Повія - Мирний

- Буде то­го, що я те­бе раз пок­рив, що пе­ред бо­гом грiх на се­бе прий­няв… Ти знаєш, як пре­ос­вя­щен­ний дiз­нається? - умов­ляв вiн її. Та во­на йо­му зра­зу за­би­ла ба­ки.

- Плювати ме­нi на те­бе та на тво­го пре­ос­вя­щен­но­го. Як жи­ла, так i жи­ти­му! - вiд­ка­за­ла во­на.

Багато де­чо­го ще пле­ла ку­хо­вар­ка Пе­до­ря. Та чо­го не на­плете най­мич­ка, що їй по­вин­но за три мi­ся­цi зап­ла­ти­ти, а нi за один не зап­ла­че­но?

VI

***

Минало лi­теч­ко теп­ле з йо­го яс­ни­ми та при­вiт­ни­ми дня­ми; на­су­ва­ла осiнь сум­на з гус­ти­ми ту­ма­на­ми, з тем­ни­ми неп­рог­ляд­ни­ми но­ча­ми. Нас­та­не день - лiт­нiй ве­чiр яс­нi­ше, ма­лий та ко­рот­кий, сю­ди-ту­ди по­вер­нувсь - вже йо­го й не­має; а нiч дов­га-пре­дов­га - i вис­пиш­ся, i ви­ле­жиш­ся, а свiт не заг­ля­дає у вiк­но, десь дрi­має за го­рою; у шиб­ки тiльки сту­кає дощ та на­га­няє ну­до­ту.

Христя i нез­чу­ла­ся, як ми­ну­ло лi­теч­ко теп­ле, нас­ту­пи­ли но­чi хо­лод­нi, пiш­ли до­щi без­пе­рес­тан­нi, за­му­ру­ва­ли лю­дей по ха­тах. Над­вiр вий­деш - дощ, та кал, та ту­ман не­про­гля­дний; i в ха­тi не кра­ще: сi­ро, аж жов­то, на­че ди­мом на­ку­ре­но.

Сумно у та­кi ча­си не тiльки в се­лi, сум­но i в го­ро­дi. По се­лах хоч ро­бо­та є - пря­дуть, ши­ють; а в го­ро­дi од­був день та й спи або ну­ди­ся цi­лу нiч.

Христя, щоб як-не­будь ско­ро­ти­ти час, по­ча­ла ви­ши­ва­ти со­роч­ку; а Мар'я або їй по­ма­га­ла, або ка­ча­ла­ся на пе­чi, при­гадуючи вся­чи­ну з сво­го жит­тя. Вiд то­го без­та­лан­но­го дня, як вер­ну­ла­ся вся по­би­та та по­нi­ве­че­на, во­на нi­ку­ди не хо­дила; все до­ма та до­ма, все сум­на та не­ве­се­ла, не раз гiр­ко й пла­ка­ла.

Та що сльоза­ми по­мо­жеш? Тiльки очi нап­ла­чеш та се­бе зсу­шиш. Мар'я, справ­дi, по­ча­ла сох­ну­ти. Час­то во­на жа­лi­ла­ся Хрис­тi, що кор­сет­ка на нiй, як мi­шок, те­лi­пається; у спiд­ни­цi - двi­чi гап­лич­ки пе­рес­тав­ля­ла; i на об­лич­чi, - хоч блi­де во­но бу­ло в неї, та пов­не, - те­пер i об­лич­чя осунуло­ся­, по­ча­ло жов­тi­ти, очi - мерк­ну­ти; i не од­ну бi­лу во­ло­си­ну у вис­ках зап­ри­мi­ти­ла Хрис­тя.

Одного та­ко­го ве­чо­ра Хрис­тя, по­дав­ши па­нам са­мо­вар, при­мос­ти­ла­ся на по­лу ши­ти, а Мар'я поб­ра­ла­ся на пiч. Кру­гом їх бу­ло ти­хо; з гор­ниць тiльки до­но­сив­ся бряз­кiт посу­ду та не­яс­ний го­мiн. Мар'я i Хрис­тя мов­ча­ли. Хрис­тя, схи­лившися над шит­вом, кор­пи­са­ла гол­кою; Мар'я дивил­ася з пе­чi на неї i - по очах вид­но - су­му­ва­ла.

Вона ду­ма­ла: от­же Хрис­тя си­дить, шиє со­роч­ку, вип­лу­тує ме­реж­ку; а во­на ле­жить i нi до чо­го не прий­меться, їй i не хо­четься нi до чо­го прий­ма­ти­ся; ру­ки не здiй­ма­ються… Та й на­що? Хрис­тя мо­ло­да, до неї усе ус­мi­хається; їй здається все та­ким при­вiт­ним та гар­ним… Ко­лись i їй бу­ло так; а те­пер?.. що ус­мi­ха­ло­ся - те те­пер кри­виться, нас­мi­хається; що ра­дiсть нес­ло - те те­пер щи­пає за сер­це, но­ве ли­хо принос­е… Що ж се та­ке: ста­рiсть iде чи без­на­дiй­не жит­тя нагнiти­ло­?.. Мар'ї ста­ло гiр­ко-гiр­ко. Во­на б, пев­но, заплакала­, та па­нич са­ме вий­шов з гор­ниць. Про­хо­дя­чи у свою ха­ту, вiн зу­пи­нив­ся бi­ля Хрис­тi, за­див­ля­ючись на її ро­бо­ту.

- Ну, чо­го вам? - спи­та­ла Хрис­тя, хо­ва­ючи пiд ру­ку сороч­ку.

- Хiба не мож­на? - спи­тав­ся вiн.

- Авжеж, не мож­на! - од­ка­за­ла за­ша­рiв­шись Хрис­тя.

- Боїшся, щоб не зу­ро­чив?.. У ме­не не та­кi очi, - мо­вив вiн ти­хо i пi­шов у свою ха­ту, за­чи­нив­ся; Хрис­тя про­ве­ла йо­го очи­ма аж до две­рей, ви­тяг­ла з-пiд ру­ки со­роч­ку i зно­ву на­хилилася над шит­вом. Мар'я ба­чить по Хрис­ти­но­му облич­чi, як її збен­те­жив той па­ни­чiвський пог­ляд, як зве­селив, утi­шив. А її вже нi­що не втi­шає.

- Ох, жит­тя трик­ля­те! - про­мо­ви­ла го­лос­но Мар'я, аж Хрис­тя струс­ну­ла­ся… I зно­ву ти­хо; тiльки ло­по­че по­лот­но у Хрис­ти­них ру­ках, де­рен­чить гол­ка, рiв­ня­ючи збо­ри, ше­лестить нит­ка, про­ши­ля­ючись по­мiж чис­ни­ця­ми; ру­ка Хрис­ти­на ме­ту­шиться, а по­за спи­ною на стi­нi тiнь вiд неї не­са­мо­ви­то бi­гає, хи­тається…

Ось чут­но - щось за­ше­лес­тi­ло у сi­нях, сту­пає… Iде хто? Хрис­тя i Мар'я ра­зом по­вер­ну­ли­ся до сi­неш­нiх две­рей. Две­рi роз­чи­ни­ли­ся, i на по­ро­зi по­явив­ся… пан - не пан, а в пан­сь­кiй оде­жi; об­ли­чяч су­хе, дов­гоб­ра­зе; ву­са ру­дi та дов­гi; щось за ящик чор­нiє пiд ру­кою.

- Григорiй Пет­ро­вич до­ма? - спи­тав­ся при­хо­жий товс­тим ох­рип­лим го­ло­сом.

- Дома! - од­ка­за­ла Хрис­тя.

- Куди до нього прой­ти?

- Туди! - ука­за­ла Хрис­тя на две­рi.

Незнайомець, про­хо­дя­чи, зу­пи­нив­ся бi­ля Хрис­тi, витрi­щивши на неї зди­во­ва­нi очi.

- A-a-a! - про­гув вiн, роз­зяв­ля­ючи ро­та. Хрис­тя со­бi зир­ну­ла i, за­ша­рiв­шись вiд йо­го прик­ро­го пог­ля­ду, мер­щiй схо­пи­ла­ся втi­ка­ти… Мар'я за­ре­го­та­ла­ся.

- Лука Фе­до­ро­вич! Сли­хом сли­ха­ти, в вi­чi ви­да­ти! Скiль­ки лiт, скiльки зим! Та ще й з скрип­кою?.. Про­шу до ха­ти! - роз­дав­ся з-за Хрис­ти­ної спи­ни па­ни­чiв го­лос.

- А я оце за­ди­вив­ся на ва­шу дiв­чи­ну, - гу­де нез­най­омець. - Де ви та­ку вид­ра­ли в бi­са хо­ро­шу?

Христя мер­щiй схо­ва­ла­ся за пiч i не до­чу­ла, що па­нич од­казав. Нез­най­омець прой­шов у па­ни­че­ву ха­ту, две­рi зачи­ни­л­ися, i з-за них тiльки глу­хо до­но­сив­ся йо­го товс­тий, ох­рип­лий го­лос.

- Це знаєш, хто та­кий? - спи­та­ла Мар'я Хрис­тi, як та поча­ла умо­щу­ва­тись зно­ву за ро­бо­ту.

- А хто, сто­ляр, мо­же? - уга­ду­ва­ла Хрис­тя.

- Столяр!? - за­ре­го­та­ла­ся Мар'я. - А бо­дай те­бе! Це - Довб­ня, па­нич Ма­ри­нин!

"Оце то вiн!" - по­ду­ма­ла Хрис­тя, схи­ля­ючись над шит­вом.

- Що ж во­но та­ке? Слу­жить де, чи як? - спи­та­ла да­лi у Мар'ї.

- Не знаю, чи вiн слу­же де, чи нi. Зи­аю, що пiв­чою в со­бо­рi зап­рав­ляє. Як став ста­рос­тою ку­пець Тре­тин­ка, то вiд­кiлясь йо­го при­вiз. Вiн, ли­бонь, на по­па учив­ся, та не схо­тiв свя­ти­тись у по­пи. А п'є - то не до­ве­ди гос­по­ди. Як заку­ре ви­но­кур­ню, то тиж­нiв зо два кру­жає. Усе, що має, проп'є, в од­нiй со­роч­цi по шин­ках бi­гає, аж по­ки де пiд ти­ном не зва­литься. Вiзьмуть то­дi у шпи­таль; ви­ле­житься, вит­ве­ре­зиться, i вий­ти б - та нi в чо­му. То­дi вже й скла­да­ються - хто що там дасть, по­ши­ють йо­му оде­жу, при­бе­руть як слiд. Ото вiн i зно­ву за дi­ло вiзьметься. Там та­кий май­стер гра­ти! I до пiв­чої має ке­бе­ту: як без нього спi­ва­ють - на­че вов­ки у лi­сi ви­ють: той ту­ди, а той ту­ди; а як вiн зап­рав­ляє - то на­че ян­го­ли тi - сог­лас­но та гар­но.

- I дасть же гос­подь та­кий та­лан чо­ло­вi­ко­вi, та от так i не вмiє йо­го ша­ну­ва­ти, - од­ка­за­ла, зiтх­нув­ши, Хрис­тя.

- Пiди ж ти… I вче­ний, i ро­зум­ний, та - ба! Па­ни­чi ним