Повія - Мирний

Поки Мар'я роз­ка­зу­ва­ла Хрис­тi про Довб­ню, тим ча­сом у них з Про­цен­ком ве­ла­ся своя роз­мо­ва.

- Ви ки­ну­ли у ме­не своє лiб­рет­то та й не при­хо­ди­те. Що, ду­маю, за знак? Чи не за­бу­ли? Вiд­не­су хоч сам, - ка­зав До­вб­ня, кла­ду­чи на сто­лi скрип­ку.

- Спасибi! - по­дя­ку­вав Про­цен­ко. - Ме­нi так за­нi­ко­ли­ло­ся.

- Еге, я ще i скрип­ку при­нiс ра­зом з лiб­рет­том. Мо­же, ми що й ушк­ва­ри­мо! - увер­нув Довб­ня кру­то.

- Як? То ви ско­рис­ту­ва­ли­ся лiб­рет­то? - зра­дiв Про­цен­ко.

- Кий чор­тiв батько! Ду­же зак­рундзьова­не, - од­ка­зав До­вб­ня. - Ве­сiл­ля тро­хи роз­по­чав. Пох­ва­лю­ся, тiльки спер­шу ска­жiть: чай у вас є? Я чаю не пив.

- Христе! - ки­нув­ся Про­цен­ко до кух­нi. - Чи вже са­мо­вар прий­ня­ли?

- Нi, ще у гор­ни­цях.

- Не мож­на б поп­ро­ха­ти у Пис­ти­ни Iва­нiв­ни чаю?

- Зараз.

I Хрис­тя мет­ко верт­ну­ла­ся, ско­чи­ла з по­лу й по­бiг­ла в гор­ни­цi.

- Як гля­ну на ва­шу дiв­чи­ну, то й чаю не пив би - все б на неї ди­вив­ся! - бу­бо­нiв Довб­ня, пильно за­див­ля­ючись на Хри­с­тю, як та пiд­нес­ла йо­му чаю на не­ве­лич­кiй пiдс­та­вi.

- Та бе­рiть уже, а то ки­ну! - чер­во­нi­ючи, як ма­кiв­ка, мови­ла Хрис­тя. Довб­ня, не спус­ка­ючи з неї очей, не­хо­тя прос­тяг ру­ку i лед­ве узяв­ся за блюд­це, як Хрис­тя, на­че му­ха, верт­нулася i мер­щiй вис­ко­чи­ла з ха­ти.

- Оце так! оце смак! Це не го­родська… хльорка, не панян­ка, що у їх жи­лах за­мiсть кро­вi те­че бу­ря­ко­вий квас або си­рi­вець. Ця - за­пе­че­на сон­цем; у сiєї кров - огонь! - бу­бонiв Довб­ня, бов­та­ючи ло­жеч­кою чай.

I по­чав роз­ка­зу­ва­ти Про­цен­ко­вi рiз­нi при­по­вiст­ки з своїх п'яних по­хо­деньок. То бу­ли нез­ви­чай­нi при­по­вiст­ки, без­пу­тнi ре­чi без­пут­но­го п'яно­го ба­жан­ня та жа­ги; вiд них аж на ду­шi пе­ре­вер­та­ло­ся у свi­жо­го чо­ло­вi­ка. Не­доб­ри­ми, ви­д­ко, зда­ли­ся во­ни i Про­цен­ко­вi, бо вiн мер­щiй пе­ре­бив До­вб­ню:

- Казна-що ви ме­ле­те! Нев­же ро­зум­но­му чо­ло­вi­ко­вi на та­ке по­вин­но пус­ка­тись?

- Розумному, ка­же­те? - спи­тав спо­кiй­но той. - А при­чо­му тут ро­зум? На­ту­ра, та й го­дi! Їсте ж ви? п'єте… ну?

Вiн не до­ка­зав. Та нi­чо­го бу­ло й до­ка­зу­ва­ти: Про­цен­ко­вi ста­ло аж страш­но вiд та­кої го­лої та нi­чим не прик­ри­тої прав­ди. Вiн по­чав за­ми­на­ти роз­мо­ву, пе­ре­во­ди­ти її на дру­гi ре­чi, по­ки не звер­нув на лiб­рет­то, над кот­рим вiн, як по­знайомився з по­па­дею, про­си­дiв з тиж­день. То бу­ла хоч i по­хап­на ро­бо­та i не до­сить зграб­на, але вiн ди­вив­ся на неї, як на дi­ло ве­ли­кої ва­ги. Йо­го го­ло­ву дав­но вже мо­ро­чи­ла дум­ка ба­чи­ти ко­ли-не­будь свою опе­ру, ском­по­но­ва­ну на го­ло­си рiд­них пi­сень - та­ких чу­лих та гли­бо­ких. До­сi їх тiльки ста­ви­ли на ко­ну - i всiм во­ни так по­до­ба­ли­ся; iно­дi де­кiлька зво­ди­ли й до­ку­пи, чер­гу­ючи по­важ­ну з ве­се­лою, i та­ка пос­та­но­ва ма­ла стра­шен­ний вплив на слу­ха­чiв; от­же то не бу­ла ще опе­ра, - то бу­ли тiльки пер­шi кро­ки до неї, пер­шi нес­мi­ли­вi пiдс­ту­пи до то­го ве­ли­ко­го дi­ла, що до­жидал­о сво­го ва­таж­ка, який пер­ший узяв­ся б за нього. Хто знає, чи не вiн, бу­ва, бу­де той пер­ший? Ад­же ж йо­му пер­шому спа­ла про те дум­ка! Чо­му ж нею не ско­рис­ту­ва­ти­ся, як є хiть i жа­га до сього? Тре­ба тiльки лiб­рет­то ви­ко­на­ти, а го­ло­си до нього пiдс­та­ви­ти з тих са­мих пi­сень, що на­род спi­ває… Це вже пус­тя­ко­ви­на! Поп­ро­ха­ти ко­го-не­будь, хто знає но­ти, щоб за­вiв їх у го­ло­си, та й го­дi! Шко­да, що вiн сьому не вив­чив­ся, а то б i про­ха­ти не тре­ба, - сам усе б ви­конав… Йо­го ся дум­ка так по­сi­ла, що йо­му вже вви­жа­ла­ся йо­го опе­ра, вис­тав­ле­на на ко­ну. Усю­ди тiльки й го­мо­ну, тiльки й ре­чi: Про­цен­ко опе­ру на­пи­сав! Став­лять Про­ценков­у опе­ру!.. Ой, дiй йо­го чес­тi! Тре­ба мер­щiй лiб­рет­то писат­и та прис­вя­ти­ти по­па­дi, та­кiй хо­ро­шiй спi­ву­сi. I вiн йо­го за тиж­день од­ма­хав. У то­му лiб­рет­то вiн роз­повiдав, як за не­ми­ло­го ви­да­ва­ли за­мiж дiв­чи­ну, як гра­ли ве­сiл­ля, як во­на бу­ла без­та­лан­на за не­лю­бим чо­ло­вi­ком i як їй до­велося уто­пи­ти­ся з го­ря. Про­чув­ши, що Довб­ня до­бре знає но­ти та до то­го ще й на скрип­цi грає, вiн пi­шов по­зна­йо­мити­ся з ним i поп­ро­ха­ти за­вес­ти в но­ти го­ло­си до йо­го лi­б­рет­та.

- Я йо­го ви­ко­нав, - хва­лив­ся вiн Довб­нi, - по­тай ми­ру у своїх гли­бо­ких дум­ках, ви­няньчив у своїй ду­шi, ви­пiк на ог­ни­щi сво­го сер­ця!

- Не до­во­ди­ло­ся ме­нi куш­ту­ва­ти яєшнi, пря­же­ної на та­кому ог­ни­щi, то й бо­юсь, щоб не опiк­ся! - од­ка­зав той, не то ди­ву­ючись, не то глу­зу­ючи.

А про­те взяв лiб­рет­то, щоб пер­ше всього йо­го прочита­ти­, i обi­цяв, що ко­ли змо­же що зро­би­ти, то й своїх рук при­ложить до го­ло­сiв.

Тепер ото Про­цен­ко­вi страх як хо­тi­ло­ся зна­ти, що зро­бив Довб­ня з йо­го лiб­рет­том. А вже ко­ли вiн прий­шов з скрип­кою - то, пев­но, має чим пох­ва­ли­ти­ся. "Та хай спочи­не, чаю нап'ється, по­ку­ре", - ду­мав Про­цен­ко. А Довб­ня, си­дячи за сто­лом, ка­див, мов з ди­ма­ря, на всю ха­ту, за­пи­ва­юч­и чаєм кож­ну за­тяж­ку.

- А ну­те, заг­рай­те що-не­будь, - поп­ро­хав Про­цен­ко, як той, ви­пив­ши шклян­ку чаю, ки­нув у блюд­це не­до­ку­рок зав­товш­ки з па­лець.

Довбня мовч­ки ус­тав, по­ва­гом поч­ва­лав до скрип­ки, вiдiм­кнув її, ви­тяг скрип­ку, поб­ренькав на стру­нах, по­вiв раз смич­ком i по­чав наст­ро­юва­ти.

- Ось по­чуєш, як вiн доб­ре грає! - обiз­ва­ла­ся Мар'я до Хрис­тi, пiд­во­дя­чи го­ло­ву слу­ха­ти. Хрис­тя мов­ча­ла, тiльки ще мов ниж­че схи­ли­ла­ся над ро­бо­тою.

Довбня, наст­рун­чив­ши скрип­ку, по­ци­ги­кав-по­ци­ги­кав i вий­шов на­се­ред ха­ти. Розс­та­вив­ши ши­ро­ко но­ги й прида­вивши пiд­бо­рiд­дям до пле­ча скрип­ку, вiн по­чав гра­ти… Ти­хо, глу­хо, мов зда­ле­ка, з-за го­ри, до­но­ситься го­мiн, то­пiт… чується мар­шо­ва ко­зацька пiс­ня… Ось во­на все на­ближається та наб­ли­жається… Це ж не мар­шо­ва, ко­за­ча пiс­ня, це - мо­ло­децький поїзд ве­зе кня­зя до мо­ло­дої. Так-так… То мо­ло­до­го бо­яри гу­ка­ють, а друж­ка вер­шить. I зра­зу - як од­ру­ба­ло: скрип­ка, зич­но гук­нув­ши з усiх чо­тирьох струн, за­мовк­ла.

- Що це вiн грає? - спи­та­ла Мар'я. - Щось по зна­ку.

- А це ж як ве­дуть мо­ло­до­го до мо­ло­дої, - од­ка­за­ла Хри­стя.

- Так, так… - по­ча­ла Мар'я i не до­го­во­ри­ла: Довб­ня зно­ву заг­рав. Ля­щить-го­ло­сить тон­кий та дзвiн­кий го­лос пер­шої друж­ки у ха­тi мо­ло­дої; тяж­ку та пла­ку­чу за­во­де вiн пiс­ню, роз­по­чи­на­ючи дi­вич-ве­чiр; її под­ру­ги на кiн­цi пiдхоплю­ють i мчать-пiд­но­сять ви­со­ко вго­ру. На їх за­во­ди обзив­ається З-за ха­ти па­ру­бо­чий пок­лик… Мо­ло­дий, молод­ий з бо­яра­ми наб­ли­жається, йде!.. Ще дуж­че заливают­ься дi­во­чi го­ло­си, ще ви­ще шу­га­ють