Повія - Мирний

"Невже вiн… вiн, па­нич, що за ним га­ня­ються па­нян­ки з усього мiс­та, - ме­не лю­бить?.. Нев­же та по­па­дя, що, ка­жуть, як кар­ти­на хо­ро­ша, не по­до­ба­лась йо­му? А я… я - прос­та дi­в­ка? - йо­му по­до­ба­ла­ся?.. Оце див­но! - ду­ма­ло­ся їй, i її сер­це так ра­дiс­но би­ло­ся. - I па­нi бi­ля йо­го па­да,- зно­ву лi­зе їй у го­ло­ву. - I па­нi не по­га­на з се­бе. А я б то йо­му кра­ща?.. Го­с­подь йо­го знає! Мо­же, йо­му за­ма­ну­ло­ся тiльки по­гратися та пос­мi­яти­ся з ме­не, дур­ної, а я йму вi­ри? - Не­стямна ту­га, мов па­зу­ра­ми кiш­ка, упи­нається в її ду­шу, сльози вис­ту­па­ють на очi. - Нi, нi!.. щось во­но та не так… Чо­го ж та­кi па­лю­чi по­цi­лун­ки, та­кi га­ря­чi обiй­ми?!" - зно­ву утi­ша се­бе Хрис­тя. До са­мо­го свi­ту не спа­ла во­на, то млi­ючи вiд нес­по­дi­ва­но­го щас­тя, то су­му­ючи вiд на­тов­пу не­роз­га­да­них ду­мок, га­ря­чо­го дзюр­ко­тан­ня кро­вi, лег­ких та важ­ких за­боїв сер­ця…

VIII

***

На ра­нок Хрис­тя не знає, де хо­дить, що ро­бить. Почуван­ня­ чо­гось ли­хо­го i ра­зом доб­ро­го її ду­шу мороч­ить. Оце пi­д­к­ра­деться сти­ха i обiй­ме ту­гою не­са­мо­ви­тою… Що, як хто чув те? Що, як хто ба­чив? Як дiз­на­ються, бу­ва? Ото дiв­ка! з па­ни­чем цi­лу­ва­ти­ся?! Ма­тiн­ко!.. I Хрис­тя чує, як її об­личчя го­рить-па­лає, як її очi со­ром криє; i свiт бi­лий, загляд­аючи в них, ви­дає її… I на­вi­що сей день нас­тав? Чо­му нiч не за­ба­ри­ла­ся?.. То зно­ву, - по­вер­тає на iн­ше, - огор­тає її сер­це якась утi­ха, якась ве­се­ла на­дiя ду­шу грiє. Ну, а хоч би хто й ба­чив? Хоч би хто й ска­зав те? Що ж во­на - ду­шу чию за­гу­би­ла? Що ли­хе зро­би­ла? Нi­чо­го ж! Нi­ко­му ж! Що вiн цi­лу­вав ме­не? Чим же я ви­ну­ва­та, що вiн цi­лу­вав? А що, як вiн лю­бить ме­не? Як справ­дi ко­хає?.. Бог йо­го знає: мо­же, ме­не до­сi гос­подь ка­рав ли­хом та на­пас­тю, щоб те­пер на­го­ро­ди­ти щас­тям та спо­коєм… Мо­же, се вiн моє ща­стя по­си­лає? Мо­же, се во­но йде до ме­не?

Нелегеньку дум­ку зав­да­ло жит­тя Хрис­тi - ду­май! Не­роз­га­д­ану за­гад­ку ста­но­ве пе­ред нею - роз­га­дуй! I до сього ча­су во­но не жа­лу­ва­ло її, по­вер­та­ло­ся то тим, то дру­гим не­привiтним бо­ком; та то все до­хо­ди­ло зо­ко­ла, щипал­о за сер­це скраю; а те­пер десь нес­по­дi­ва­но з са­мої се­ре­ди­ни взя­ло­ся, десь там на днi зак­лю­ну­ло­ся, з са­мо­го гли­бу ви­ри­н­ає, по­ло­хає її спо­кiй ти­хий, бун­тує її дум­ки кри­ла­тi. Не ди­в­но, що во­ни її так об­ляг­ли, не­мов во­ро­ги тяж­кi, на­су­нули; не див­но, що Хрис­тя як уп­не очi у що-не­будь, то там во­ни в неї i зос­та­нуться. Чи си­дить, чи стоїть во­на, то, зда­ється, на­че при­би­та гвiзд­ком до то­го мiс­ця - й не по­во­р­ух­не­ться.

- Христе! - оце обiз­ве Мар'я. А Хрис­тя не чує.

- Об чо­му це так за­га­да­ла­ся? - ре­го­че та, прик­ро придив­ляючись на Хрис­тю.

Христя зирк­не та так зра­зу й зай­меться! Не­на­че її на чо­му не­доб­ро­му спiй­ма­ють.

- Чого се ти, дiв­ко, так су­муєш? - до­пи­тується Мар'я, не спус­ка­ючи очей з неї.

Та й ли­хi якi у Мар'ї очi! Хрис­тя чує, як во­ни, на­че ши­ло, до са­мо­го її сер­ця до­хо­дять, у са­му ду­шу упи­на­ються. I чо­го їй вiд ме­не тре­ба? Чо­го во­на слiд­кує за мною? Ма­ти во­на моя? Сест­ра стар­ша? Чо­го ж їй хо­четься? - тро­хи не пла­че Хрис­тя; i ра­да, як­би на той час увесь свiт про­ва­лив­ся i во­на зос­та­ла­ся од­ним од­на з своєю ту­гою са­мотньою, з своїми дум­ка­ми нес­по­кiй­ни­ми.

То-то й ли­хо, що так не бу­ває, як нам хо­четься! Ще по­ки ра­но, по­ки Мар'я та Хрис­тя уд­вох тiльки ниш­по­рять у кух­нi - Хрис­тя то сим, то тим бо­ком бiд Мар'ї увер­неться. А як па­ни ки­нуться i поч­неться те що­ден­не по­ран­ня? А як вiн клик­не її да­ва­ти уми­ва­ти­ся?.. Во­на нi­як не при­га­дає, що то­дi бу­де.. Во­на тiльки чує, що її си­ла по­ки­дає, що во­на нi­ку­ди кчем­на, зов­сiм не­ду­жа. "Гос­по­ди! Що ж се зо мною ста­ло­ся? - ду­має во­на. - Чи не ка­раєш, бу­ва, ти ме­не за те, що я по­зав­чо­ра з то­го ко­хан­ня ре­го­та­ла­ся?"

Тут са­ме две­рi з гор­ниць рип­ну­ли - i на по­ро­зi па­нi пока­залася. Нев­ми­ва­на та зас­па­на, во­на якось зоз­ла гукнул­а в кух­ню:

- Що се ви тут мне­тесь? Чо­му вi­кон не од­чи­няєте?

Христя, як стрi­ла, ки­ну­ла­ся з ха­ти, та за по­ро­гом зга­да­ла, що ще про­го­ни­чi не по­од­щi­па­нi. Як то­роп­ле­на, ки­ну­лась во­на на­зад - i пi­шов гур­кiт та сту­кiт по ха­тах! Бi­га­ючи вiд од­но­го вiк­на до дру­го­го, Хрис­тя гар­ча­ла стульця­ми, за­чi­па­ла­ся об рiж­ки сто­лiв, би­ла­ся i, не по­чу­ва­ючи бо­лю, мер­щiй нес­ла­ся да­лi.

- Що це ти то­рох­тиш там, мов на­вi­же­на? - грим­ну­ла на неї Пис­ти­на Iва­нiв­на.

Христя оте­те­рi­ла - з мiс­ця не во­рух­неться.

- Чого ж ти ста­ла? - зно­ву га­рик­ну­ла Пис­ти­на Iва­нiв­на.

Христя ки­ну­лась… На пре­ве­ли­ку си­лу тi про­го­ни­чi по­одщiпала i яко­мо­га швид­ше май­ну­ла над­вiр.

Надвiрня про­хо­ло­да тро­хи охо­ло­ди­ла її га­ря­чу го­ло­ву, ути­хо­ми­ри­ла пе­ре­ля­ка­нi дум­ки; Хрис­тя вер­ну­ла­ся у ха­ту да­ле­ко по­кiй­нi­ша. Мар'ю во­на стрi­ла на по­ро­зi, та зiбрала­ся­ на ба­зар, i це її ще бiльше зас­по­коїло.

"Якщо вже не­пе­ре­лив­ки бу­де, - схо­ва­юся хоч у кух­нi, - нi­ко­му бу­де наг­ля­да­ти", - по­ду­ма­ла во­на. I справ­дi - ста­ла ти­ха та яс­на, пра­ви­ла­ся бi­ля всього, як i ко­жен день, як i дав­но, аж по­ки з па­ни­че­вої ха­ти не роз­чи­ни­ли­ся две­рi.

- Христино! Дай­те уми­ти­ся, - про­мо­вив вiн ти­хо; а її чо­гось всю так i за­тi­па­ло!

Беручи во­ду, во­на i не зап­ри­мi­ти­ла, що наб­ра­ла тiльки пiвг­ле­ка; ус­ко­чи­ла в йо­го ха­ту - за­бу­ла з со­бою та­за узя­ти. Мет­ну­ла­ся на­зад, доб­ра­ла во­ди, глит­ну­ла з сi­ней свi­жо­го по­вiт­ря, мов тих лi­кiв, i, не див­ля­чись нi­ку­ди й нi на що, на­че на смерть, пiш­ла до нього в ха­ту.

Вiн гля­нув на неї, - а в неї аж во­лос­ся зай­ня­ло­ся! во­на чує, як вiн ди­виться, прик­ро ди­виться на неї.

- Чого се ви сьогод­нi на­че в во­ду опу­ще­на? - спи­тав вiн її, ста­нов­ля­чись над та­зом.

Вона мов­ча­ла та млi­ла. Вiн ще прик­рi­ше пог­ля­нув на неї.

- Та уми­вай­тесь уже! - бо­лiс­но, на­че крiзь сльози, ви­мо­ви­л­а во­на.

Вiн зiтх­нув i нас­та­но­вив ру­ки. Її жаль об­няв, та­кий гiр­кий та рi­зу­чий жаль, що во­на тро­хи не зап­ла­ка­ла… Чо­го? Во­на са­ма не знає чо­го… Ллє во­ду i са­ма не знає, ку­ди ллє; крiзь