Повія - Мирний

сер­цi ти­хi та втiш­нi по­чу­ван­ня, якiсь не­ви­раз­но лю­бi на­дiї… "Та - уже розк­вiт­ла квiт­ка, пиш­на, та не за­паш­на; а ся - не­по­ча­та кри­ни­ця…" - ду­ма­лось йо­му. Хто то з неї пер­ший во­ди на­бере?.. Йо­му ро­би­ло­ся душ­но; зiт­хан­ня пал­ке-га­ря­че, у ро­тi сох­ло… I вiн не­са­мо­ви­то во­ро­чав­ся з бо­ку на бiк.

А тим ча­сом на пе­чi в кух­нi чу­ло­ся шу­шу­кан­ня.

- Який вiн гар­ний та ввiч­ли­вий! Уже не той, що на скрип­цi грав, - на­че дзво­ник, ти­хо про­мов­ляє мо­ло­дий го­лос.

- I ти б та­ко­го по­ко­ха­ла? - до­пи­тується мо­ло­до­го - охрип­лий…

- От, уже б i по­ко­ха­ла! - з до­ко­ром дзво­не мо­ло­дий.

- Та не крий­ся: хi­ба не при­мiт­не, що i в те­бе обiз­ва­ло­ся? - гу­де ох­рип­лий…

- Ще й як закльовує!.. - i дзвiн­кий ре­гiт роз­ко­тив­ся се­ред тем­но­ти.

VII

***

- Дома? - спи­тав­ся Про­цен­ко дру­го­го дня зве­чо­ра у попа­ди­ної най­мич­ки, синьоно­сої Пе­до­рi, увi­хо­дя­чи ра­зом з До­вб­нею в кух­ню.

- А де ж, як не до­ма? - неп­ри­вiт­но од­ка­за­ла та товс­тим, гу­г­ня­вим го­ло­сом. - До вас ма­ла по­си­ла­ти! - до­да­ла ще тов­ще.

Довбня вит­рi­щив­ся на Пе­до­рю: звiд­ки, мов, та­ка гост­ра взя­ла­ся? Тим ча­сом по­па­дя, за­чув­ши знай­омий го­лос, весе­ло вiд­гук­ну­лась з дру­гої ха­ти:

- Нема до­ма! Не­ма до­ма!

- А де ж ба­ри­ня? - жар­ту­вав, ус­ту­па­ючи в гор­ни­цю, Про­це­нко.

- Господи! I не грiх вам?.. - по­ча­ла бу­ло по­па­дя, та, заба­чивши Довбню, зра­зу умовк­ла.

- Не лай­те ме­не, На­та­лiя Ми­ко­лаївна, - по­чав Про­цен­ко. - Я до вас при­вiв мо­го доб­ро­го зна­ко­мо­го - Лу­ку Федорови­ча ­Довб­ню. Пам'ятаєте: дав­но якось хва­лив­ся вам про ньо­го.

- Я ра­да… - зай­ма­ючись крас­кою, про­мо­ви­ла по­па­дя, по­да­ючи Довб­нi ру­ку.

- Той чорт, що в бу­ря­ки кри­шать, - жар­ту­вав Довб­ня, зда­в­лю­ючи її не­ве­лич­ку ру­ку так, що аж тен­дiт­нi пальчи­ки зли­п­лись до­ку­пи.

- А отець Ми­ко­лай до­ма? - спи­тав Про­цен­ко, шу­ка­ючи очи­ма мiс­ця, де б сiс­ти.

Бiгучi по­па­ди­нi очi зра­зу по­мi­ти­ли те.

- Отця Ми­ко­лая зап­ро­ше­но на хрес­ти­ни, - од­ка­за­ла во­на i мер­щiй ки­ну­ла­ся в дру­гу ха­ту за стульцем.

Довбня по­чав ог­ля­да­ти ха­ту. У кут­ку бi­ля не­ве­лич­ко­го сто­ли­ка сто­яло всього тiльки два стiльцi, на сто­лi вигра­вав са­мо­вар жур­ли­ву пiс­ню. Дав­но вже вiн не ба­чив нi вiх­тя, нi цег­ли, нi по­пе­лу: зе­ле­нi патьоки зас­ти­ла­ли йо­го за­мурзанi бо­ки, кран схи­лив­ся на­бiк, з нього ка­по­тi­ла во­да пря­мо на стiл; на йо­му геть одс­то­ронь сто­яло два ста­ка­ни; в од­ному не­до­пи­тий хо­ло­нув чай, а в дру­го­му якась бу­ра во­диця ди­ми­ла­ся; чай­ник неп­рик­ри­тий па­ру­вав. Вид­но, не ха­зяй­ська ру­ка хо­ди­ла бi­ля то­го. Та й ха­та ви­да­ва­ла неве­ликi про те кло­по­ти: стi­ни го­лi, по­лу­па­нi; до­лiв­ка, не­мете­на­, хру­ща­ла пiд но­га­ми; тут ва­ля­ли­ся вся­кi об'їдки, кiс­точ­ки, крих­ти хлi­ба i луш­пай­ки з на­сiн­ня… У дру­го­му кут­ку сто­яв обiр­ва­ний ди­ван, мов гор­ба­тий ста­рець при­мо­сти­в­ся бi­ля стi­ни спо­чи­ва­ти… Всю­ди би­ли в вi­чi злид­нi та не­до­с­та­чi.

Поки Довб­ня ог­ля­дав те убо­жест­во, з дру­гої ха­ти вит­кнулася На­та­лiя Ми­ко­лаївна з стульцем.

- Це ви ме­нi не­се­те? - зу­пи­нив її Довб­ня, пе­ре­хоп­лю­ючи сту­лець у свої ру­ки. - Мар­но пра­цю­ва­ли­ся: я та­кий, що i до­лi по­си­дiв би!

Наталiя Ми­ко­лаївна не зна­ла, як їй прий­ня­ти тi Довб­нинi ре­чi: чи за пос­мiх над їх злид­ня­ми, чи над її непоряд­ком. Вiд со­ро­му у неї й уха по­чер­во­нi­ли - не тiльки що­ки. А тут ще пiд­да­ла жа­ру й Пе­до­ря: з грю­ком розчин­ивши две­рi, во­на ува­ли­лась у ха­ту i, нас­ту­пив­ши Довб­нi на но­гу, ки­нулася до са­мо­ва­ру.

- Дивися - но­ги од­топ­чеш! - скрик­нув Довб­ня.

- Хiба в ме­не є там очi? - од­ка­за­ла неп­ри­вiт­но, бе­ру­чи са­мо­вар.

- Педоре! - гук­ну­ла по­па­дя. - Ку­ди ти са­мо­вар бе­реш?

- Хiба не тре­ба пi­дiг­рi­ва­ти? А яким чор­том гос­тей напу­ва­т­и?

- Там во­ди вже не­має, - су­во­ро од­ка­за­ла по­па­дi.

- Педоре! - стук­нув­ши но­гою, скрик­ну­ла по­па­дя. - Скiль­ки ра­зiв я те­бе про­ха­ла: не про­вадь ти ме­нi хоч при лю­дях своїх чор­тiв!

- А чим же справ­дi бу­де­те на­пу­ва­ти? По­ми­ями? Ди­вiться - я ще й вин­на! - пра­ву­ва­лась Пе­до­ря.

- Педоре! Бе­ри са­мо­вар! бе­ри все!.. тiльки йди со­бi, не об­зивайся до ме­не!.. Гос­по­ди! - по­жа­лi­ла­ся по­па­дя пе­ред го­стями, ко­ли Пе­до­ря вий­шла у кух­ню з са­мо­ва­ром. - Не­ма, ма­буть, нiг­де та­кої прис­лу­ги, як у нас… От­же дер­жить!

- Держить? - од­гук­ну­лась Пе­до­ря. - Доб­ре дер­жа­ти, гро­шей не пла­тив­ши! Запла­тiть ме­нi - я й сьогод­нi пi­ду вiд вас i де­ся­тою ву­ли­цею об­ми­на­ти­му… Дер­жить!

- Та за­мовч, Хрис­та ра­ди! - поп­ро­ха­ла по­па­дя, за­чи­ня­ючи две­рi вiд кух­нi.

- Та чо­му ви її справ­дi не роз­щи­та­ете? - увер­нув Процен­ко.

- Ну, ска­жiть же йо­му! - од­ка­за­ла по­па­дя, гнiв­но насуплю­ючи бро­ви.

- Їй, вид­но, нiх­то ще нi­ко­ли ро­та не за­го­род­жу­вав! - до­дав Довб­ня.

- От ще! - про­мо­вив Про­цен­ко.

- Атож! - свiрк­нув­ши очи­ма, скрик­нув Довб­ня. - Ось на­сту­пила на но­гу, та ще й на мо­золь… Хоч би доб­ре що! а то… Гид­ко на скiп­ки взя­ти!.. Тьфу! По­па­дя i Про­цен­ко ра­зом за­ре­го­та­ли­ся, так смiш­но вип­лю­вав­ся Довб­ня.

- Оце який ви страш­ний та сер­ди­тий! - скрик­ну­ла во­на, спо­дi­ва­ючись по­вер­ну­ти роз­мо­ву на iн­шi ре­чi.

- Та пальця в рот не кла­дiть: ще зу­би цi­лi, - жар­ту­вав До­вб­ня на­чеб­то й гнiв­но.

- Невже? - ти­хо спи­та­ла во­на, лу­ка­во стрiльнув­ши на йо­го очи­ма. В її го­ло­сi по­чу­ва­ли­ся жар­тiв­ли­вi iг­раш­ки, в її очах свi­ти­ла­ся ти­ха ус­мiш­ка, на її об­лич­чi гра­ла крас­ка. На­че та кi­шеч­ка прик­ра­дається зда­ле­ку до ми­ша­чої нор­ки, прик­ра­да­ла­ся во­на ти­хим го­ло­сом та при­вiт­ним пог­ля­дом до на­суп­ле­но­го Довб­нi, що си­дiв на сту­лi пох­му­рий i кру­тив дов­го­го ру­до­го ву­са… Щоб во­на та не роз­во­ру­ши­ла ко­го? Та як схо­че - i нi­ме за­го­во­ре!

Довбня справ­дi за­го­во­рив. Своєю кру­тою та де­бе­лою мо­вою вiн так i си­пав жар­ти, на­че дро­ва­ми вер­гав на всi бо­ки; Про­цен­ко пiд­дер­жу­вав йо­го, увер­та­ючи ко­ли-не-ко­ли яке сло­во, а по­па­дя пiд­да­ва­ла жа­ру то ве­се­лим пог­ля­дом, то без­жур­ним ре­го­том. У ха­тi зра­зу ста­ло так утiш­но та ве­село! Не­давнього гiр­ко­го нес­по­кою на­че й не бу­ло; не при­мiт­не на­вiть нi злид­нiв, нi не­по­ряд­ку: i до­лiв­ка мов са­ма со­бою про­ми­ла­ся, й стi­ни по­бi­лi­ли - ви­рiв­ня­ли­ся, i лой­ова свiч­ка так яс­но го­рi­ла!.. Гуч­на роз­мо­ва ук­ри­ва­ла ха­ту. Во­на ущух­ла тiльки то­дi, як Пе­до­ря од­чи­ни­ла две­рi, щоб внес­ти са­мо­вар. Крек­чу­чи, во­на пiд­ня­ла йо­го, пос­та­но­ви­ла на сто­лi i, оки­нув­ши всiх неп­ри­вiт­ним пог­ля­дом, мер­щiй по­ве­р­нул­а на­зад.

- А я си­дiв та ждав… Ну, ду­маю, пер­ший раз но­гу одто­пта­л­а, а те­пер уже й са­мо­вар виллє на ме­не, - промов­ив До­вб­ня їй ус­лiд.

Нестямний ре­гiт об­няв ха­ту… За ним не чут­но бу­ло, як Пе­до­ря, про­гуг­ня­вив­ши со­бi пiд нiс "за­цi­пи­ло?!", грюк­ну­ла две­ри­ма.

За чаєм ще ве­се­лi­ше пiш­ла роз­мо­ва. Про­цен­ко й не ду­мав, що