ле­пи ви­да­ли­ся над по­вними що­ка­ми, мов во­на зби­ра­ла­ся ко­го роз­ку­си­ти ни­ми, i, згор­нув­ши ру­ки, сер­ди­то опус­ти­ла­ся на сту­лець бi­ля сто­лу. її свi­же ро­же­ве об­лич­чя поп'ятни­ло­ся, очi пох­му­ри­лись. Во­на мов­ча­ла; здається - i не ди­ха­ла. Отець Ми­ко­лай, гля­нувши на жiн­ку, мер­щiй опус­тив­ся на ди­ван, тер ко­лi­на до­лонями i чуд­но хи­хи­кав.

- Як дур­ник! - про­цi­ди­ла по­па­дя крiзь зу­би.

- Ви сер­ди­тесь? - спи­тав­ся, пiд­хо­дя­чи до неї, Про­цен­ко. Во­на блик­ну­ла на нього й нi­чо­го не вiд­ка­за­ла; спiд­ня гу­ба її трем­тi­ла… Довб­ня по­ну­ро ди­вив­ся на все те, а пiп од­но тер ко­лi­на та ти­хо хи­хи­кав. У ха­тi зро­би­ло­ся сум­но та нуд­но - не доб­ро, вид­но, все те вi­щу­ва­ло!

Може б, во­но i справ­дi з то­го бу­ча зня­ла­ся, як­би не Педо­ря… У ко­жу­шан­цi на­опаш­ки, за­ку­та­на плат­ком так, що з-пiд йо­го тiльки її очi та си­нiй нiс ви­зи­ра­ли, ува­ли­ла­ся во­на у ха­ту, бу­ха­ючи своїми стра­шен-ни­ми шкар­бу­на­ми; пi­дi­йш­ла до сто­лу, вий­ня­ла з-пiд по­ли пля­ху го­рiл­ки i, струс­нув­ши нею над свiт­лом, скрик­ну­ла:

- Самий смак! Про­цен­ко зас­мi­яв­ся.

- Чого ви ре­го­че­те? - спи­та­ла Пе­до­ря у по­па, не по­чув­ши, хто за­ре­го­тав­ся.

- Молодець ти у ме­не, мо­ло­дець! - од­ка­зав, ус­мi­ха­ючись, пiп. - Мчи ли­шень мер­щiй нам чар­ку та чо­го-не­будь їсти.

Педоря каш­ля­ну­ла, утер­ла но­са i мовч­ки вий­шла. Швид­ко во­на зно­ву вер­ну­ла­ся, не­су­чи в од­нiй ру­цi чар­ку, а в дру­гiй на та­рiл­цi пе­че­ну ри­бу, хлi­ба i со­ло­них огiр­кiв.

Отець Ми­ко­лай схо­пив­ся був, та, пог­ля­нув­ши на жiн­ку, що як сич на­ду­та си­дi­ла, мер­щiй со­бi сiв, об­вiв усiх очи­ма, хи­хик­нув i по­тер ко­лi­на.

- Як здо­ров'я ва­шої ку­ми? - спи­та­ла На­та­лiя Ми­ко­лаївна у Про­цен­ка. - От не збе­ру­ся та й не збе­ру­ся нi­як до неї!

- То че­рез те, що дов­го зби­раєтесь. Во­на ма­ла щось одка­зати.

- А мо­же б, ти нас, На­та­лю, по­час­ту­ва­ла? - пе­ре­бив її отець Ми­ко­лай.

- Як ви не по­час­туєте, то я й пи­ти не хо­чу! - до­дав Довб­ня.

- Чому ж се? - спи­та­ла во­на.

- У жен­щин ру­ка лег­ка… Плав­кi­ше чар­ка йде, не стано­ви­ться ру­ба! - пе­ре­вiв на жар­ти Довб­ня.

- О, у ме­не ру­ка важ­ка… Ви ще не знаєте її! - од­ка­за­ла по­падя, згор­та­ючи ру­ку в ку­ла­чок i пiд­нi­ма­ючи йо­го вго­ру. Про­ти свiт­ла той ку­ла­чок як яб­луч­ко чер­во­нiв.

- Ваша? Ота! - скрик­нув Довб­ня, див­ля­чись, як кiт на ми­шу, на її ку­ла­чок. - А роз­гор­нiть, я по­див­лю­ся, - ска­зав, пiд­ходячи до неї.

- Що ви там по­ба­чи­те? Хi­ба ви зна­хур?

- Знахур.

Попадя роз­ту­ли­ла жме­ню i по­да­ла Довб­нi. Той бе­реж­но узяв­ся за пальчи­ки i, при­хи­лив­ши­ся, роз­див­ляв­ся до­ло­ню, тi не­ве­лич­кi бо­ро­зен­ки, що по­кар­бу­ва­ли її.

- Довго ме­нi жи­ти? - гра­ючи очи­ма, спи­та­ла во­на.

- Сто лiт! - скрик­нув Довб­ня, прик­ри­ва­ючи її до­ло­ню сво­єю жорст­кою. По­дер­жав­ши тро­хи, вiн при­ник ухом. - При­ту­лiть мiц­нi­ше! - про­мо­вив.

- Отже ви справ­дi, мов зна­хур! - за­ще­бе­та­ла во­на. - Що ж ви там по­чуєте?

Довбня нi­чо­го не од­ка­зав - слу­хав. По­тiм пiд­вiв го­ло­ву, на­ло­жив зно­ву свою до­ло­ню i, див­ля­чись пря­мо у вi­чi На­талiї Ми­ко­лаївнi, ус­мi­хав­ся. Кров, про­бi­га­ючи пiд її тон­кою шку­роч­кою, сти­ха дот­ри­му­ва­ла­ся до йо­го жорст­кої до­ло­нi; мов миш­ка сi­па­ла, лос­ко­та­ла її; вiн дос­лу­хав­ся до то­го.

Попадя чо­гось за­ре­го­та­ла­ся дзвiн­ко та ра­дiс­но. Пiп весе­ло пiдс­ко­чив уго­ру i скрик­нув:

- Могорича! мо­го­ри­ча!

Один Про­цен­ко сум­ний сто­яв i пильно ди­вив­ся то на Довб­ню, то на по­па­дю. Вiн ба­чив, як її очi за­го­ря­ли­ся, як блi­де об­лич­чя чер­во­нi­ло по­ма­лу… Щось стук­ну­ло у йо­го сер­це, щось на­че ущип­ну­ло йо­го.

- Колдун! кол­дун! - кри­чав пiп, бi­га­ючи по ха­тi, ра­дий, що Довб­ня роз­ве­се­лив На­та­лiю Ми­ко­лаївну. - За се ви­пи­ти! їй-бо­гу, ви­пи­ти!

- Що ж ви там дос­лу­ха­лись? - прис­та­ла На­та­лiя Мико­лаївна до Довб­нi, як той зняв ру­ку.

- Почастуйте! - ука­зав Довб­ня на пляш­ку.

Попадя мер­щiй схо­пи­ла чар­ку i, на­лив­ши, пiд­нес­ла Довб­нi.

- Капелечку! од­ну ка­пе­леч­ку! - сле­бе­зу­вав той, од­во­дя­чи чар­ку. По­па­дя хлес­ну­ла з пiв­чар­ки i мер­щiй до­ли­ла. Довб­ня од­ним ду­хом вим­чав пов­ну.

- Усiх! усiх! - гу­кав пiп, пле­щу­чи в до­лош­ки. - Ура-а-а!

Наталiя Ми­ко­лаївна ски­ну­ла на нього неп­ри­вiт­ний пог­ляд.

- I вас, Гри­го­рiй Пет­ро­вич, час­ту­ва­ти?- стрiльнув­ши оком на Про­цен­ка, спи­та­ла во­на.

- Усiх! усiх! - глу­хо од­ка­зав Довб­ня.

- Менi не­ба­га­теч­ко. Я не п'ю, - про­хав­ся Про­цен­ко.

- Треба ро­би­ти, як зна­хур ка­же! - од­ка­за­ла по­па­дя, ус­мi­ха­ючись. Го­рiл­ка вже вда­ри­ла